

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	750
Творів:	11345
Рецензій:	17201

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Містика

Пояси шляхтича Рога

© Ігор Скрипник, 02-07-2008
Панянка ніч накинула на білий світ традиційну чорну накидку, поцяцьковану зірками і тонким серпом місяця. Погукала до служби вірних слуг, які давали тепер про себе знати голосами пугачів та сов, писком кажана, далеким виттям вовків, мерехтінням у світлі каганця нічних метеликів. У стайні фиркали ситі коні. Із корчми чувся гул хмільного люду, чийсь п’яний голос спробував затягнути сороміцьку пісню, але незабаром втопився у морі бесіди. Неподалік від будівлі хропів п’яний мужик. Якісь постаті, похитуючись, стояли неподалік та голосно між собою лаялися. Жебрак переступив поріг корчми і зайшов усередину, мружачись від несподівано яскравого світла, що панувало всередині. Кілька чоловіків оглянулись, але не побачивши нічого цікавого повернулися до свого заняття. Всередині ніде було голці упасти. Різношерстий люд, який зібрався тут звідусіль, набивав шлунки їжею та запивав це діло горілкою, вином, пивом, квасом. У повітрі висіли звичні для корчми запахи смаженого м’яса, перегару та поту. Праворуч розсілися козаки. Судячи з одежі та розмов – з надвірного загону князя Потоцького. Навпроти сиділи запорожці. Саме звідти долинала найбільша частка гамору. Між цими двома гуртами, немов утворюючи нічийну територію, розмістився інший люд. Жебрак розрізнив серед них чорнобородого волоського купця, двох лядських шляхтичів, кількох селян, з вигляду заможних, не бідних. Між цим людом крутилася вертка молода жидівка. Старець підійшов до корчмаря, який сидів у кутку і уважно спостерігав за відвідувачами. Коли перед ним постала мара, мало схожа на людину, і загородила собою огляд, він невдоволено скривився. Оглянув її з голови до ніг. Жебрак був сухий і худющий, немов таранька. Давно не голений, від чого борода сягала грудей. Патлатий. Зодягнений у старі сорочку і свитину, настільки пошарпані, що через них світило голе немите тіло. Без чобіт. Хоча звідки вони у жебрака? Ступні настільки зашкарубіли, що певно були твердіші за волячу шкіру. - Чого тобі? - Пане, мені б поїсти і переночувати… - Іди звідси геть, лайдаче! - Я відпрацюю їжу та нічліг. Корчмар зміряв його презирливим поглядом. - Хіба ти годен щось путнє робити? Вай-вай! Та тебе сильніший вітер зіб’є з ніг і понесе у Поле. - Я годен робити. - Не мороч мені голови. Забирайся геть! Жебрак поник. Нічого не вийде. Він розвернувся, щоб йти, але раптом закляк. Потім засунув руку в пазуху і обернувся до корчмаря. - А за це я зможу переночувати і повечеряти? Він розтиснув кулак. На долоні лежала перлина. Корчмар узяв її в руку. Розглянув. - Украв? - Знайшов. - Так я тобі й повірив. Вай-вай! – уважно роздивився її, покрутив у пальцях. – Все ж вона не дуже цінна, однак на те, щоб повечеряти і переночувати вистачить. - Сонька! – гукнув жидівку. Коли та підійшла кинув їй, - Принеси йому хліба, трохи сала, сиру і кварту горілки. – Потім обернувся до жебрака. – Влаштовуйся де хоч. Тим часом, дівчина принесла усе, що сказав їй батько. Про те, що вона його дочка свідчила зовнішня схожість рис обличчя та постави. Втім жебрака це мало цікавило. Узявши все, що йому принесли, він обернувся і придивився, де б присісти. Запорожці весело реготали і жартували, тож спершу захотілося присісти поруч, але зваживши, що їм характерні різкі зміни настрою – від сміху вони так же легко переходять до бійки, відмовився від цього задуму. Біля селян і купця сидіти не хотілося, а про шляхтичів й мова не йшла – ті б прирізали його без жодних слів за таке нахабство. Залишалися надвірні козаки Потоцького. Хвильку повагався. Аж ось вгледів незайняте місце і поспішив до нього. Він сів неподалік від них на лавочку, що самотньо тулилася у кутку та взявся за трапезу. Сусіди поруч підозріло зиркнули на нього, навіть примовкли, а далі знову продовжили перервану розмову. * * * Юрій Цезар оглянувся на своїх товаришів. Коля