Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2598
Творів: 47325
Рецензій: 92077

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Тарасова ніч

© , 11-10-2006
Де поділось козачество,
Червоні жупани?
Де поділась доля-воля,
Бунчуки, гетьмани?

Тарас Шевченко, «Тарасова ніч»


Чорна кавалькада урядових мерседесів промайнула дороговказ «Андріївка» і на гальмах вкотилася в село. З-за міцних парканів визирали вершечки рясних вишневих садочків і шиферні дахи. Ладні цегляні хатинки наїжачувалися телевізійними антенами. Подекуди замість антен, а місцями і поруч з ними, стирчали супутникові тарілки. Звідусіль селом з-за розфарбованих бадьорими кольорами парканів бряжчали ланцюгами, валували й рвалися з припон люті пси.

Автомобільна валка підкотилася попід сільраду. На ґанку з рушниками й хлібом-сіллю та на майдані довкола купчилися радісні селяни у святкових вишиванках. Над сільрадою жваво майорів національний прапор.

Заляскали дверцята мерседесів. З хвоста кавалькади до ґанку почухрали наввипередки столичні журналісти, фотокори, телеоператори. Периметром зайняли тактичні позиції міцні хлопці в костюмах і чорних окулярах. Медійна братія заметушилася довкола чільного мерса. Нарешті відчинилися броньовані дверцята. Назовні урочисто вийшли високоповажні можновладці з Києва, дружно вбрані неначе в однострій у вироби високого кравецтва Brioni та Zilli.

Ураз юрба на ґанку й на майдані перед сільрадою захвилювалася. Здійнялися оплески. Залунали вигуки «Слава! Слава!» Заклацали фотоапарати. Задзумкотіли телекамери в пошуках ідеальної картинки.

Високошановний урядовий керівник, оточуваний сановним почтом, поважно попрямував до ґанку. Узяв оберемок квітів з рук красунь у вишиванках, відломив шматок паляниці, вмочив у сіль, задумливо пожував, проковтнув. З приємністю розцілував миловидних молодиць, які було геть зашарілися. Сивочолий дідуган-пенсіонер з радянськими орденами на грудях підніс йому чарчину, повну аж по вінця. За козацьким звичаєм, на шаблюці. Можновладець не зганьбився. Обережно прийняв з рук пенсіонера козацьку чесну зброю з чаркою на гартованому лезі.

Поважний гість не вдарив чолом у багно – майстерно балансуючи випив усе до краплиночки, не пролив жодної. Як і личить справжньому гетьманові! Шляхетно витер вуста шовковим носовичком, що зграйно пасував до кольору дизайнерської краватки. Щиросердно подякував і знову гайда цілуватися з ніяковіючими сільськими красунями. А навколо всі галасують і верещать від всенародної любови. Сльози радощів струменіють розпашілими щоками. Знай клацають фотоапарати та дзумкотять телекамери.

Аж ось дійшла черга школяриків з молодою вчителькою. Дітлахи у чепурних вишиванках приготували кунштовий подарунок дорогому гостеві. Це був портрет Кобзаря, виготовлений  учнями власноруч на уроках ботаніки. Унікальний, можна сказати, портрет – ботанічний.

Вишукана мозаїка з розмаїтої, питомо вкраїнської біомаси. Увесь мистецький матеріал вирощено на масних вкраїнських чорноземах під лагідним вкраїнським сонечком. Тут і гарбузове та соняшникове насіння, колоски пшениці й жита, разнобарвні квасолини й горошини, зернятка гречки, ячменю та маку, сушений перець і грибочки, часничинки, горішки волоські та ліщина, засушені чорнобривці та волошки. Справжнє сільскогосоподарське панно, що вкупі дивовижним чином складалося у світлий образ молодого й завзятогоТараса Шевченка. Та ще й на тлі державного тризуба!

