Я не хотіла бути феміністкою. Мені бачилося, як легеньке марево фати підхоплює вітер, атлас білосніжної сукні грає на сонці, поруч – найпрекрасніший, найрозумніший у світі чоловік, і до нестями солодко відчувати себе на його руках, заколиханою звуками весільного маршу…
Моєму чоловікові подобалося, сховавшись у ванній чи туалеті, читати Стругацьких, Вайнерів та Фіцджеральда; ставити антени радіостанцій на дахах будинків; ночами слухати ворожі голоси, щоб пізніше потеревенити на чужих кухнях за кавою та шкаликом «Пліски».
Мені теж подобалося марнувати час на кухні, гортати сторінки праць Ландау, Бехтерєва та Пікуля, чаклувати над сніданками, обідами та вечерею.
У ванній я проливала сльози над «Пташкою співучою», чергуючи схлипування та завантаження білизни до пральної машини.
Мій чоловік покохав дружину свого начальника, а нас затопили сусіди з другого поверху. Він з Мариною поїхав до Ялти, а я лишилась на реконструкції помешкання після стихійного лиха.
Коли чоловік повернувся, начальник спустив його зі сходинок, а я, скінчивши інститут домогосподарок, курси малярів-штукатурів і два коридори монтера-електрика, покинула його.
Я не хотіла бути феміністкою. Мені мріялося, як коханий приводить мене господинею до свого дому, і ми разом перетворюємо його на фортецю…
Та сивоголові чиновники сказали, що мені потрібно розлучитись. Повній сім’ї вони не могли дати квартиру, а жінці з дитиною – чому б і ні? На це пільги є. Розлучатися треба було негайно. Ось тут і зараз. Через тиждень все не мало б ніякого сенсу…
Я розлучилась за два дні. Юрист диктував мені постанову суду, чоловік вимагав відмовитись від аліментів.
Я не хотіла бути феміністкою. Мені марилося, як тримають мене сильні руки коханого, і ми разом пливемо океаном життя, долаючи тайфуни, урагани і торнадо…
Я закохалася у штурмана далекого плавання. Короткі зустрічі та знемога від розлучень загострювали мої почуття.
Йому подобалося вилежуватися на дивані, краще – зі мною. Потім він підхоплював мене на руки і мчав до кухні – готувати сніданки, обіди та вечерю. Сам повертався на канапу. Правда, з газетою або Чейзом.
У нас відпадали кахлі, протікали крани, забивалась каналізація. Мій коханий не бажав марнувати час на такі пусті справи. «Кохана, хочу тільки тебе!»
Оволодівши навичками слюсаря-сантехніка та плиточника-укладальника, в одне з його повернень на материк я не відчинила йому двері.
Я не хотіла бути феміністкою. Мені думалося, як коханий подарує мені цілий світ…
Він кинув під мої стрункі ноги Крим та Прибалтику. Він підкорив зі мною Ай-Петрі - і поїхав до Москви. А я залишилась його чекати.
Через рік повернулся, та вже з дітьми – своїми і чужими.
Зранку мій коханий ішов до моря ловити вітер на серфі, а я готувала сніданки, обіди та вечерю, мила посуд, грала з дітьми.
Увечері він ішов на місцевий п’ятачок послухати «каеспешників», а я читала дітям на ніч книжки, вигадувала казки, укладала їх спати.
Через десять років, набувши умінь письменника, масовика-затійника, наньки-гувернантки, я залишила його на одній із вершин Кара-Дагу.
Я не хотіла бути феміністкою. Мені уявлялося, як у прекрасній вечірній сукні їду з коханим у «Мерседесі», він відкриває мені дверцята, подає руку, і ми входимо до ресторану, де тільки для нас подано вечерю при свічках…
Я закохалась у директора фірми з легким кримінальним блиском. Іноді він заїздив по мене на своїй «копійці». Ми їхали посмакувати «найкращими у місті варениками». Він говорив мені, що «гроші – пил, бруд, що це не головне, а головне, щоб тебе хтось розумів». Ще він нерідко згадував про те, як працював на заводі інженером, отримував 220 карбованців – і був щасливим. Ще він говорив, як важко йому зараз, що він, не міркуючи, обмінявся б життям з першим бомжем. Правда, жодному бродяжці він так і не запропонував своє місце під сонцем.
Поруч нього я ставала одним здоровенним вухом; іноді подавала голос, аналізуючи окремі етапи великого шляху.
Два місяці на моїй службі не видавали зарплату. Одного разу я несміливо попрохала у нього грошей. Він сказав: «Так, я можу дати гроші, я можу тебе купити. Та не стану цього робити: це принизить твою гідність. І взагалі, подавати треба слабким та немічним, а ти сильна. От і зароби».
Засвоївши базові знання психології людини, я розтанула в його житті, як сніг, як вранішній туман.
Я не хотіла бути феміністкою. Я хотіла жити в радості, побачити сніги Кіліманджаро та пустелю Калахарі, піймати тихоокеанську хвилю і свіжий вітер Атлантики.
Остання фраза останнього коханого стала переламною у всьому моєму житті.
Півдня я працювала у школі, щедро забиваючи голови своїх вихованців віддалено розумним та сумнівно вічним. Ще півдня консультувала директорів та менеджерів, як управляти людьми і не дійти до маразму. Увечері проводила свята в кращих ресторанах міста. У вихідні розмивала стіни, клеїла шпалери в чужих квартирах та офісах. Ночами писала для студентів контрольні, курсові, дипломні роботи. Одна з них, «Вплив етногенезу на розвиток сільського господарства в перехідний період», стала книгою і з успіхом була видана. Раз на місяць я моталась до Китаю, Турції та Польщі за різним мотлохом, спроваджуючи його потім до кіосків та базарів.
Досвід спілкування з чоловіками, моє прагнення бути цнотливою, слабкою та ніжною дали чудесні паростки.
Зараз я їду на охайному «фордику» до свого дому, що потонув у мережанім розмаїтті дерев. Їх я садовила сама. Незабаром приїде мій син з дружиною. Ми зустрінемося в їдальні за вечерею, що так майстерно приготував наш китайський кухар.
***
Чоловіків я сприймаю як реальність, дану Господом. Та вони мене більше не чарують і не дивують. Я вдячно згадую той час, коли любила і була коханою. Правда, для кохання моє серце все ще відкрите, і в уяві ген-ген та промайне картинка, де легеньке марево фати підхоплює вітер…
Я не хотіла бути феміністкою…