Фараон, Боря Варвар, Петька Хаммурапі та інші завзято махали лопатами, викидаючи з розкопу все нові й нові кубометри землі. Загін студентів-практикантів, під час розпалу археологічної практики, працював незгірше пари добрячих екскаваторів, перелопачуючи довколишні поля у пошуках старожитностей. Це був четвертий день їх тритижневого життя серед Дикого Степу. Щоправда, степ вже зовсім не дикий, а майже повністю освоєний. Їм ще не траплялися не зачеплені людською рукою місцини. Втім, вони і без того мали чим зайнятися, і не сушили голови, де б то знайти клаптик незайманої природи. Час зранку і під вечір, коли сонце не так дошкуляло, хлопці проводили у розкопі копирсаючись у землі, дівчата допомагали їм у міру своїх сил, а також готували сніданок, обід, вечерю. Вдень, усім натовпом, вони чимчикували за два кілометри від табору, до місцевої річечки, засмагали на її берегах та купалися. Увечері та вночі їх чекали традиційні пиятика, співи біля вогнища та секс. А зранку все повторювалося знову. Вечоріло. Спека неохоче покидала археологів і працювати ставало дедалі легше. Розкоп був доволі глибоченький і хлопці вже з головою сховалися у ньому, лише інколи над землею виринали язики лопат. Та й з одного краю ями виріс вже чималенький земляний насип. Сьогодні вони добряче попрацювали, однак цінних та інформативних знахідок не було. Взагалі нічого. Керівник експедиції ходив та плювався, лаючи всіх і вся на усі лади. „Невже помилився? Цього бути не може! Ніби все перевірив. Співпадають і дані з архівних документів, і свідчення старожилів зібрані довколишніми краєзнавцями, а результатів ніяких!” Дмитро Іванович, студенти називали його Шліман, у честь видатного археолога, котрий відкрив Трою, та й самі надавали один одному прізвиськ, головно вибираючи тих персонажів, котрих пройшли на першому курсі, час від часу спускався у розкоп приглядався, винюхував усе, як той пес, інколи перебирав землю, що вони викидали, але безрезультатно. Врешті, скомандував завершувати роботу. - На сьогодні вистачить. Завтра будемо копати в іншому місці. - А що? Тут ніц не буде? – виліз із ями клаповухий Боря Варвар. За ним, немов із під землі, почали з’являтися спотілі і замурзані студенти. - Певно, що ні. Бачите, культурний шар ніби товстий, значить люди жили тут довго. Але цього разу ми копали вхолосту. Не вцілили. - Ади, дурно копали, як кроти, а результату – нуль. - Ну результат є. - Який? - жалюгідний вигляд Юрія, зовсім не відповідав його гордому прізвиську. - Принаймні ми тепер знаємо, що певно щось знайдемо. Але не тут – він кивнув на розкоп. Усі вже вибралися із ями і тепер йшли до табору, звідки вітерець доносив запах вечері. - Так, хлопаки, ви на водні процедури, а я поїду в село по воду! Ці щоденні поїздки до найближчого населеного пункту були вимушеними. Серед степу ніде не було питної води, на купання вистачало й річки, а от з чистою було сутужно. Тож традиційно, під вечір, Дмитро Іванович, набиваючи „четвірку” бідонами та каністрами, їхав по воду. - А можна з вами? – вавилонський законодавець причепився до керівника. - Що уже все закінчилося? – той хитро глянув на хлопця. - Угу. - Добре. Петька Хаммурапі регулярно брав участь у цих поїздках, здійснюючи під цим прикриттям, горілчані рейси. Втім Дмитро Іванович не дуже і заперечував, пам’ятав, що у їх віці був таким же. * * * Їжа була не надто смачною, проте зголоднілому жебраку було байдуже. Лише б втамувати настирне бурмотіння голоду, набити тельбухи, а потім впасти десь на лавку і спокійно поспати. Він усе доїв і примостився куняти на лавці. Спочатку не звертав уваги на бесіду сусідів поруч, але незабаром тема розмови змінилася на досить цікаву і жебрак нашорошив вуха, прислухаючись до неї. Хоч козаки говорили пошепки, і оглядались чи бува їх хтось не підслуховує, береглись, та все ж не врахували, що дрімаючий жебрак не спить, а слух у нього настільки добрий, що він, незважаючи на загальний гамір у корчмі, добре чує кожне їхнє слово. - Іване, ти там був? - Угу. - І шо? - Та