Коли ми йдемо спокійною ходою поміж сотнями людей – наш погляд розсіюється на тисячі речей і безліч думок щомиті змінюють одна одну. Ми такі, як усі, бо живемо у цьому світі і сприймаємо його як щось єдине. Та варто нам зупинитись і все наче змінюється. Все, що нас оточує близьке нашому серцю, бо ми до цього звикли. Але хіба воно все наше і чи ми знайдемо когось схожого на себе? Ні. У цьому світі кожен з нас єдиний, хоча колись може і був кимось (чимось) іншим.
Ступивши перший крок на цій землі, ми починаємо творити власний шлях, починаємо здійснювати свою унікальну долю.
Життя настільки багатогранне, що не кожен в змозі його любити і розуміти. А людська природа змушує нас уявляти і сприймати власне життя так, як нам цього хочеться. Нам даний Богом шанс жити, а що робити з цим життям вирішуємо ми самі. У ас є вибір – бути добрими чи злими, бути достойними чи занепасти, жити для інших чи для себе, і нарешті – бути чи не бути щасливими. Тому важко зрозуміти людей, які в своїх проблемах звинувачують як не когось іншого, то власну долю. А чому саме долю? Тому, що вона не така, як в інших чи тому, що у нас ще до народження не було вибору? Багато виникає запитань, та й відповідей на них не перелічити. Але в одному я переконана точно – ми повинні завдячувати Господу за все, що в нас є: за неповторну долю і саме життя, за майбутнє і минуле, за надію і мрію, за успіх та поразку…
Життя – це таке багатство, що ми спочатку і не знаємо, що з ним робити, як правильно розпорядитись. І тільки після ряду власних помилок, розчарувань і прикростей стаємо трохи сильнішими та впевненішими. З роками набуваємо мудрості та розсудливості, розуміємо своє призначення і вже тоді можна думати як прожити життя не даремно.
Це розуміє кожен. Це такий самий факт, як і те, що свою долю ми творимо самі, крок за кроком. А вже про її унікальність і глибину можна говорити тоді, коли за плечима багато пережитого, великий досвід у стосунках між собі подібними, коли минуле можна прочитати у своїх спогадах сторінка за сторінкою. Тоді хочеться відкрити книгу пам‘яті і читати глибоко проникаючи у зміст кожнісінького слова. Хочеться переглянути фотоальбом назавжди зафіксованих в уяві і підписаних пережиттями серця кадрів. Хочеться згадати все, інколи усміхнутись, частенько заплакати чи просто поговорити. Стільки поколінь людей так робило і ні разу не знайшлося когось, чию б книгу вже прочитав хтось інший.
Мабуть у цьому і є унікальність долі. Вона дана нам, як роль у театрі життя. А ми виступаємо самі собі як режисери, бо мріємо, плануємо і намагаємось отримати бажаний результат; як актори, бо не завжди показуємо свою сутність, граєм на публіку, заздримо чиїйсь кращій грі і просто живемо у своєму власному світі; і, врешті-решт, як критики чи глядачі, бо часто дивимось на себе зі сторони, оцінюємо, але не завжди залишаємось задоволеними своєю ж грою.
Чомусь так воно є. Чомусь ми не розуміємо для чого живемо, чого насправді хочемо і цим самим спотворюємо своє бачення долі. Але чомусь так приємно знати, що ніхто і ніщо не зможе спотворити унікальність і сутність кожного життєвого шляху зокрема. То ж, напевно нехай все буде як є. Ми і далі житимемо кожен у своєму маленькому світі, будемо радіти кожному дню і гордо та щасливо здійснювати свою особисту неповторну місію життя!
