

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	723
Творів:	10888
Рецензій:	16579

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Поминання

Мій дід

© Владюша Бар-Кончалаба, 28-12-2007
Мій дід убив 283 людини. Двісті вісімдесят три. Ні, він не був снайпером чи льотчиком, він не був грозою фашистів. Він вбивав своїх. Він служив у НКВС і був штатним виконавцем вироків. Усього вісім днів. Жаркі тоді були часи, коли за вісім днів у Харківському управлінні НКВС розстріляли 283-х ворогів народу. Це був вересень 1941 року, фашист наступав і пішов наказ вирішити питання з ворожими елементами на місцях. Чому саме на місцях? Бо не вистачало вагонів, щоб везти ворогів народу в Сибір. До того ж, там їх і так зібралося багато. Були аргументовані побоювання, що вони піднімуть там повстання у сподіваннях на допомогу вермахту. То пішов наказ вирішувати всі проблеми на місцях. Ось їх і почали стріляти. А тут як раз виконавець, який пропрацював вже майже рік помилився. Тобто як вийшло: на розстріл привели батька виконавця. Ну, справ було багато, ось і недогледіли. Виконавець же виявився не твердим комуністом, бо замість того щоб виконати вирок робочо-селянської влади, пустив кулю не ворогу народу, хоч би і рідному батьку, а собі в голову. Цим безвідповідальним вчинком поставив під загрозу роботу органів НКВС, бо у підвалі управління почали накопичуватися вороги народу, яких прирекли на страту, але стратити не могли. Проблема була вирішена завдяки моєму діду, на той час молодому бійцю кулеметної роти. Командир роти відібрав діда, як людину з досконалим походженням (три покоління ковалів), залізними нервами і твердою рукою. Діду дали пістолет і подвійну пайку харчів. А ще в день по двісті грамів спирту. Розуміли люди, що робота нервова, не пальці по кабінетам ламати чи щемити яйця у дверях. Так мій дід став катом. Чекав у підвалі, поки приводили ворогів народу, підходив зі спини і стріляв у потилицю. Одягнений був у шкіряний фартух, щоб не забруднитися кров'ю та мозками. Останніх було так багато, що вони гнили і смерділи. Бо ж прибиральниці ще підлогу мили, а що там на стінах та стелі, то вже залишалося. Ось у таких важких умовах і пропрацював мій дід. Вісім днів у тому підвалі, в середньому по тридцять п’ять людей у зміну. На дев'ятий день діду приснився сон. В якому до нього прийшли 283 його жертви і почали на нього дивитися. Вони нічого не говорили і не робили, вони просто стояли і дивилися на діда. Це було так важко, що з дідом трапився нервовий напад. Його тиждень годували заспокійливим, а потім перевели на легшу роботу – відправили у Сибір охороняти табори. Там дід познайомився з моєю бабусею. Я вже казав, що мій дід вбив 283 людини, але це не значить, що він був поганий. Навпаки, він був хороший, наприклад, він врятував мою бабусю. І її родину. Семеро людей. Може, 7 важко порівняти з 283, але це теж багато. До того ж, тих 283 все одно б розстріляли, з дідом чи без нього, а ось ті 7, вони б загинули, якби не дід. Родину моєї бабусі ще в 1932 році заслали з України в Сибір. Бо бабусин батько примудрився узяти в державі кредит і збудувати олійницю. Вона приносила непогані гроші, бабусин батько віддав кредит з відсотками, збудував собі хату, коли почалася колективізація. Спочатку забрали олійницю, потім хату, а потім усю родину виселили в Сибір. Родині моїй бабусі дуже пощастило. Бо в Сибіру вони пережили голод, який не пережили багато хто з їх села в Україні. В Сибіру було важко, але голоду не було. Бабусин батько працював на лісозаготівлі, його жінка в їдальні сусідського табору, діти поралися якось самі. Так от і жили до 1941 року, коли трапилося масове отруєння робітників з адміністрації табору. Ні, ніхто не загинув, просто розлад шлунку, але часи були серйозні, то навіть у звичайному розладі шлунку охоронців вміли побачити щось більше, аніж дрислю. Бабусину маму звинуватили у диверсії. Наче вона, як жінка засланого куркуля, пестила в собі ненависть до радянської влади, десь знайшла отрути (не виключено, що з допомогою іноземних розвідок) і вирішила отруїти охоронців, щоб зеки з табору могли зробити масову втечу, а то й повстання. Німці вже були під Москвою, казали, що в Сибірі ось-ось можуть з'явитися