нічо, пане Миколо. - Я що тебе за язик маю тягнути? Давай розказуй, що там видів. - Про що ви говорите? – втрутився у бесіду третій козак. Той що почав цю тему, з виду певно сотник, бо був пишно вбраний і відповідно поводився, обернувся і дав знак аби всі зсунулися ближче. - Тут така справа. Два роки тому я служив під проводом Сави Чалого. Якраз перед тим, як його викрав та забив Гнат Голий. Так от, незадовго до цього, він мені повідав таку гісторію. Недалеко від Умані у хуторці Бистрий живе один старий шляхтич, який має кілька слуг і пахолків, які утримують господарку. Живе з виду небагато, хоча певно якісь грошики і має. Всі його поважають і жодні башибузуки не чіпають. Але мені Сава розповідав, що буцім той шляхтич – Василь Ріг, один із далеких родичів, а найпевніше, що останній із роду Острозьких. А про те, яка доля цього роду славного князя Костянтина ви усі добре знаєте. Тому спершу я не повірив. Тоді Сава розповів, що якось в одному з палаців Сангушків, він бачив рисунок із твар’ю старого князя. А коли ж, одного разу, із своїм загоном проїжджав недалеко від Черкас, то зустрів цього Василя Рога і помітив, що той дуже вже на нього схожий. А потім, недалеко від Збаража, коли шляхту і магнатів славно громили загони Верлана, Сави, Голого, Жили та інших, він зустрів одного старого козака і той повідав йому, що в маєтку цього Рога знаходиться частина скарбів князів Острозьких. І золота та смарагдів там достобіса. Вистачить і для нас, і для наших дітей та онуків. Сава запалився ідеєю здобути ці коштовності, та не встиг. Іван ниньки ходив на вивідини до хутора. Що ж, панове молодці, ми зможемо здобути ці скарби, чи не так? Усі замовкли, розмірковуючи над словами сотника. Якийсь час, без жодного, слова жували м’ясо і пили горілку. Врешті один з них, із шрамом, що тягнувся через усе чоло, не витримав. - Іване, що ти там бачив? - То що, будемо здобувати цей скарб? – Микола Кринський уважно глянув на кожного зі своїх людей. - Та зажди, нехай Іван розкаже, що взнав, що видів, - Василь Шрам обернувся до нього. – Ну? - Та ніби звичайний хутірець. Шість хат, стайні, комори, тік, озерце, ліс, садочок. Крім самого Василя Рога, у хутірці живе біля двадцяти чоловік, з них половина чоловіки, які майже постійно при зброї. Господар завжди тримає на варті двох дозорних, які змінюються двічі на добу. Якщо йдемо на діло, то підбиратися до хутірця варто із півночі, з боку лісу. Якщо тихо зняти вартових, щоби вони не наробили галасу, то захопити хутір буде доволі легко. - Ну то, що згадаємо часи нашого з вами бурлакування? - А якщо там немає цих скарбів? – на вгамовувався Шрам. – А якщо вони прокляті? Он, що трафилося із Острозькими! - Навіть, коли там нема того золота і діамантів, думаю ми знайдемо чим поживитися. А у прокляті скарби я не вірю. Он, Ріг, живе-поживає та горя не знає. А ми чим гірші? - Гаразд. - Усі згідні? – Микола Кринський оглянув своїх підручних. Ті закивали, погоджуючись. – Завтра вирушаємо, але більше нікому анічичирк. * * * На вихідні табір спорожнів. Усі, хто жив поблизу, пороз’їжджалися по домівках. Залишилися лише ті, кому було далеко добиратися, а також ті, хто просто не схотів покидати табір. Керівника археологічної практики теж не було на місці. Він планував залишитися тут і на вихідні, адже ніс відповідальність, за тих студентів, котрі залишалися, але у п’ятницю, по обіді, задзвонив його мобільник і дружина повідомила, що захворіла дочка. Він поїхав до них, строго попередивши студентів, що залишалися, про дотримання правил безпеки та заборонив самостійно продовжувати розкопки. Здавалося чого б це студенти прагнули до роботи? Вони, зазвичай, люблять відпочинок та халяву, і як ті борзі, мають хороший до цього нюх. Та й на вихідні не планувалися ніякі роботи. Проте, цього разу, все було не так просто. Дмитро Іванович добре знав ту клієнтуру, яка забажала продовжити тут свій відпочинок, від якої можна було очікувати усього, тому заборонив їм будь-яку самодіяльність. Та й результати п’ятничних розкопок дуже