Високоповажний можновладець узяв подарунок, підняв його обіруч над головою й вигукнув, «Слава Україні! Слава Кобзареві!»  Юрба вибухнула оваціями.
Непомітні особи звільнили руки урядовця від ботанічного Кобзаря й хутко віднесли потрет до мерседеса. Тим часом високий гість під бурхливі оплески заходився розціловувати діточок. Почергово брав їх на руки, комусь розкуйовджував чуприну, когось погладжував по голівоньці. І для кожного знаходив лагідні й натхненні, особливо сердечні слова. Неначе він був їхнім батьком, дядьком, вуйком, стриєм чи навіть і старшим братом або молодим дідусем. Буцім очільник великої народної родини.

Так тримає себе справжній хазяйливий господар на власному обісті. Ось курчатка в нього цвірінькають, а ось півники з курками гребуться. От кізочки хвостиками виграють, а он цапи гонорово перемелюють соковиту травичку. Тут воли з корівками вдоволено мугикають. Там вгодовані кнури з льохами рохкають. А онендо на пасіці працьовито гудуть бджілки по вуликах – пишна окраса пасічника. Гарно все є. Зачарована краса око милує. Це все  дбайливо  заладнав, доглянув і впорав турботливий батько козацького роду. Того, якому нема переводу. Провідник Нації! З великої літери обидві слові...

Останнім високоповажного урядовця  привітав старезний інвалід на милицях, убраний у рясно повишивану сорочку й пошарпаний піджак. Сухеньке зморшкувате обличчя прикрашалося пишними й сивими, обвислими кобзаревими вусами. Як на пізніх потретах Тараса Григоровича. На сивому чолі дідугана саморобний кашкет-мазепинка, якими тепер пишаються ветерани УПА. Спереду на мазепинці, в клині отороченому жовтою мотузкою, чорніла пойржавлена кокарда з тризубом. Мабуть ще з тих часів. Пальці на руках частково повідсічено.  Нижче колін замість ніг – дерев’яні костурі. На обличчі закарбувалися жахливі рубці, ліве око скляне. А з правого струменіла цівочка радісних сліз.

Ветеран-упівець розчулено висякався у запацьорену ганчірку й обтер сльозу, а тоді повернувся до високоповажного гостя. Натовп затамував подих. Було чутно лишень як стрекочуть телекамери та зоддаля селом валують гавкуни. З динаміків на майдані полинуло було тяжке дихання в мікрофон. Аж ось нарешті старий заговорив. Хрипкий голос тремтів від хвилювання й урочистости моменту:

–  Шанов-… шановний па-… пане… наш дорогий і шановний Пане! Нарешті до нас! Оце, значе,  вже приїхали. Аж із самого Києва завітали. Розумію, то столиця, там «і Дніпро і кручі.. ». Звідтам, як то кажуть... «Було видно, було чути, як реве ревучий…» А я вам щось скажу, знаєте. Щиро скажу. Сьогодні вже такий день. Бог усе бачить і мене простить. А я скажу. Бо я стара людина, знаєте.

Старий зупинився на мить, обтер ганчірочкою око. Зітхнув тяжко, сунув ганчірочку в кишеню. Високоповажний можновладець і його численний супровід не відводили очей зі старого, а їхні обличчя випромінювали щире захоплення та цілковите зосередження.

–  Були герої! Полягли... У кривавій борні з клятим ворогом. Ми й німця воювали. І москаля воювали, знаєте. Гітлер і Сталін як лютували, то все українців нищили. А ми люди сумирні, знаєте. Звідтам Райх, а звідтам Совіти. Нас би не чіпати, ми б і далі мухи не скривдили. Але повстали! «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте...»  Проти неволі, знаєте, аби кайдани тойво. Оце мені пальці тоді відтяло. Бачите?

Випростав поперед себе покалічену руку.

–  Тоді був я молодий ще. Боївка моя на Поліссю. Фугас закладали під колію. Бо німці залізницею. А воно саморобне, знаєте. От мені тоді пальці ф’ю-ф’ю. Але хоча тойво, без пальців, а в лісі залишився. Бо ми повстанці народні. Армія повстанська. Проти кривди. За волю, за правду. «Встане правда! встане воля!» Знаєте, як то було. Встали та пішли. За людей, за наш народ. Навпростець і манівцями. Собі нічого не треба. За кращу долю вкраїнського люду.  За волю й за щастя! І крапка.

Закашлявся. Знову дістав пожмакану ганчірочку, обтер вуста, сунув її назад у кишеню.

