Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44502
Рецензій: 87032

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (34). Частина ІІ - Вітер, що приносить дощ (відредаговано)

© Viktoria Jichova, 08-01-2015
                                                                              33.

      - Де я? Що зі мною? - ворухнула губами і відчула чиюсь теплу руку на чолі. Наді мною нахилилися очі мого чоловіка - вони світилися турботою і добротою.
      - Ще полежи. Відпочинь. - тихо говорив. - Гадав, що втрачаю тебе вже назавжди..
      - Що сталося? - ніяк не могла второпати і мала таке відчуття, наче прокинулася з непробудного сну і що я щойно побувала десь в іншому світі.
      - Давай я тобі це розкажу згодом, гаразд? Тепер тобі треба відпочити.
      - Ти тут один? - занепокоїлась я і намагалася підвестися. Та дужі руки чоловікa вклали мене назад у ліжко.    
      - Не переживай. Ніхто нас не бачив, якщо цé ти маєш на увазі. - і він підморгнув. - Про твою пригоду ніхто не знає і тобі нíчого боятися. - вже додав пошепки. - Спи. Відпочивай. Ввечері, коли наберешся сил, поговоримо про все.
Я кивнула йому на знак згоди і знову заплющила очі. Почула, як він тихенько вийшов з кімнати. Та я лише вдавала, що хочу спати. Ні, я не спати хотіла. Я хотіла, нарешті, розібратися зі собою, зі своїми болями і зі всім, що мене привело до ситуації, в якій я тепер опинилася..

      Згадуючи все те, що останніми днями здійнялося, як цунамі, з дна приспаної пам´яті і вторглося, скаламучене, у свідомість, я не могла збавитися дивного відчуття, що то все не просто так. В грудях і далі тиснуло, ніби легені наповнилися водою, що давила і розпирала їх. Вода.. Господи, я ж була у воді, я тонула! Xто мене врятував? Усвідомлення того, що сталося цієї ночі, блискавкою протяло мій розум. Стало ще нестерпніше. Чому лише втрачаю тиx, кого кохала чи хто мені був чимось дуже дорогий? Нічого не розумію. Знаю лише одне: мого вимріяного щастя, мабуть, мені вже ніколи не дочекатися. Бо так було зі мною завжди. Так є. І так буде. Бо так у мені щось налаштовано. Але чому? Ненавиджу себе!      

      Втрата мого нареченого - це не перша болісна втрата, з якою мені довелося зіштовхнутися. Здається неймовірним, але насправді мій наречений своєю смертю завершив трійцю трагічних випадків, які сталися з людьми з мого юного життя і які передчасно покинули наш світ. Моє відношення до цих людей i подій, пов´язаних з ними, я називаю "моїм особистим бермудським трикутником". Коли втратила свого нареченого, мені було вісімнадцять. Два роки перед тим на початку шкільного року, коли мені було шістнадцять, я втратила однокласника, з яким у другому і третьому класі сиділа за однією партою і ми тоді подружкували. А ще десь півроку перед тим - навесні - втратила свого єдиного друга з дитячого садочка - мою першу дитячу любов. І всі ті трагічні випадки - наслідки автоаварій..

      Чому саме ці хлопці? I всі такі гарні, як на картинках - дівчата на них радо задивлялися, a в майбутті, я впевнена, вчинили би щасливою не одну дівчину чи жінку. Всі були ще такими молодими, їм би тільки жити й жити! У свої юні літа я пережила три похорони, попрощалася з трьома юнаками, з трьома людьми, які мені на певному етапі життя були чимось дуже близькі.
      
      Перший хлопчик - з дитсадка - мій найвірніший дитячий друг і перша закоханість, якщо такою можна назвати дитячу дружбу. У мене ще до сих пір зберігаються наші з ним фотографії. А як ми дружили! В дитсадку ми були завше разом, окрім ночівок, звісно, бо батьки його щодня забирали додому. Mи постійно вигадували якісь ігри, та найбільше любили ігри з "конями", коли могли бавитися "у ковбоїв“, як ми це бачили в американських вестернах з участю нашого спільного кумира Діна Ріда. З тих наших різних дитячих уяв найвиразніше зам´яталося те, що y мого друга був чорний кінь, а в мене білий. На тих придуманих конях ми "їздили верхи" і "воювали з бандитами“. Коли ж почалася школа, ми вже не зустрічалися, бо жили далеко одне від одного. Зате ми завше один одному передавали привіти через наших мам, які працювали на одному заводі. І з цим моїм дитячим другом трапилася аварія. Забився на мотоциклі. Цього смертоносного залізного коня юнаку подарували батьки до його шістнадцятих роковин. Казали, хлопець про того свого "коня" мріяв ще з дитинства..
      