вже обнадіювали. Цього разу вони таки вцілили. Після того, як заглибилися в землю на півметра, почалися знахідки, які були тим цікавішими, чим далі вглиб вони копали. Колись тут відбулася сутичка. Якщо орієнтуватись на ті старожитності, які вони знайшли, то виходило, що це відбулося у вісімнадцятому столітті. Принаймні та частина залишків зброї та амуніції про це свідчила. Проте остаточно вони переконалися у цьому вже під завершення робочого часу, коли Юрій Цезар знайшов мідну монету позеленілу від часу і трохи пошкоджену голодними зубами корозії. Трохи відчистивши її від окису вони визначили, що це 2 копійки 1741 року. Шліман після цієї знахідки бігав, як заведений, але ні словом не обмовився про, що це може свідчити. Хоча цю радість дещо затьмарив дзвінок з дому. Застерігши студентів, він помчав до рідних, а ті залишилися самі. ”Четвірка” щезла з поля зору. Юрій Цезар оглянув гоп-компанію, що залишилася у таборі на вихідні. Усі свої. - Ви здогадуєтеся, що ми знайшли? - поцікавився він у своїх друзів. Ті стенули плечима. - Та ніби нічого незвичайного, - відповів Боря Варвар. - Якби ж то, - хмикнув той. – Слухайте уважно. Він подивився чи дівчата готують вечерю, а тоді повернувся до хлопців. - Перед тим, як ми виїхали сюди, я поговорив з деякими старшокурсниками та деким з аспірантів. Ось, що вони мені розповіли. Наш Дмитро Іванович свого часу був аспірантом у самого професора Марківського. Якось той розповів йому, що у магнатів Острозьких були незліченні скарби, проте після смерті останнього з їх роду – Януша Острозького, частина з них безслідно зникла. Вона складалася не лише зі золота, срібла та діамантів, а й різних алхімічних артефактів та рукописів, котрі містили якісь таємні знання. Дехто навіть стверджував, що там могли бути і книги із бібліотеки Ярослава Мудрого. Професор Марківський незадовго перед смертю розповів нашому Шліману, який тоді вже захистив кандидатську дисертацію, про те, що знайшов згадку про цей зниклий скарб у якихось архівах. Він згадувався десь у цих краях у середині вісімнадцятого століття. З тих пір Шліман загорівся бажанням його знайти. Навіть організував кілька археологічних експедицій від університету, але марно. А сьогодні певно відчув, що натрапив на слід. Бачили, який радий і веселий бігав? - Це все історична фантастика! Ці домисли і вигадки варті лише публікації у дешевих авантюрних романах та жовтій пресі, - заперечив Хаммурапі. - Що ж, може й так, але все ж знахідка монети підтверджує мої здогади. Та й з якого це дива Шліман заборонив нам далі копирсатися у землі? Боїться і остерігається, що ми зробимо це відкриття і лаври першовідкривачів дістануться нам. Або ж хоче все заграбастати собі. - Не вигадуй! – буркнув недовірливий Петька. – Йдемо краще хавати і бухати. - Зажди, - зупинив його Юрій Цезар. – Це ще не все. - Що ще? - Ви бачили, де я копав? - Ну і...? - Я там дещо знайшов, - він витягнув з кишені декілька срібних монет і показав друзям. Усі захоплено дивилися на кружальця. - Навіть якщо то не скарби Острозьких, то, думаю, не менш цінне. Ну то як? Ви зі мною? Боря Варвар глянув на сонце. - Допоки стемніє, у нас ще є трохи часу. Гайда! * * * Під прикриттям дерев і ночі ховався загін вершників. Усі сиділи тихо, ніхто – ні люди, ні тварини, не видавали себе жодним звуком, жодним шерехом. Досвідчені вояки, загартовані у численних боях і герцях, вже не вперше ховалися у засідці, вичікуючи появи супротивника. От і тепер, вони були більше схожі на статуї, ніж на живих людей. Лише в їх очах, якщо б уважно придивився сторонній спостерігач, інколи палахкотів відблиск заграви. Недалечко пожинала свій врожай пожежа. Ця червона птаха вже майже століття, ще від батька Хмеля, успішно жнивувала у цих краях, на Правобережжі, і здавалося, що цій праці так і не буде кінця краю, і вона й надалі пожинатиме плоди чужої праці. Горів хутір. А вогонь пожирав усе, до чого міг дотягнутися. - Лайдаки! Башибузуки! Телепні! – прошипів один з воїнів. – Хто ж так робить! Червоного півня треба