–  То були справжні герої, знаєте. Не за себе, за людей. Не дожили вони до цього щастя, що в нас тепер є. Не дожили, померли. Герої України! Життя поклали. Аби на власні очі радіти, знаєте, і не дожили. Як оце нарешті постала держава. Свята Наша Неня Україна! Але нема вже їх, тих справжніх героїв. Голови поклали, знаєте, серця свої спалили. Аби нам усім сонце свободи засяяло. Як ото у пісні... «Запануємо ми браття у своїй сторонці!»

Зупинився, посовався трохи милицями аби перемінити поставу. Голос упівця дедалі виразнішав і гучнішав. Натомість очі можновладця та його почту почали помалу втрачати іскряність. Хтось поправляв комірець, хтось позіхав.

–  Але таки вибороли, знаєте. Недарма вмирали, кров проливали. І свою, і ворожу... «Кайдани порвіте і  вражою злою кров’ю волю окропіте.» Бог усе бачить і мене простить. А я таки скажу, що хотів. Щиро скажу, знаєте. Бо в мене одна нога тут, знаєте, а друга вже там. А вони вже там. Майже всі. Справжні Герої України! І недарма вони вмирали. Тому в нас є це. Ось! Свята Наша Мати Україно!

Старий здійняв угору сухорляву покалічену руку. Погляди всього майдану полинули за цим рухом до жвавого прапора над сільрадою.

–  Чим пишатись є. За що Богові дякувать. Як вже є то є. Цього, знаєте, вже ніхто не поцупе. Ані Гітлер, ані Сталін. Ані Москва, ані... Знаєте що, най нині хоч і ... москалям Бог дає! Та хай вони будуть живі-здорові. Нехай хоч і сто років живуть у себе вдома, як до нас не лізуть. Бог милосердний і чоловіколюбний. Дарував нам наш здобуток. Наша тепер Україна! Вільна й незалежна! Як у «Заповіті» своїм  наш Кобзар заповів.

Знову обтер сльози, висякався. Витягнув з кишені піджака загорточок у помаранчевій цератовій торбинці. Бережко дістав звідти антикварну книжечу кишенькового розміру та простяг її високоповажному гостеві з Києва.

–  Оце, Вельмиповажний Пане. Справжній «Кобзар»! Це, знаєте, рідкісне видання Ентеша. Шевченкове товариство у Відню. Ще довоєнне. Я його біля серця. Знаєте, як то було. Удень і вночі. Завжди при мені, знаєте. Не дав кагебістській сволоті  «Кобзаря» відібрати. На Сибірах чи по  Гулагах. Знаєте, най мені ноги відтяло. Ампутація і таке все, але «Кобзаря» не віддам. Бо це є наше все! Ноги мені у тюремнім шпиталю. Бачите?

Старий показав на свої покалічені ноги – власне, дерев’яні костурі нижче колін, а тоді притиснув книжечку до серця.

–  Я його ось тут завжди. Гріє мені серце, знаєте. У «Кобзарі» наша сила народна.  Утік я з Гулагу. І то не раз і не два. Тайга, знаєте, все тайга й  тайга звідусіль. Ноги відморозив геть. А вони ампутацію. Щоб не тікав більше, знаєте. Без наркозу. Каже, будєш как савєцкій гірой мєрєсьєф. А я ось тут біля серця «Кобзаря». Мені його, знаєте, подарувала наречена. Підпільне псевдо «Ластівка». Вона вчилася у Відню. Марічка моя. Зв’язковою була в ОУН. Мріяли були шлюб узяти як постане Вільна Україна.. Знаєте, не судилося. Гестапо її узяло натомість. У сорок первім...

Старий змахнув набубнявілу сльозу, хутко перехрестився і глянув примруженним оком у небо.

–  «Ластівка» ОУН... Вона тепер усе звідтам баче, сизокрила. Усе як на долоні, знаєте... І Бог усе баче. А оце ось! Це, знаєте, для вас подаруночок маю, Вельмишановний Пане…

Старий упівець почав знову розповідати про рідкісне видання НТШ, про свою наречену Марічку, про справжніх героїв України...  Можновладець і члени його супроводі вже перетоптувалися з ноги на ногу, часто зиркали на свої коштовні годинники. Дехто чухав ніс, хтось крутив у пальцях цигарку й запальничку, а дехто крадькома розглядав візерунок панчохів на красунях у вишиванках.