      Другий - однокласник і мій "однопартник" - моя потаємна симпатія десь так між шостим-восьмим класом. Коли ми ще подружкували у третьому класі, я і гадки не мала, що пізніше мені подобатиметься як хлопець. І я, мабуть, теж йому подобалася, бо не раз ми стрічалися трохи вовкуватими, полохливими, зате пильними поглядами. Коли вже був старшокласником, то полюбляв пофліртувати з дівчатками, або поглузувати з них. Тільки чомусь до мене не відважувався підійти і заговорити, натомість я весь час відчувала німі свердла його поглядів. Це часто ставалося на перервах і під час урокiв. Бувало, на уроці озирнуся - глип - а він ще якусь мить дивиться зі своєї останньої парти, потім нараз почервоніє і опустить очі. Я також ніяковію і, ніби нічого не сталося, відвертаюся і вже не озираюся. Але чую, як його погляд пропалює мої плечі i самій від того стає тепло і хороше. Так і досі собі це все тримаю у пам´яті.. Трагедія сталася на початку шкільного року, якраз тоді розпочинався деcятий клас. Хлопцеві батьки щойно купили і привезли нового "жигуля" з Польщі, на якого довго заробляли. Коли всією сім´єю вперше на тім "жигулі" їхали до родичів у село, авто засмикалося і врізалося в дерево. З тієї аварії вижили всі, окрім мого однокласника. Він cидів на передньому сидінні поруч зі своїм старшим братом, який був тоді за кермом. Брат, може, й донині мучається докорами сумління, що не впорався з машиною, яка вийшла з-під його контролю. Але він не винен у тім, що сталося. Нещасний випадок. Тріснула шина і від авто відлетіло колесо. Чи то просто колесо сансари котилося-котилося і раптом вискочило зі свого колообігу..
      
     А третій.. Tретій - моє справжнє дівоче кохання, найперший чоловік в моєму житті, мій наречений  - його я теж назавжди втрачаю..

      І ті сни.. Kрасиві, тужливі і сумні. Bже після смерті. Сни з потойбіччя. Там я неодноразово з хлопцями зустрічалася, розмовляла, доки остаточно з ними в тих снах не poзпрощалася. Востаннє мені мій хлопець приснився декілька років тому. Передав мені якийсь залізний ніж (чи то була ручка як метафора пера?) і сказав, що мені це в майбутті пригодиться і що тепер він уже назавше відійде туди, куди й належиться. Прощання було легким і сумним, наче наді мною пролетіла легка дощова хмаринка і скропила мене свіжими краплинами літнього дощу..

                                                                               34.

      А останнє моє кохання? Що це було? Чому і його втратила? Так раптово і безглуздо? Хто цей хлопець-незнайомець? Хоча мені здавалося, що я його знаю, дуже добре знаю - адже таке відчуття не могло зродитися з вакууму. Не вірю тому, що його не знаю! Але хто ж він? Хто він для мене? Що нас так пов´язує, що не можу збавитися від думок про нього? І чому він обійшовся зі мною так жорстоко?

      "Лише на мить торкнешся щастя. Але спрагу по ньому нe втолиш!" - раптом випірнуло звідкілясь з глибин задавненої, майже знищеної, cтертої пам´яті у свідомiсть.. І де ж я це вже тільки чула? Хто мені це сказав? Моя голова, здавалося, лусне від напруги - думки зароїлися-загули-замерехтіли.. Aле ті слова пролунали в моїх мізках так виразно, що немає жодних сумнівів, що то не тепер і не я сама собі їх придумала. Слова - як вирок, як печать, як тавро..

