

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	723
Творів:	10888
Рецензій:	16578

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Містика (на конкурс)

Недописаний лист до Святого Миколая

© Ігор Скрипник, 13-12-2007
Напередодні новорічних та різдвяних свят я подзвонив старому другові Миколі, з котрим прожив п’ять літ на квартирі, яку разом знімали під час навчання в універі. З того часу, як ми його закінчили, пройшло вже чотири роки, впродовж яких, наші дружні зв’язки поступово слабшали. Ми жили і працювали в різних містах, мали сім’ї, Колян вже тішився сином, а здибалися вкрай рідко. Тож коли я дізнався про тривалі вакації на початку року, які нам організувала Верховна Рада, то вирішив провести бодай кілька днів у свого колєги. Він радісно відгукнувся на мою пропозицію разом зустріти Новий рік і запросив до себе на свята. Тому свідками новорічного спічу Президента і радісного зворотного відліку до початку року Щура, були ми, наші сім’ї, друзі Миколи. Забава видалася нівроку. Із традиційними новорічними елементами – салатом олів’є, мандаринами, шампанським та горілкою, бенгальськими вогнями та хлопавками, китайським феєрверком, танцями, співами, веселими жартами, душевними розмовами. Проте, з тієї ночі, мені найбільше запам’яталася незвичайна розповідь Коляна. Ця розмова почалася вже після того, як відбили дванадцять ударів куранти і ми випили повні келихи шампанського за щасливий Новий рік. Ми двоє пішли на перекур до кухні і, виходячи з кімнати, в якій веселились гості, я почув, як ведуча перечислює назви національних Дідів Морозів. - Не знаю, мене дратує ця новорічна істерія навколо традиційних елементів Нового року, особливо Діда Мороза, - почав я розмову, вмощуючись на табуретці та прикурюючи цигарку. – Цей казковий персонаж не є українським. Він нав’язаний нам Совітами, а ними нагло передертий в американців із тамтешнього Санта Клауса. Нашим національним і предковічним є Святий Миколай. - Як же мені цього не відати, коли то мій покровитель, - посміхнувся Колян. Ми на хвильку замовкли, а потім колєга продовжив: - Знаєш, я ніколи не вірив у існування цих видуманих персонажів, хіба, що коли був малим. Знав, що справді у давнину у Мірі жив Миколай, який за своє праведне і чесне життя, після смерті був проголошений святим. Я вірив у нього, як в історичну особу, але не більше. Проте, він є моїм святим, а матінка, дуже побожна жінка, частенько говорила, щоб я у важкі хвилі звертався до нього за поміччю. Зізнаюсь, інколи я в звертався до нього, але не дуже то вірив у його допомогу. Донедавна. Те, що я тобі зараз оповім є дуже дивним і незбагненним, і тому не здивуюсь, коли ти мені не повіриш. Про цей випадок я не розповідав нікому, щоб не брали на кпини, але тобі довірюся. Я зручніше всівся і зготувався до цікавої, судячи зі слів друга, оповіді. - Минулого року, якраз на самого Миколая, дев’ятнадцятого грудня, мені на роботі дали відгул, зважаючи на те, що я сам Микола, та на могорич, який обіцяв покласти наступного дня. Чомусь вдома мені не сиділось. Хотілось прогулятися горами, лісом, як я робив це, коли ще мав вдосталь часу. Відтоді, як одружився, як пішов на роботу, так жодного разу я не здійснив лижної прогулянки. Дружина поралася на кухні готуючи наїдки для рідні та друзів, котрі мали прийти ввечері та вітати мене зі святом, у холодильнику чекала свого часу горілочка, яку я купив ще зранку, Сергійко сопів у своєму ліжечку. Я витягнув із кладовки лижі, привів їх у робочий стан, натер салом спід, тепло вдягнувся, і повідомив дружину, що йду ґрасувати* та нагуляти апетит. Виходячи, уточнив, що буду біля Сікача – гори не люблять жартів, завжди тре’, щоб хтось знав, де ти перебуваєш. Знаєш, бував я в широких степах на Херсонщині і Миколаївщині, на сонячному узбережжі Чорного моря в Одесі та Очакові, лісах Волині, однак ніде мені не було так до вподоби, так затишно та добре, як у рідних Карпатах. Того дня, легко біжачи між присипаних снігом смерек та сосен, я ніби помолодшав, здійснив мандрівку часом на кілька років у минуле, і знову зустрівся зі своїми старими друзями – затишними галявинами, знайомими деревами, широкими полонинами, впалими у зимовий сон горами-велетнями. Свідком якої краси ми стаємо щороку, коли біле покривало зими, накриває гірські вершини густо вкутані предковічним лісом! Це була мандрівка у минуле, у дитинство та юність, у казковий край спогадів і мрій. Я добрався до Сікача. Двічі спустився вниз. Проте досить швидко це набридло. Спуск був доволі пологий, не швидкий, а у мені, немов згадавши дитячі