Непомітні особи позаду старого упівця трохи підштовхнули його руку з «Кобзарем» убік високоповажного урядовця. Той відразу прийняв книжечку, завзято поцілував палітурку, низько вклонився ветеранові. Потім рішучо ступив крок до мікрофону, підняв унікальний подарунок високо над головою й урочисто вигукнув: «Слава Героям України! Слава «Кобзареві»!

Юрма на майдані вмить підхопила ці гасла та вибухнула оплесками. Водночас непомітні особи чемно але міцно взяли старого під лікті й тихенько відсунули його подалі від мікрофону. Коли вщухла буря оплесків і відлунав гомін виславляння, у мікрофон заговорив високоповажний урядовець. Він промовляв добре поставленим голосом, з акцентованими наголосами та привабливими інтонаціями:

–  Дорогі мої українці! Любі співвітчизники! Братове й сестри! Сьогоді ми з вами... У цей врочистий день, у ці вікопомні роковини...

Знову перед сільрадою загомоніла юрма вигуками й оплесками. Телекамери на мить відірвалися від сяючого обличчя урядовця аби вхопити загальний план всенародного піднесення.

–  ...Сьогодні ти, мій унікальний народе, моя працьовита українська націє, що протягом довготермінових сторіч і вагомих випробувань, коли виколисувалася і загартовувалася у буремних і екстремальних стражданнях принципова платформа державотворення й подальшого векторного руху в бік лібералізації та злагоди... Ми з вами є нація європейського ґатунку, яку в цій площині ратифіковує невідворотний історичний процес. І сьогодні вже світ нарешті це побачив і зрозумів!

Майданом панувала зосереджена й уважна тиша, що вкрай пасувала врочистості моменту. Навіть сірки та рябки, бровки та барбоси вгомонилися і, здавалося, теж напружено дослухалися до промови з-за високих парканів.

А далі промовець перейшов до дійсно важливих речей. Він докладно й переконливо говорив про глобальну роль і лапідарну велич Трипільської цивілізації, про славетну монументальність княжої доби Київської Руси, про звитягу і демократичність Запорізької Січі, про нагальну потребу відродження гетьманських столиць. А ще він про торкнувся багатьох иншіх унікальних питань, якими щодня, за глибоким переконанням промовця,  має перейматися кожен українець, маленький чи великий.

Посадовці, що стояли пообіч від можновладця, розважливо й переконливо кивали з виглядом цілковитої узгоджености поглядів. Вони демонстрували принципову єдність і злагоду з ключових питань щодо пріоритетів держави перед очима юрми та телекамерами національного телебачення.  

Тим часом старого упівця на милицях відвели подалі, посадовили на стілець і вручили подарунок. У сріблястому цератовому кульку з красивим логотипом «Johnson & Johnson» знаходилася харчова пайка: пляшка немирівки, кружало вудженої ковбаси «Дарницької» та кілька шоколадних батончиків «Рошен».

Високоповажний промовець на мить зупинився, знову підняв щойно подарованого йому раритетного «Кобзаря» та піднесено виголосив:

–  Слава «Кобзареві»! Слава Героям України! Слава Вам, любі мої! Слава Господу Богу! Слава Україні!

Майданом рознеслися бурхливі оплески, залунали громохкі вигуки. Так продовжувалося протягом довгого часу. Аж коли гомін почав ущухати, до мікрофону підійшов іще один  урядовець аби  дуже технічно й переконливо відзвітувати про досягнення конкретного наповнення реальними здобуткми.  

Він дістав із кишені піджака ледь пожмаканий папірець,  відкашлявся й заговорив ретельно й зосереджено:

–  Індикатори першого кварталу ...  за параметрами інвестиційного клімату …  в порівнянні з показниками ... у відповідних відсотках за минулий період... і це значне досягнення... вкотре з радістю переконуємося ... наші економісти добре попрацювали!