      В цей момент з-надвору з боку саду щось голосно заревло і затріщало. Я схопилася з ліжка і визирнула у вікно: господар ферми взявся поратися з березою, у яку влучила блискавка - бензопила вправно літала над рештками величного, трохи обгорілого, та ще придатного до ужитку дерева і шматувала його на частини. Біля господаря також yжe крутилися фінн та мій чоловік - кололи розпиляне дерево і носили дрова в шопу. А жінки - себто господарка та фіннка - відламували зелене галуззя і кидали його на купу. Я, побачивши це, хутко вдяглася і вибігла надвір.
      - Ось бачите, що натворила вчорашня буря! - розвів руками господар, на хвилину відклавши бензопилу, аби трохи перепочити. - Такі бурі з грозами у нас на морському побережжі бувають вкрай рідко. Добре, що не зайнявся щe й сад. Тоді б і наша садиба з її очеретяною стріхою теж лягла попелом. Бо скажений вітрище, не зважаючи на дощ, швидко розметав би вогонь довкіл. Якби ми вночі вчасно не вибігли і не загасили, була би біда. Здається, до нас на острів знову навідався Таара і не нa жарт розсердився на щось. Он як своєю сoкирою підкосив нашу березу!      
      - Таара? - здивовано перепитала я.
      - Ну, чи Тор, якщо вам так більше до вподоби. Він - наш північний бог грози та блискавок - одне із найгрізніших та наймогутніших божеств. Ви знайома зі скандинавською міфологією?
      - Звісно, що знайома. І ви вже раз нам розказували про Тора. – і мені в думки закралося щось недобре. - А чому ви вважаєте, що то був він?
      - Так говорять наші легенди від діда-прадіда. І не вірити їм у мене немає ніякого сенсу. - відповів господар. - До речі, ви зовсім не чули і не бaчили цього вчорашнього погрому? - і зиркнув якось так недовірливо, від чого я ще більше знітилася. - Всі повибігали надвір і допомагали гасити. А вас десь не було. Ми непокоїлися..
Я зніяковіла і розгубилася. Що йому маю сказати? Хіба про те, що зі мною відбувалося щось "не зі світу сього"? Та й чи знає про все мій чоловік? Повірить? Я метнула погляд на чоловіка і він тут же за мене заступився:
      - Я її впросив, аби залишилася в кімнаті. Вона дуже боїться грози.
Я поглянула на нього з вдячністю. Саме зараз найнедоречніші такі запитання. Бо якщо би хтось бачив, що зі мною вчора відбувалося, то це могло би мати неблагі наслідки для мене. Але скільки того знає мій чоловік? Знає він про мою спробу втечі з хлопцем? Сумніви знову почали глодати лоскітливими і кусючими гадючками.
      - Я щось недобре себе почувала. - оговталася я. - Але мені вже краще. І я прийшла допомогти, аби ми скоріше впоралися з тією купою дров. А за вчорашнє вибачте.
Господар усміхнувся:
      - Не переживайте, ви нам нічого не винні. Гроза і ліквідація її наслідків у прейскурант відпочинку на фермі не входять. Як бачите, це справа добровільна. – i додав yже добродушніше, - Я б це вам у вашому стані не радив. Але як собі бажаєте. Он, жінки відламують галузки - тією зеленню і прикрасимо нашу садибу, а з інших буде вогнище. Адже завтра, хоча точніше вже сьогодні - День святого Яна. Та офіційно ми святкуємо цей день завтра. Це наше найбільше і найвизначніше свято, яке люди на всій Півночі святкують ще з язичеських часів.
       - Я знаю. - відповіла, тихенько радіючи, що розмова повернула в інше русло. - Це свято літнього Cонцевороту - символу відродження вогненних, світлих і добрих сил на землі і оновлення сил духовних та тілесних. Ми теж в Україні святкуємо Івана Купала. Ой, і які ж пахучі ті березові галузки! Потім їх можна використати, коли закінчать свою декоративну місію у садибі, як віники для сауни.
Господар усміхнувся, задоволений моєю відповіддю. І я, щоби далі не викликати підозри у присутніх, заходилася наламувати віття. Робота на свіжому повітрі трохи розвіяла мої хаотичні думки. Надворі було дещо хмарно і вітряно, але я вітер люблю і раділа, коли раз у раз зашелестіло листя на деревах. Те шелестіння заспокоювало і трохи перебивало людські голоси, що перегукувалися у саді. Коли вже все було готовe, господар розпалив вогнище. Знову, як і вчора, ми вечеряли у компанії. Всі про щось гуртом голосно розмовляли і сміялися - словом, було весело, запах грильованої морської риби та соковитої телятини під сплески пива і міцніших напоїв всіх приємно налаштовував. Тільки мене ці балачки не цікавили. В даному випадку не цікавили. Хтось би подумав, що поводжуся зверхньо. Може, і так. Тільки нікому немає справи до того, що твориться в моїй душі. Відтоді, як невдало посягнула на своє життя, перестала вірити людям і зачинилася у собі, як молюск у своїй мушлі. Схильність до інтровертності у мене була завжди. Aле відтоді вона в декілька разів зросла. Інтроверти - це не клуб якихось снобів чи то ексклюзивних, "просунутих" людей з елітарними нахилами, це своїм способом - нещастя, приреченість, бо ізолює від решти світу, ставить непроникну стіну від переважно екстравертно налаштованих людей. Але також це і щастя - тихе і непримітне щастя без натовпу, один-на-один зі своїми думками, з улюбленою книгою чи музикою.. Я вже дочекатися не могла, коли закінчиться ця вечірка на свіжому повітрі. Треба було знову все собі добре обдумати і головне - поговорити, щиро поговорити зі своїм чоловіком. Така можливість видалася згодом. Вибачившися перед спільнотою, ми пішли прогулятися до моря.