вибрики, зануртувала кров молодого шибайголови. Я згадав, як одного разу, ми спускалися на лижах, із крутої Велигори. Це дуже бийно. Той шалений з’їзд мені не забути ніколи. Згадалися шалений свист повітря і миготіння кущів та дерев обабіч спуску, кольорові плями моїх друзів попереду, які петляли між камінням та кучугурами, веселий крик та сміхи. Я вирішив знову спуститися із Велигори і почимчикував до неї, плануючи повернутись додому ще засвітла. Лише раз спуститись і баста. Незабаром я був біля її підніжжя. Почав підйом і поки опинився на вершку, то добряче притомився. Це не підйомником користуватися, як це зазвичай роблять туристи в „Буковелі”, а на власних двох. І це добряче виснажує. Переводячи подих, я споглядав навколишні краєвиди, що відкривалися із однієї з найвищих точок довколишнього ландшафту. Переді мною розпростерлося рідне містечко, в якому я знав кожен куточок, знав хто де живе, чим дише. Я добре бачив і ближні села, ліси та полонини. І все покрито сніговою ковдрою! Це треба бачити! Це просто неможливо описати! Трохи перепочивши я почав спускатися із Велигори. І знову відчув ту ейфорію, що колись. По боках бігли вгору дерева і кущі, а підніжжя швидко наближалося до мене. Я петляв, намагаючись уникати перешкод, які траплялися на моєму шляху. До пори до часу мені це вдавалося. Аж ось, немов Пилип із конопель, переді мною вигулькнув камінь. Я втратив рівновагу і покотився вниз, почув як тріснула лижа, а потім все тіло прорізав різкий пекучий біль, який схопив у свої лабети обидві ноги. Незабаром я зупинився. Біль хвилями накочувався на мою свідомість. Я стогнав і матюкався, однак полегшення мені це не приносило. Розумів, що влип по самі вуха і що я не Мюнхаузен, який витягує себе за косу із любого багна. Врешті біль ледь вщух, що дало змогу міркувати більш ясніше. Мені фертик! Саме ці два слова маячіли перед моїм внутрішнім поглядом незгірше рекламної неонової вивіски. Ніхто не знав, що я подався кататися до Велигори і тут мене відразу не шукатимуть. Хіба згодом, коли прочісування місцини навколо Сікача не дасть позитивного результату. А це може зайняти чимало часу. Багато. Аж занадто багато. І його мені може елементарно не вистачити. Надворі близько десяти градусів морозу, у мене зламана нога і немає можливості рухатися, щоб не замерзнути, а до найближчої хати кілька кілометрів. Перспективи були не райдужні, максимум я протримався б годин шість-сім, а далі мене чекали в кращому випадку інвалідність, а в гіршому – смерть. Ці думки в мент пронеслися в моїй голові. Витягнув мобільник, але виявилося, що перебуваю поза зоною досяжності. Остання надіжка* згасла, не те, щоб назовсім, хтось все-ж міг випадково надибати не мене, але я мало в вірив. Тре’ було діяти і не сидіти на місці. Я навів лад зі своєю одежею, яка розхристалася під час падіння і узявся за покалічену ногу. Уламками поламаної лижви зафіксував ліву ногу, яка невимовно боліла, обв’язав їх паском та шнурівками із капюшона зимової куртки. Інша нога теж мучила мене, хоча менше, вже пізніше я дізнався, що то вивих, а тоді думав, що поломані кості стопи. Так чи інакше, якби у мене була пошкоджена одна нога, я міг б ще якось шкутильгати до найближчого житла, а так довелося плазувати по снігу, як вуж по болоту. Вирішив повзти до Сікача – там шукатимуть у першу чергу. Основне, над чим я міркував – аби пошуки почалися якнайшвидше. А вони могли початися лише тоді, коли Оксана заб’є на сполох. А це буде не швидко. Я повз, залишаючи за собою смугу розритого снігу. Біль в ногах нагадував про себе при кожному русі, а я зціпивши зуби торував шлях до порятунку, інколи зупиняючись та гукаючи по допомогу. Із кожним метром подоланого шляху, сили покидали мене. Холодно спочатку не було, але помаленьку морозець почав проникати, крізь одіж. Я втратив лік часу. Навіть не знаю, коли я зробив привал. Через півгодини? Годину? Сумніваюсь, що це плазування протривало довше. Підповзши до найближчого дерева, я сперся об стовбур і вирішив трохи перепочити. Вийняв цигарку і закурив. Дивлячись, як дим щезає у морозному повітрі, я вирішив добиратися до Сікача засвітла, а потім спробувати розпалити багаття і чекати на поміч. Все-таки біля багаття більше шансів вижити, та й вночі його запримітити легше. Головне було знайти сухе паліччя та якомога ближче наблизитися до Сікача. Ховаючи у кишеню пачку цигарок, я намацав аркуш паперу і ручку. Це була половинка звичайного офісного аркушу формату А4, на якій був виведений моєю рукою номер телефону одного знайомого. Він почав користуватися послугами нового мобільного