Міністр уважно читав з папірця, робив значущі паузи в потрібні моменти, переконливо наголошував на тому, на чому було потрібно наголошувати. Юрма слухала мовчки та без зайвого ентузіазму. А міністр знай бубонів свою мантру про збільшення потенційності ресурсів, процентні співвідношення, поетапні показники, інтенсифікації обсягу та сумарні коефіцієнти...

Виступ міністра закінчився стриманими оплесками. До мікрофону знову підійшов харизматичний улюбленець народних мас. Він украй щиросердно подякував і знову гречно побажав усього й усього, а далі за текстом.

Після заключного шквалу оплесків київських гостей повели на підготовлений місцевим активом святковий обід. Журналісти кинулися були тицяти мікрофони до високоповажного урядовця. А він лишень віджартовувався. Мовляв, перерва на обід це справа свята! Особливо ж, коли там ще й вирішуються питання, а не просто так собі. Тобто нагальні питання державного характеру. Щодо зацікавлености журналістів суттю вирішуваних питань під час закритого для преси обіду, то можновладець дав лаконічну й дотепну відповідь, у своєму зазвичай жартівливому й приязному тоні:

–  Картопля і сало. Цибуля і часник!

Утім, реакція журналістів і юрми на майдані виявилася аж занадто млявою. Чомусь жарт і дотеп харизматичного лідера залишилися неоціненими, ніби пурнув у калюжу. Тому керівник на мить зупинився, замислився й додав:

–  Авжеж, ледь не забув... Ще й скибочка житнього хлібу. І, певно, чарочка перцівчоки. Аякже, без цього й обід не обід...

Тоді раптом йому здалося, що треба негайно повернутися до мікрофонів, фотооб’єктивів і телекамер. Аби доступно й розважливо пояснити свій месидж:

– Це треба глибоко розуміти й усвідомлювати усім нам. Народна наша їжа – то найунікальніший і найсмачніший харч у всій Європі! Воно є найпоживніше й найздоровіше для нашого вкраїнського організму. А оті всілякі там новомодні суші, сушімі, макінорі, теріякі, місо чи саке – то все для нашого щирого шлунку, нашого насправді за сутністю європейського шлунку, як у плані загальнолюдських цінностей так і за світоглядом, то все є лишень отрута й потенційна небезпека. Ось тому я його ніколи не їв, не їм і не буду їсти! І навіть в очі не бачив ніколи! І знати не хочу!

Урочистий обід відбувався далі за закритими дверима. За традицією харизматичного можновладця, замість відведених на це сорока п’яти хвилин, обід затягнувся на чотири години з гаком.

Коли вирішення питань, а за разом і врочистий обід нарешті добігли кінця, розпашілі гості з послабленими вузлами краваток, у прим’ятих Brioni  та Zilli, з яких округло стирчали елітні барильця, нетвердою ходою почимчикували з сільради. Високопосадовий можновладець крокував першим. Він підійшов до свого чорного мерседеса з боку водія й звернувся довірливим тоном:

– Колян, не журись! Ану встань! Так, виходь сюди...

Водій, кремезний молодик з боксерським виразом обличчя й зачіскою «під бокс», слухняно звільнив водійське місце. Можновладець узяв його за барки та продовжував:

– Кажи, хто твій камандір? Еге ж, Колян, правильно січеш... Я твій камандір, маладець! От я й порулю зара. Та ти, Колян, нисцо! Я, шоп ти знав, рулюю кермом нації. То що мені зара сісти за оце кермо? Пару пустяків. От смотрі! Ану відійди. Диви! Тато майстерські сідає сюда!

Можновладець плюхнувся за кермо й повернувся обличчям до водія:

– А ти, Колян, давай дуй щас на мою сидушку. Ану, бігом!

Водій підтюпцем  чкурнув сідати у салон авта. Ляснуло дверцятами з усіх боків. Мерсів двигун потужно гримнув, ніби грім грюкнув. Немилосердно заверещали колеса й авто зірвалося з місця. Перехожі ледве встигала тікати з-під колес.  Решта кавалькади квапливо кинулася наздогінці за чільним мерсом.