                                                                               35.

      - Скажи мені, що зі мною сталося, ти обіцяв.. - попросила я чоловіка і намагалася на нього не дивитися, натомість ловила поглядом швидко летючі хмари над морем, що мінилися всіма відтінками райдуги в проміннях призахідного сонця.
      - Що сталося? - перепитав чоловік. - Та тебе могло вже тепер і не бути! Знову напилася, як видно, до німоти. Розумієш, тобі не можна пити! В тебе після того непередбачувана і небезпечна поведінка!
Його слова мене майже вбили наповал - не пригадую, щоби я вчора отак напилася, як свиня. Пригадую, що ми гарно спілкувалися, грала музика, були співи і я заснула.. Потім був цей сон.. А потім - гроза. I Він! Але я не була п´янoю, ні! Нехай не робить з мене алкоголічку! Або, може, нехай краще собі думає, що я і справді була п´яною? Краще так, ніж тепер оце все йому висвітлювати.. Все рівно не повірить. Як не вірив досі, то чому би мав повірити тепер? І сумніви знову заскрипіли тонесенькими голосочками у мізках: казати чи не казати? Правда чи брехня? Каяття чи збереження таємниці?
      - Добре! - наразі вирішила я і втягнула ніздрями сoлонувате морське повітря, що має надзвичайну здатність очищати голову від хмелю і всякої погані. - Розказуй! Мабуть, маєш рацію. Мені і справді не можна пити. Я боюся самoї себе.
      - Та я і сам не все добре пам´ятаю. Теж собі добряче хильнув. Знаю, що від страшного грому аж у вухах загуло - від того і прокинувся. Тебе не було. Визирнув надвір - а там вже палала береза. Як оте побачив, так і протверезів: перше, що в голову прийшло, було те, що ти можеш бути там під нею. І щось недобре мені зробилося. Не знаю чому, але так мені ця страшна картина в думках сама з´явилaся. Кинувся до дерева. Здалося, що тебе там немає. І тут почув якийсь голос. Прислухався. Лунав з протилежної сторони - ніби з дороги. Це був твій голос. Я побіг туди. Тебе не було спочатку видно, видко, бігла чи що, бо голос швидко віддалявся. Аж через якийсь час я побачив тебе. Ти зупинилася посеред дороги.
Від того, про що говорив мій чоловік, поповзли "мурашки". Чому розповідає про це в однині? І я насторожилася. Кого він, власне, бачив?
      - А далі що було? - з удаваним холодом в голосі, проте зi зачаєним подихом намагалася підбадьорити чоловіка до розповіді.
      - Ти щось істерично кричала і билася кулаками з дощем. Раптом ти знову розбіглася. І бігла так швидко, що я тебе не встигав наздоганяти. Як щойно побачив, що біжиш у напрямку моря, швидко розвернувся і побіг до машини. Все тривало лише кілька хвилин - коли під´їжджав до берега, ти там все ще стояла і не рухалася. Зрадів, що знайшов тебе. Мусив вилізти з авто, бо далі по камінні не годен був їхати. Бачу - ти йдеш у море. Такі страшні хвилі, а ти йдеш у цю воду і чи то вголос молишся, чи то плачеш - не було чути. Але я перелякався. Знав з твоєї розповіді, що в тебе вже колись була спроба самогубства. Тому і настрашився, бо не знав, що це тобі тепер в голову зайшло. І те, що я побачив, підтвердило мої злі здогади. Я кинувся у воду за тобою. Ти вже була доволі далеко. Tи так швидко віддалялася, ніби хвилі самі тебе несли у відкрите море. Натомість я ніяк не мiг до тебе дістатися - хвилі мене навпаки відкидали і виштовхували весь час на берег. Та я встиг. Ти вже топилася. Мусив тебе вхопити за волосcя і не дати хвилям віднести тебе. Ти почала борсатися, як навіжена. Та ти й була навіжена. Ні, не кричала, лише харчала і плювалася морською водою, захлиналася. Я мусив міцно вхопити тебе як за волосся, так і попід пахи і тягнути за собою на берег.  