оператора і вчора надиктував мені ті цифри. Я забув цей клаптик у кишені куртки. Хвильку я вертів його в руках. Настрій, треба сказати, у мене був дуже песимістичний, тож не дивно, що в мене виник задум написати листа Оксані. Такий собі останній меседж від мене, якщо знайдуть бездиханне тіло. Я написав ім’я адресата і тоді ж зринули материні слова про звертання до Миколая у час найбільшої безвиході. І я дописав ще одного адресата. Микола зітхнув. Я, тим часом, запалив вже третю цигарку. - Ті слова, що я написав, знаю напам’ять, тому процитую: ”Мій покровителю, Святий Миколаю! Дорога моя кицюню, Оксанко! Мабуть я ніколи не стояв так близько до порогу смерті, як сьогодні. Навіть не знаю, за які гріхи мене так закарало. Вочевидь за те, що у свято не сидів вдома, подався гуляти в гори, не сидів удома зі сім’єю. Під час спуску з Велигори я напевно занадто зазнався і Бог покарав мене за цю гординю. А може й за інші гріхи, які кожен смертний чинить без ліку, часто навіть не помічаючи. Мій покровителю! За своє життя не чинив я так багато добрих і праведних діл, як ти. І, вочевидь, не вчинив би я так само, як ти, коли допоміг трьом дівам, котрі могли податися через жеброту у повії. Допоможи мені, Святий Миколаю, можливо я не буду ідеалом благодійності, але намагатимусь коїти якомога менше гріхів, допомагати бідним і злиденним. Люба Оксанко! Нікого я не кохав так сильно, більше ніж своє життя, як тебе і Сергійка. Як же мені прикро, що я більше не побачу вас, якщо замерзну серед так любих моєму серцю гір. Я…” Цієї хвилі, я відчув, що відпочив, заховав у нагрудну кишеню недописаного листа і попластував далі. Коли знову втомився, зробив перекур, і вирішив закінчити листа. Та, на моє превелике здивування, він пропав. Він не міг випасти, бо я засунув блискавку, а дірок у кишені зроду не водилося. Поки я міркував над такою оказією, почало смеркатися. Я вирішив повзти до дерев, щоб під ними пошукати хмизу на вогнище. - Я, тим часом, не знаходила собі місця. – Від голосу Оксани я аж кинувся. Вона зайшла в кухню непомітно для мене, захопленого розповіддю, але Колян її напевно бачив, бо навіть вухом не повів. – Моє серце відчувало, що з коханим твориться щось не добре. Я зготувала гостину і раз по раз виглядала у віконце. А Миколи все не було. Інколи, ще до нашого весілля, він довго блукав горами, тому його відсутність не була дивиною. Та все ж серце насторожено тьохкало у моїх грудях. Смеркало. Сергійко теж непокоївся і почав плакати. Я заспокоїла його, заколисала. Знову виглянула у вікно – нікого. Мій погляд впав на кавалок паперу, який лежав на підвіконні і якого я раніше не помічала. Розгорнула і… Це був той самий лист. Перечитавши його, я зрозуміла, що це не чийсь дурнуватий жарт і почала телефонувати до друзів і знайомих. Розпочалися пошуки. І Колю швидко знайшли, саме тоді, коли він намагався розпалити ватру. Якби не лист, то не знаю чим б це все закінчилося. Вона замовкла. - Я знаю хто допоміг. Це міг бути лише Святий Миколай. Лише він міг це зробити у такий спосіб. Ніхто інший. З тих пір, я щодня дякую йому за поміч, за його покровительство. Я постійно жертвую на церкву, гратулюю подарунки у школу-інтернат, даю жебракам гроші, де тільки бачу. Я сподіваюся, що такою ціною бодай трохи віддячити за його допомогу і дотримати слова. Микола витягнув із портмоне аркуш паперу і подав його мені. - Це той лист. Я оглянув його, уважно прочитав кожен рядок. Ця історія виглядала дуже фантастично, проте причин дурити мені голову я не бачив. Повернув листа. - Ходімо, - Оксана посміхнулася. – Гості вже заждалися. І ми поринулий у вир новорічного свята. * Ґрасувати – бродити, гуляти * Бийно - небезпечно * Фертик - кінець * Надіжка – надія
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Різдвяне чудо
На цю рецензію користувачі залишили 8 відгуків
© Камаєв Юрій, 26-12-2007

Под развєсістой клюквой.
На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Кока Черкаський, 24-12-2007

Грандіозно !
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Оксанка Яблонська, http://sevama.uaforums.net, 22-12-2007

чудо!
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Тед Лещак Статус: Добрий критик, 21-12-2007

Гарно !
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Тарас В'єнц, 19-12-2007

Нарешті
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 13-12-2007

Згенеровано за 0.0106999874115 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Недописаний лист до Святого Миколая

Різдвяне чудо

Под развєсістой клюквой.

Грандіозно !

чудо!

Гарно !

Нарешті