парашутисти вермахту, то до цієї версії віднеслися цілком серйозно. Щоб показати увесь масштаб запланованих дій проти радянської влади, було вирішено, що бабусина мама діяла не сама, а в складі контрреволюційного угруповання, тобто всієї своєї родини та ще бездітних сусідів. Був суд на якому бабусиних батьків і сусідів, а також дітей, що були вже повнолітні, засудили до страти. Менших дітей направили відбувати покарання у табір для малолітніх злочинців. Саме в тому таборі і ніс службу мій дід. Там він познайомився з бабусею і почав її підгодовувати. Її саму, та її шістьох братів та сестер. Треба сказати, що родина у бабусі була велика. Але мала вона загинути саме взимку 1941 року. Бо їжі не вистачало для фронту, що там вже казати про табори з ворогами народу, тим більше малолітніми. Там вмирали по кілька десятків щодня, але брати і сестри бабусі вижили завдяки тим буханцям хліба, які приносив дід. Невідомо чого дід узявся допомагати бабусі і її родичам. Сама бабуся казала, що була схожа на молодшу сестру діда. Не знаю. Але факт, що завдяки діду родина бабусі пережила зиму 1941 року. Потім діда хтось заклав. Те, що охоронець підгодовував засуджених було великою провиною і діда відправили на фронт. Бабуся казала, що дід і сам хотів на фронт, але чекісти були потрібні в тилу. На фронт потрапляли тільки через помилки. Дід провоював у військах НКВС з весни 1941 року до осені 1944 року. Зважаючи на те, що дід був кулеметником, скоріше за все він воював у загородзагонах, які підіймали моральний дух радянських солдатів кулеметними чергами в спину. Так, чи інакше, але дід воював, отримав кілька медалей, був тричі поранений. Після третього поранення його повернули в Сибір, у той самий табір. І там він вдруге зустрівся з бабусею. Їй було тоді сімнадцять років, діду – двадцять чотири. Коли у бабусі закінчився термін ув'язнення, вони одружилися. За це діду прийшлося піти зі служби, бо бійцям НКВС не варто було одружуватися з колишніми засудженими. Без службового пайку жити було важко. Дід захворів на туберкульоз. Лікарі казали, що йому треба змінити клімат. Але бабуся була невиїзна з Сибіру. А кидати її дід не хотів. То залишався поруч. Так розумію, що станом на 1953 рік діду зробилося дуже погано і він би помер наступної ж зими. Та Сталін помер раніше. І діду з бабусею дозволили переїхати до Криму, який тоді активно заселявся. Дід отримав колишню татарську хату, зробив в ній ремонт, почав вчитися вирощувати виноград, посадив півсотні персикових дерев. Через рік народився мій батько, через два роки мій дядько, а потім діду знов почали снитися його жертви. Усі 283. Вони приходили, становилися навколо діда і мовчки дивилися на нього. Спочатку це траплялося раз на місяць, потім частіше, потім майже щоночі. Кожного разу дід з криком прокидався, він тремтів і стогнав. Бабуся давала йому заспокійливого і дід засинав. Коли щастило, то до ранку, а коли ні – то жертви знову приходили. В 1956 році діда забрали у психлікарню. Там він провів три місяці. Повернувся без снів, жив нормально кілька місяців, а потім жертви знову почали приходити. Усі 283. Вони приходили так часто, що дід знав кожного в обличчя. Він ніколи в житті не бачив облич своїх жертв, бо ж стріляв в потилицю. Але у сні він бачив їх обличчя. Знав кожного. Як вони виглядали, у що були одягнені, багато деталей, які він розповідав бабусі. Одного літнього ранку у 1958 році дід пішов на море і не повернувся. Всі знали, що він втопився по своїй волі, бо ж плавав, як риба і втопитися випадково не міг. Мабуть, він заморився. Бабуся поховала його. Більше не одружувалася. Коли я виріс, я питав її, чому вона не одружилася знову. - Невже не було пропозицій? - Чому ж, були. Тільки воно ж або діти, або чоловіки. І я вирішила, що дітей треба підняти. - А діда ти кохала? Бабуся трохи зніяковіла. Довго думала. - Він же мене врятував. І братів, сестричок моїх. - Так кохала? - Він добрий був. - А тобі не страшно було, що він стільки людей вбив? - Йому було страшно. Не мені, йому. В поминальні дні бабуся завжди ходила на цвинтар і носила діду свіжі квіти. - Він квіти любив. Тільки ми приїхали, а він каже – посади Танечка цілу клумбу. Інші там помідори чи цибулю садили, а ми квіти. - А той сон, що