День сьогодні у передчутті зливи. Холодні краплини літнього дощу першими розбились об сірий асфальт. Прозора вода стікала склом вікна, шукаючи свій шлях у цьому задзеркаллі. Вода втікала. А може, не вона, а ти? Інколи втеча стає найлегшим порятунком, але не для тебе. Немає вже ні сил, ні бажання гнатися за тінню щастя. Погляд застрягає у тому прозорому потоці. Допоки сльоза не залишить опік на щоці. В такі хвилини відчуваєш себе в’язнем власних думок.
Минуло зовсім небагато часу, і день був схожий на цей. Хтось ввійшов у кімнату, де сиділа десятирічна дівчинка. Тоді їй сказали фразу, котру вона запам’тала на все життя:
- Ти сирота. Кому ти тепер потрібна? Напевно, нікому.
Кажуть діти в такому віці мало що розуміють та ще менше запам’ятовують. Насправді, все сталося з точністю до навпаки. Гірким усвідомленням стало те, що тепло слів “мама” і “тато” вже ніколи не зігріє. Для тебе це табу. Спочатку не віриш. Живеш надією, що вони ще колись прийдуть. Відкриють двері знову, і ... хоча б попрощаються. Та знаєш: це тобі не світить. Подих вітру колише осінній листок. Золото навколо зачаровує своєю красою. Змушує повністю віддати себе спогадам. Поринаючи у вир минулого, серце розривається од болю. Пам’ять змонтувала кіноплівку. Переглядаючи її, повертаєшся у найсолодші миті того світла. Водночас, найгірші грона втрати розсипаються крізь знесилені пальці розімкнутих долонь. Бо цінувати починаєш лиш тоді, коли втрачаєш. Скільки б не старався, а оте минуле забути не вдається. Воно постійно нагадує про себе, стискаючи горло та груди.
Дівчинка ніколи не надіялась на те, що буде легко, що все вдаватиметься з першого разу, що кожного дня буде світити сонечко і що ніколи не буде дощу. Можливо, нам час від часу потрібен цей дощ, щоб ми не забували, яке прекрасне сонячне проміння!
Часом їй видавалися смішними дитячі проблеми ровесників. Дивувало тільки їх нерозуміння твоїх почуттів. Чому ти не така, як всі? Чому плачеш, коли всі навколо радіють, усміхаються і просто випромінюють щастя? І ти не скажеш, що сирота. Ходиш самотніми вулицями міста, шукаєш чийсь погляд у натовпі. Вже ніколи не зможеш дивитися на світ, як інші.
Тепер складається враження, ніби живеш не реальним, а мрією. Жити мрією зовсім нескладно. Там почуваєш себе безпечно, і тебе більше ніхто не скривдить, як це завжди буває, коли люди кидають слова, неначе випускають стріли. Їм байдуже, чи зможеш ти жити з цим, чи помреш. Їм легко принизити, сміючись в обличчя, без найменших докорів сумління. Вони ж знають, що тебе нікому захистити. Стиснувши зуби і заплющивши очі, ідеш геть від злих язиків. Та навіть після цього не побажаєш пережити їм те, що пережила ти.
Залишаєшся наодинці, в компанії чужих слів, котрі легко пронизують гострим лезом спину. Анестезією від больового синдрому стає музика. Їй під силу не лише затамувати біль, але змінити світосприйняття, приглушити сум. Змушує щоразу підніматися з колін, долаючи найскладніші перешкоди. Тільки рани з часом не загоюються. Вони просто стають давнішими.
...Землю огортає холод. Самотній іній палко цілує дерева. Дівчина ходить поверхнею тонкого льоду. Дарма благали незнайомці забиратися геть від небезпеки. Вона перестала довіряти не лише їм, але й собі. Людство постійно шукає одну життєву істину. Саме в цьому найбільша помилка, адже не існує єдиної істини. Кожен повинен сам віднайти її для себе. Ніхто не допоможе нам, окрім нас самих...
Ні. Ні в якому разі не проситиме співчуття. Вона не така. І ваша жалість не врятує її. Вона сама повинна вийти на берег.
Після того випадку зрозуміла, що не варто так себе жаліти. Поряд з нами живуть люди, котрі дійсно потребують співчуття. І навіть у ці хвилини комусь гірше, ніж тобі. Принаймні, маєш власні спогади і мрії. Адже є такі, котрим немає чого згадати, бо змалечку живуть у стінах інтернату.
Весна зачинає новий день яскравим сходом сонця. Небокрай запалений помаранчевим полум’ям. На щастя, ти пізнала людей не байдужих. Щирі, наповнені теплим світлом любові очі, що намагаються бути поруч. Ціную кожну можливість бути почутою.
Добро розпалює той вогник у душі, який ледь-ледь жевріє і може згаснути від нестачі благих вчинків, кисню для душі. Проте ”благі вчинки” – поняття широке. Це ідея, фанатичне захоплення і навіть один із способів маскування своїх справжніх вчинків.
Тим не менше, життя чудове, прекрасне, зачаровуюче, а надія – велика сила. Життєва надія сповнена вірою, кожної миті дарує шанс на те, що твої мрії збудуться.