було пускати тоді, коли вже винесли усе цінне і загрузили на коней. - Певно сліпі, як кури, тому підсвічують аби добре видіти, - прошепотів сусіда збоку. Вуст отамана торкнулася крива посмішка. Вмить перед ними виросла постать бурлака, що стояв назирці. - Їдуть. Здалеку донеслося іржання коней, потім слух вловив і стукіт копит та бряжчання зброї. Веселі голоси людей. - З Богом, - промовив отаман і витягнув шаблю з піхв. Її лезо вмить забарвилося у багряний колір заграви. – Вперед, браття! Із темряви лісу вигулькнув загін вершників і вмить змішався з тим, що поспішав зі спаленого хутірця. Довколишню тишу розірвав зойк бою, який переріс у голосний рев дзенькоту шабель, пострілів пістолів, стогону і крику людей та коней. Та сили обох сторін були нерівні. Загін, що сидів у засідці, був майже вдвічі більшим за той, що несподівано для себе перетворився з хижака у жертву. Незабаром крик бою стих заткнутий твердою рукою сильнішого. Вціліло лише троє. Вони дременули навтьоки та їх швидко наздогнали і завернули назад. Схотіли, бач, піти не попрощавшись, а товариство ж бажало з ними погомоніти на свій лад. Отаман Гнат Голий уважно оглянув полонених. - Ти ба, старі знайомі! Микола! Іван! Давно не виділись! Гм…, а цього третього я ніде не бачив. Що повернулися до старого? Ще якби били ляхів та жидву, то нічого б не казав, але свого рідного православного шляхтича. Як вам не соромно! – він зареготав. – Але шляхта теж добре тріло. Тому я і не зупинив вас. Уважно придивився до сотника Кринського. - Та ти наче трохи змінився. Той мовчав. - Ну то, що знайшли у Василя Рога скарби Острозьких, чи ні? Ні пари з вуст. Потім сотник вичавив із себе: - Не шукали ми там ніяких скарбів Острозьких. То все вигадка. - Та невже? Тимофію ходи-но сюди. Перед полоненими виник з темряви довгий і сухорлявий гайдамака. Криво посміхнувся. - Впізнали? Ті заперечливо похитали головами. - Ні. - Коротка ж у вас пам’ять. Я біля вас у корчмі вечеряв і чув усю розмову. - Менше з тим. Де золото? – Гнат Голий поспішав. - Нема золота. - Не хочете говорити? Зараз ми вам швиденько розв’яжемо язики. Через годину загін гайдамаків залишив місце бою і сховався у найближчому лісі. Позаду залишилися порубані тіла полонених. Отаман Гнат Голий був не в гуморі. Мало того, що втратив кількох людей у сутичці, ще й марно. Схоплені не зізналися, де переховали скарби, а потім певно в голові у них потьмарилося від тортур, бо почали молоти різну нісенітницю. Про те, що вони ніякі не сотник і козаки із надвірної сотні Потоцького, а Василь Ріг із слугами. Втім, за своє життя, він встиг і не на таке надивитися, тож довго не дивувався і не переймався тим. Його здивувало лише одне. Чому вони підперезалися такими старими поясами, хоча були далеко не бідні? Навіть ніхто з його бурлаків не захотів їх взяти собі. Погребували. * * * Студенти стояли на краю розкопу, але обережно, щоб він бува не обвалися, і дивилися на людські кістяки, залишки одежі та зброї. - Ось і все, - промовив Юрій Цезар і повернувся до інших. – Ходімо. Вони розвернулися і попрямували до розкладених палаток. - Який дивний похідний табір, - хмикнув Боря Варвар, – я таких, пане Василю, ще не видів. - Зараз розберемося що до чого, - відповів Василь Ріг і поправив старий пояс.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]
На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Камаєв Юрій Статус: Історик, 04-07-2008

[ Без назви ]
На цю рецензію користувачі залишили 8 відгуків
© Noelle Daath, 03-07-2008

Балдію і вітаю !
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© kokacherkaskij Статус: Маестро, 03-07-2008

[ Без назви ]
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Жан, 03-07-2008

Нерозв'язані вузли поясів
На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Олесь Бережний Статус: Гуру, 03-07-2008

Згенеровано за 0.215161085129 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Пояси шляхтича Рога

[ Без назви ]

[ Без назви ]

Балдію і вітаю !

[ Без назви ]

Нерозв'язані вузли поясів