він розповідав про сон? - А що про сон? - Ну, що він бачив? Що робили ті люди? - Він казав, що вони мовчали. Приходили, стояли і мовчки дивилися на нього. Казав, що якби вони лаяли його, звинувачували, проклинали, били, то було б легше. А так вони стояли і просто дивилися. Він не витримував їх поглядів, починав кричати і прокидався. - І він дійсно вбив 283 людини? - Хіба хтось буде вигадувати таке? - Але звідки така точність? - Він казав, що у НКВС все було точно. На кожен вирок він отримував набої, після виконання розписувався він і лікар. До того ж премію йому платили від виробітку. То знав точно. - Щось ще казав про сон? - Казав що тільки ті, харківські, приходять. Він ще трьох пристрелив, коли табір охороняв і на фронті кілька німців вбив. Та вони не приходили. Тільки харківські. - Він пив? - Ані краплі. Йому від питва ще гірше робилося. Як вип'є, то вже напевно насняться. Він по тонні вина тоді робив, а сам нічого не пив. Бідолашний, як же мучився. Прокинеться, кричить, за серце хапається. Важка кров, дуже важка. Я не знав, що сказати бабусі. Я питав у батька, що він пам'ятає про діда. Батько багато розповідав, як вони ходили на рибалку, вночі, на скали. Як продавали виноград відпочивальникам. Як пасли колгоспних корів у горах. - А чого він кричав уночі? - Він же війну пройшов. Там такі жахи бачив, от і кричав. Я не наважився запитати батька, чи знає він про 283. Чи бабуся розповіла тільки мені. Розповіла випадково. Якось переглядала старі фотографії. Серед них було дві з дідом. Середнього росту, широким в плечах, сивочолим, з сумним обличчям. Я був схожий на нього, спитав про діда. Спитав просто так, бо відчув свою тугу за ним, якого ніколи в житті не бачив. Спитав і бабуся розповіла. Я вже був дорослий. Я дивився на діда, такого схожого на мене і думав, що міг бути на місці діда. Або на місці тих, чиї обличчя дід бачив лише у сні. Я питав себе, що відчуваю до цього чоловіка. Я знаю, що він вбив 283 людини, вбив підло – пострілом у потилицю. Я знаю, що він так і не зміг нормально жити після цього. Існує безліч аргументів, щоб виправдати його і безліч, щоб визнати винним. Я знаю, що він убивав і я знаю, що він страждав за те. Не думаю, що треба вираховувати, чи спокутують його страждання його дії. Для цього є рахівник на небі. Він вирахує і він проголосить вирок. Я ж дивлюся на фото діда і відчуваю, що люблю його. Бо він мій дід, іншого в мене немає. Якби він був живий, він би носив мене малого на руках, купував би пиріжки з лівером і томатний сік, мої улюблені помадки та солдатиків. Він би подарував мені велосипед «Школьник», на якому б носився по дорозі. Я б любив його. І дуже жалів його, коли він кричав би в ночі, тікаючи від страшних поглядів своїх жертв. Мені казали, що то війна, що діду у сни приходять страшні «Тигри» чи прилітають виючі «Месершміти», від яких він і кричить. Та він не дожив до того часу, коли я народився. Він не знав мене і не думав про мене. Але його кров у мені. Можливо, і кров, яку він пролив, на мені. Не знаю. Іноді мені спадає страшна думка, що колись я засну і побачу погляд 283 пар очей. Просто від цієї думку мені становиться страшно. І коли я думаю, що мій дід чи не кожну ніч переживав пекло, то я ладен простити його. Нічого не буває задарма. Ми робимо вчинки і платимо за них повну ціну. Розрахунок не закінчується зі смертю. В житті тільки невеличка передплата. Відсотки. Тіло боргу гаситься вже на іншому світі. Вибачте за терміни, я банкір. Онук ката став банкіром. Дивні справи твої, Господі.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Якщо б цей дід ... був охоронцем у Освенцимі чи кулеметником у Бабиному Яру
На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Олесь Бережний Статус: Гуру, 02-01-2008

Дуже контраверсійний твір
На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Камаєв Юрій Статус: Історик, 29-12-2007

ЩИРО ДЯКУЮ...
На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Олександр Халва, 28-12-2007

ремарка
© e.coli, 28-12-2007

Згенеровано за 0.00997710227966 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Мій дід

Якщо б цей дід ... був охоронцем у Освенцимі чи кулеметником у Бабиному Яру

Дуже контраверсійний твір

ЩИРО ДЯКУЮ...

ремарка