* * *

– «…Прибыла в Одессу банда из Амура, в банде были урки, шулера. Банда занималась темными делами, и за ней следила ГубЧеКа…» – у кабіні КамАЗа, припаркованого на узбіччі шосе при виїзді з лісочку ґвалтовно лементувало радіо.

Коротко підстрижений кремезень у лискучій турецькій шкірянці, синьому спортивному костюмі та гостроносих італійських черевиках сидів за кермом. На газетці поруч себе він щойно розклав харчі: шмат сала, чорний хліб, варену картоплю, зелену цибулю й часник. Водій ретельно відрізав фінкою кусень сала. Витер лезо газеткою, поклав сало на скибку хліба й узяв у праву руку. У лівій тримав великого стиглого помідора. Пожадливо відкусив хліба з салом. Тільки-но зібрався з повним ротом надкусити пімідора, як загурчала мелодія мобільника. Щелепи мимохіть стулилися. З помідора пирснув сік на штани, на кермо та лобове скло. Здоровань матюкнувся, кинув помідор на газетку, прикрутив радіо й дістав з кишені шкірянки телефона:

–  Да?

Відклав хліб і сало на газетку.

–  Што, уже виєхалі? Понял.

Змахнув помідорні краплі зі спортивних штанів.

–  Скока? Сєммінут…

Глипнув на циферблат свого на перший погляд непримітного та безпретензійного «Patek Philippe».  Потягнувся вперед, аби змахнути рукою червоні краплини на лобовому склі.
  
–  Понял! Фсьо будіт в ажурє.

Розчепірив пальці, на яких іззовні синіли наколоті літери  і червоніло помідорне насіння з краплинами томатного соку. Смаковито злизнув їх лизнем.

–  Канєшна! Как тока так і сразу...

* * *

За кілька кілометрів від Андріївки чорні урядові мерседеси знову зібралися докупи. Виструнчилися вервечкою й мчали чимдуха по спорожнілій магістралі. Дорожно-патрульна служба заздалегідь підготувала шлях і звільнила його від зайвих транспортних засобів.

Аж раптом головне авто рвучко загальмувало й стало посеред шосе. Відкрилися дверцята й з боку водія виринув можновладець:

–... ну я ж тобі кажу,  ну йди сам подивися. Ходімо, давай-давай! Он бачиш? «Тече вода з-під явора яром на долину. Пишається над водою червона калина…»

З иншого боку чільного мерса виліз міністр і почалапав за можновладцем, який усе не вгамовувався:

–  Давай, ходи – я покажу. Оно подиви туди! Усьо як у мойому селі!  «Пишається калинонька, явір молодіє, а кругом їх верболози й лози зеленіють...» Це ж як нас у школі вчили, ще в совєцьке врем’я... Не помниш хіба, чи скліроз?

Зненацька довкола вигулькнули міцні мовчазні хлопці в костюмах і чорних окулярах. Вони мерщій охопили периметр. Можновладець узяв міністра під руку й потягнув за собою, не припиняючи при тому декламувати:

–  «Тече вода із-за гаю та попід горою. Хлюпочуться качатоки помеж осокою...»

Вони обидва зійшли на узбіччя шляху й пішли навпростець полем.  Можновладець тримав ботанічний портрет Шевченка під пахвою. Наколупав жменьку насіння з чуприни Тараса Григоровича, запропонував міністрові.

Зупинилися на горбочку. Можновладець гучно спльовував лушпиння та завзято жестикулюв, вільною рукою вказував на заобрійну далечінь і захоплено розповідав якусь улюблену байку. Раптом його супутник перегнувся навпіл і брутально виригав.  Можновладець розреготався, лагідно поляскав його по спині та запропнував свого дизайнерського носовичка аби бідака витер вуста:

– Шо, любий друже, невсвояємість у тебе? Так ти ж тепер не просто так, а член єдиної команди! Мусиш, за посадою, до нашого унікального національного харчу адаптуватися. Але, знаєш, щось таки те сало справді було не теє...