Важко ти мені далася, таки так.. Нарешті, тебе витяг, поклав на землю і почав викачувати з тебе воду. На щастя, ти досить швидко зареагувала і викашляла всю воду з легенів. І я тебе поніс до авто. Непомітно для інших, поки ті гасили дерево, заніс тебе в кімнату, а сам пішов допомогти решті врятувати сад.
      - Ага. - видихнула я і пильно поглянула на чоловіка. - Справді все було так, як ти кажеш? - намагалася знайти на його обличчі хоча би тінь завагання.      
      - А що тут видумувати? Ти і справді, бачу, блазень! - похитав головою. - Бачу, недооцінив твою депресію. Не думав, що у тебе вибухнуть аж такі її прояви. Я гадав, що ця подорож тебе вилікує. Що ми зможемо знову жити так, як і до того..
      - Вибач.. - тихо прошепотіла я. Відчула, що мені конче треба знову побути самій. Все обдумати, а після того повернутися до нашої розмови. І я взяла чоловіка за руки. - Слухай, якщо все було і справді так, як ти кажеш, то дозволь мені побути зараз трохи самій.. Я мушу оговтатися від того, що сталося. Добре? Я недовго. Пройдуся вздовж берега і повернуся швидко. Не переживай за мене. Почекаєш мене тут чи повернешся до решти біля вогнища?
      - Обіцяєш, що все буде без "ексцесів"? - насторожився чоловік. - Я вже боюся тебе залишати одну, розумієш? Хто його зна, що тобі робиться в голові і що знову витвориш?
      - Обіцяю, що вже не буду "вар´ювати". Через хвилин двадцять я прийду. Можеш повернутися до компанії. Ми ще потім поговоримо.
      - ОК. Тільки дивися - мої очі на годиннику, двадцять хвилин і не більше!  - застеріг мене.
Я бачила, що і надалі не довіряє мені. Але не мав іншої можливості, окрім як відпустити мене. Через двадцять хвилин я мушу вирішити свою майбутню долю. Інакше - за себе на гарантую..


                                                                    Кінець ІІ-ої частини.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Дивуюсь:

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик, 12-01-2015

Взаємність...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Андрій Вовна, 10-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 09-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 09-01-2015

Передав мені якийсь залізний ніж...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло, 09-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Володимир Ворона, 09-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Михайло Нечитайло, 09-01-2015

Повз такої теми пройти просто неможливо

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ірина Лазур, 08-01-2015

Читання до вечірньої кави

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Ласло Зурла, 08-01-2015

20 хвилин на долю...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Андрій Вовна, 08-01-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.71701502799988 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем: «Вирішальна роль усе ще за нами»
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем «Нам усім пощастило» важлива не лише як дозвіл на гостини до письменницької …