Несподівано й сам можновладець зігнувся навпіл і вхопився обіруч за живіт. Жбурнув на землю поколупаний ботанічний потрет. Похапцем почав розстібувати штани. Скинув їх нижче колін і присів навпочіпки. Тієї ж миті з його черева почали збурливо вихоплюватися гази. Обличчя зробилося буряковим від напруги, очі засльозилися й почервоніли. Він конвульсивно стогнав і кректів. Поривно захлюпотіла дрисня. Довкола розстелявся сморідний чад. Міністр і собі продовжував виригувати й обтиратися.


Можновладець нарешті закінчив спорожняти шлунок, полегшено зітхнув і попросив цигарку в одного з охоронців, які чемно трималися на відстані. Запалив, а тоді далі сидячи навпочіпки знову забалакав до міністра:

– Ну це вже вааще! Це ж моя рідна земля... Диви як селом запахло... Таке воно рідне, як в дитинстві... «Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло, чи так мені чого було?»

Раптом гучно заграла електронна мелодія. Можновладець невдоволено матюкнувся, кинув недопалок додолу й поліз у кишеню штанів діставати мобільного телефона.  Але якось незграбно взяв плаский апарат «Vertu», що той вислизнув і плюхнювся в свіже лайно. Можновладець вибухнув  метеоритною зливою матюків. І заходився енергійно шукати своєї дизайнерської хустиночки. Потім згадав, що він її щойно віддав. Натомість намацав у кишені піджака маленьку книжечку. Раритетне видання з міжвоєнного Відня.

Різким рухом висмикнув сторінки з палітурки. Жбурнув цупкішу обкладинку на ґрунт і заходився видирати аркуші. Жмакав і розтирав їх долонями, аби пом’якшити пожовклий папір,  хвацько підтирався й відразу хапався за наступний аркуш. Коли використав таким чином з десяток аркушів і папір з-під нього почав виходити вже відносно чистий, можновладець зайнявся діставанням мобіли з власного лайна. І при цьому приговорював:

–  ...а я ж йому кажу, візьми оте й мордою того журналіста! Отуди, отуди! А що ж тут такого? Ну справді ... Подарунок від щирого серця. Подаруночок як подаруночок. Скромно і зі смаком. От, мля, а тепер всьо в цьому гівні!

Можновладець зосереджено відтирав платиновий корпус телефона від брунатної речовини.

–  Мобіла як мобіла... Скромна така. Якісна вешч, тут нічьо не скажеш. Ну може трохи унікальна. Трішечьки, бо з білого золота. І пару брюліків тут є. І смарагдів трохи. І рубінів. А тепер скажи, хіба десь воно пише в Конституції, що мені не можна такого мати?

Цієї миті заграла мелодія в кишені міністра. Він дістав свою мобілу:

–  Альо…

За хвилину повернувся до можновладця й сказав:

–  Пане… кажуть, треба їхати. Бо за графіком. Нам планово нада ще…

Можновладець жбурнув жмуток пожовклих сторінок на купку, що вкривала лайно. Закрокував полем назад до свого мерса, водночас поправляючи дизайнерську краватку.

* * *

Вечоріло. Частиною небокраю вже насувала ніч. Чорні мерседеси урядової кавалькади повмикали фари й мчали по спорожнілому шосе. А трохи попереду за поворотом стояв при виїзді з лісочку щільно завантажений КамАЗ. З увімкненим двигуном і вимкненими фарами.  

Радіо в кабіні вантажівки було притишено, з нього надсадно лилося:
–  «…Здравствуй, моя Мурка, и прощай. Ты зашухерила всю нашу малину  и за это пулю получай!»

Кремезний водій у шкірянці та костюмі «Adidas»  тихо підспівував і барабанив по керму пальцями, на яких красувалися наколоті літери: «Т», «А», «Р»,  «А», «С».

Насувала ніч. Похмура і невідворотна, як чорний мерседес.



Жовтень, 2006 р.



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Виклик при ймаю

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© М.Гоголь, 19-10-2006

Бережний схаменіться...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Савур (а був колись Халва), 19-10-2006

Про монологи

На цю рецензію користувачі залишили 11 відгуків
© Антон Санченко, 12-10-2006

приємно першим рецензувати

На цю рецензію користувачі залишили 12 відгуків
© Вяцек, 12-10-2006
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.81957101821899 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …