

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	805
Творів:	12176
Рецензій:	18714

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Фантастика

Останнє роздоріжжя(част 3)

© Грет Кос, 08-06-2007
Останнє роздоріжжя Частина третя Я сховав павучка в кишеню і побіг звільняти Олю. Вона не виходила з шокового стану і просто лежала на землі, не помічаючи навіть рани від сверла. Я забрав в охоронця пістолет, взяв її на руки, і вийшов з приміщення. Тепер я стов в довгому коридорі, не маючи поняття як звідси вибратись. Я витягнув павучка з кишені, знову подивився в його чорний об’єктив і сказав: --Виведи нас з цього пекла. Павучок похитав об’єктивом, зіскочив на землю і поліз до виходу. Він завів нас в кімнату з відкритим вікном, через яке ми і вибрались на свободу. Була ніч, тому ми непомітно прокрались повз охоронців, навіть не оглядаючись назад. Підвал, з якого ми вибрались, був під заводом, який тільки будували. Будівництво застило, а Кальмар розташував тут свою базу. На мені були сині черевики, зелені штани і майка. Тому я мерз, як негр в морозилці. Хотілось спати, хотілось їсти і по справжньому хотілось жити. Я був щасливим і одночасно боявся, що Кальмар нас знайде. Оля повільно виходила з шоку і витирала кров, яка застигла під зламаним носом. Чому всі тормози ламали носи таким прекрасним істотам? В нас не було ні грошей, ні телефону. Тільки павучок в кишені. Я витягнув його, подивився в його чорний об’єктив і спитав: --Хто ж ти такий? Павучок мовчав, бо не мав вбудованого динаміка. Раптом я зрозумів, хто ним керував. Його творець Електронік. Але як він взнав про мене, про Кальмара і про підвал? Я сховав павучка в кишеню і став просто насолоджуватись життям, яке раніше зовсім не цінував. Ми були в місті, з якого втекли. “Червона ромашка” була за два квартали від нас. І я вирішив відвідати свого старого друга альфонса. Я тупо зайшов в бордель, постукав дулом пістолета по його голубому лобі і спитав: --Впізнаєш? --Чим можу допомогти?—перелякано спитав він, дивлячись в дуло, як в тунель, в який попадають після смерті. --Грошима, мобільним телефоном і піджаком. --Без проблем.—сказав підерастичний альфонс і протягнув мені свій фіолетовий піджак. Не знаю, чи він впізнав мене без вусів і Олю з червоним волосся і зламаним носом. Головне, що він погодився співпрацювати. Щоб не світитись і не показуватись на вулиці в фіолетовому піджаку, я зразу викликав таксі і повіз Олю в лікарню. Її носиком треба було терміномово зайнятись. Вона ще не вийшла з шоку, і весь цей час я просто тягнув її за руку. Тільки в таксі вона заспокоїлась і сказала: --Вибач. --Ти не винна.—сказав я і обережно її обняв.—Вони підставили нас обох. --І що тепер буде? --Тобі відремонтують ніс, і ти поїдеш на Гаваї... чи на Кариби. Хоч на Сибір, тільки подалі з цього аналу. --А ти? --А я ще маю владнати кілька справ. Вона перелякано подивилась на мене і сказала: --Тільки нікого не вбивай. Я подивився на холодну фізіономію водія, який вдавав, що не слухає. Мені не хотілось брехати Олі і я сказав: --Без цього не вийде. --Тоді їдь разом зі мною. Забудь про Кальмара. --Якщо я забуду про Кальмара, він мене завалить. Він не дасть мені спокою, поки я не здохну. Треба подарувати йому квиток до брата. --Не вбивай нікого.—сказала вона, і сльозинка витекла з її ока. Я не міг дивитись на її сльози. Подумав і сказав: --Добре. --Пообіцяй. --Обіцяю.—сказав я, і вона кинулась в мої обійми. Такого напруженого місяця в мене ще не було. І найгірше те, що це був тільки початок. Я відвіз Олю в лікарню, і її стали приводити в порядок. Рану на руці заклеїли медичним клеєм, який років п’ять тому витіснив бинт і йод. А з носом ще треба було помучитись. На нього наділи щось типу намордника тілесного кольору і наказали не знімати протягом двох тижнів. Лікарям я сказав, що Оля впала зі сходів. Сумніваюсь, що вони повірили б в правду. Ми не могли залишатись в лікарні. Кальмар і морепродукти напевно вже нас шукали. Коли Олю “відремонтували”, я взяв її за руку і повів в світле майбутнє. Принаймні її майбутнє було світлим. Моє... не зовсім. З темним минулим не можна було мати світлого майбутнього. По дорозі до ліфту Оля раптом зупинилась. --Що таке?—спитав я. Вона мовчала якийсь час, не знаючи як це сказати. А потім подивилась мені в очі і випалила: --Я не твоя дочка. Я здивувався, подумав і сказав: --Я віддав нашу ДНК на аналіз. Хочеш-не-хочеш, я твій батя. --Кальмар все підстроїв. В твоїй шапаці був жучок, і вони завжди знали, де ти. Кальмар знав, що ти заходив в лабораторію, і заплатив лаборантам, щоб вони тобі збрехали. Раптом мій мозок ніби завис, і я застив, тупо дивлячись на Олю. --А історія про твою маму? --Це теж брехня. Цю історію видумав Кальмар. В житті такого не буває. Мою справжню маму звали Таня. Вона загинула три роки тому в автокатастрофі, і ти її ніколи не зустрічав. Тато розвівся з нею, коли мені було чотири роки. Зараз в нього нова сім’я, і він навіть не хоче мене знати. Насправді я на вісім місяців старша. Кальмар видумав всю ці історію, бо насправді твоєї дочки не існує. Він знайшов Олю, з якою ти зустрічався 16 років тому. Вона жива і здорова. В неї двоє дітей, чоловік-бізнесмен і “бєшена” робота. Кальмар думав, що вона народила твою дитину. Але вона зробила аборт і більше не хотіла тебе знати. Він зайшов в тупік і вирішив придумати тобі дочку. Він перебрав тисячі фотографій і вибрав мене тільки тому, що я нагадувала Олю найбільше зі всіх. Кальмар заплатив мені і сказав, що якимось хитрим способом хоче викачати з твого рахунку круглу суму грошей. Я мала розповісти тобі історію про твою Олю і робити все, щоб тобі сподобатись. А Кальмар мав підстроїти все так, щоб ти подумав, що ти мій батько. Він не сказав мені, що збирається мене катувати... Вона говорила, а я слухав і не міг повірити, що брехня може аж так змінити життя, а правда порвати настільки міцний зв’язок. Так різко Оля стала мені чужою. Зовсім іншою істотою. Не ангелом, а виродком з деформованою душею. Я не міг слухати її плачу і різко перебив: --Мовчи. --Вибач.—який вже раз сказала вона, зробивши винний вираз обличчя. Я протер обличчя руками, витягнув з піджака гаманець і протягнув Олі всі гроші, залишивши собі тільки двадцятку. --Я не хочу тебе знати.—сказав я і, поклавши гроші їй в руку, пішов вниз по сходах. Оля продовжувала стояти зі сльозами на очах. А мене переповнював тільки гнів. Кальмар опустив мене, як слон телепузика. Він бавився мною, як якоюсь тупорилою маріонеткою з манією величі. Він тягнув за ниточку, а я тупо виконував команду. Треба було взяти ножиці і відрізати... ні не ниточки, голову Кальмара. Ніхто не буде мною керувати і підтиратись. Але як мені вбити когось настільки впливового, як Кальмар? Потрібен був союзник. І я знав когось такого. Це був замовник Риби. Кальмар трендів, що Рибу замовив Ренесанс. Але це “муразм”. Дебілізм, в який вірив тільки Кальмар. Ренесанс був тільки посередником, який прославився своєю надійністю. Тільки одна проблема. Як знайти людину, чиє ім’я знав тільки Ренесанс? Я взяв таксі і поїхав в одне з місць, де сховав зброю, гроші і комплект для маскування. Час навідатись до друга Черепашки, поки він ще не проснувся... Черепашка завжди хотів зайняти місце Ренесанса. І це спливало на його гоблінській фізіономії, як фон на екрані комп’ютера. Ніхто не знав, що Ренесанс мертвий. Кальмар тримав це в секреті, щоб я не дізнався. Ренесанса відправили в загробне відрядження, і всі думали, що він рішає якісь невідкладні справи. А Черепашка тим часом заправляв його бізнесом і напевно качав на свій рахунок всі прибутки. Йому подобалось бути Ренесансом. І зараз Черепашка спав в його ліжку, в його халаті і з його улюбленими проститутками. Я прийняв образ, в якому показувався Ренесансу, і поїхав в його маєток. На вході стояв охоронець зі зламаним носом. Той самий, який допоміг підстроїти моє вбивство, назвавши мою кобилу коровою. --Чому так пізно?—здивувався він. --Як Ренесанс?—спитав я. --Ще не приїхав. Дивно, що він так зник без охорони. І нікого не попередив. --Ренесанса вбили. --Звідки знаєш?—трохи здивувавшись спитав охоронець. --Я бачив його відрізану голову. Кальмару не сподобались його поступки. --І чому ти мені це говориш? --Черепашка підставив мене. І напевно підставив Ренесанса. Пропусти мене, і я з ним поговорю. --Я можу пропустити тебе тільки з дозволу Черепашки. --Рахуй, що він вже труп. А хто слухає трупів? --Проходь.—сказав охоронець і відкрив переді мною ворота.—Якщо завалиш Черепашку, я не буду плакати. Він в спальні Ренесанса. Сам дійдеш. Я зайшов в спальню і застав сплячу Черепашку з довольною фізіономією. Добре, що біля нього не було пискливих проституток. Я витягнув телефон, вибрав його номер в електронній записній книжці і подзвонив. Черепашка проснувся від писку телефону, взяв трубку і не відкриваючи очей сказав: --Ало. --Відкрий очі.—сказав я, націливши на нього пістолет з глушником. Черепашка автоматично відкрив очі. Не знаю, чого він злякався більше: мене чи пістолету. Але по його обличчю я виразно прочитав фразу: “Для чого я відкрив очі?”. Я розбудив його краще будильника і кави. --Чому з пістолетом?—спитав він, намагаючись заспокоїтись. --Ти мене підставив.—сказав я.—Кальмар тобі заплатив. --Про що ти говориш? --Не прикидайся. Я все про тебе знаю. --Ти мене вб’єш? --Залежить від того, що ти мені скажеш.—Я сів на крісло, прицілився йому в голову і спитав.—Звідки Кальмар взнав, що Ренесанс причетний до смерті Риби? --Не знаю. В нього якесь підсвідоме чуття. Деколи здається, що це взагалі не людина. --А як ти пов’язаний зі смертю Ренесанса? --До цього я взагалі не причетний. Кальмар домовився з ним про зустріч без охоронців, і Ренесанс погодився. Коли він прийшов, люди Кальмара тихо запакували його в багажник і вивезли за місто. Я мав тільки розказати всім, що Ренесанс виїхав по справах і повернеться через кілька тижнів. В іншому випадку мене б теж завалили. --Кальмар сказав, що заплатив тобі. Черепашка задумався і зрозумів, що загнався. --Ти скажеш правду, чи тобі щось відстрелити?—спитав я. --Він заплатив мені тільки за те, щоб я звів тебе з тою кобилою з “Червоної ромашки”. --Якщо я скажу, що вірю тобі, ти мені повіриш? Черепашку заклинила моя фраза, і він просто мовчав, боячись сказати щось не те. --Добре.—сказав я.—Припустим, це правда. Мене не обходить, які в вас з Кальмаром “стосунки” і як ти підставив Ренесанса. Мені потрібен замовник Риби. --Рибу замовив сам Ренесанс... --Це байка.—перебив я.—Він би на це не пішов. --Якщо замовником був хтось інший, ти його не знайдеш. Ренесанс забрав його ім’я в могилу. --Ти мусиш знати хоч щось. --Ренесанс не впутував мене в замовлення. Я навіть не підозрював, що він пов’язаний зі смертю Риби. Я взагалі думав, що ти один з альфонсів. --Тоді для чого ти мені потрібен?—спитав я і приготувався стріляти. --Стій!—крикнув Черепашка і через кілька секунд мовчання раптом добавив.—Записник! Ренесанс вів записник, з яким ніколи не розставався. Він записував туди всі зустрічі. Може там ти щось знайдеш. --І де цей записник? Черепашка добре подумав і обережно сказав: --Покоїться разом з Ренесансом. --В веселих ковбасках? --Ні, його не здавали на м’ясо. Ніхто не мав знати про його смерть, тому його закопали десь в лісі за містом. Знайди людей, які його закопували, і знайдеш труп. --І поки я буду робити в лісі розкопки, люди Кальмара мене завалять. --Я тебе не видам. Я не друг Кальмара. Я просто боюсь його і дуже радо прийду на його похорон. Я молюсь, щоб хтось його завалив. --Живи.—сказав я і спокійно вийшов з кімнати. Черепашка залишився в ліжку і навіть не дзвонив охоронцям, щоб мене зупинили. Він справді боявся Кальмара і хотів його смерті. Я спокійно вийшов з маєтку і зловив таксі. Мені не хотілось гасати по лісі з лопатою і викопувати трупи всіх ворогів криміналітету. По суті ліс був величезним цвинтарем, де хоронили тих, хто не годився на веселі ковбаски. Років два тому люди Ренесанса закопували в лісі одного клієнта. Викопали ямку і наткнулись на скелет. Так і похоронили двох в одній ямі. Хай потім археологи ламають собі голови. Я добрався до одного з дешевих готелів і зняв кімнату. Спати хотілось так сильно, що я кинувся в ліжко і заснув, не долетівши до подушки. Я проснувся з дивним відчуттям, ніби мені чогось не вистачає. І я ніяк не міг зрозуміти, чого. Зникла навіть злість до Кальмара. Знову совість заставляла мене мучитись. Я жалів, що образив Олю і покинув її в лікарні. Якщо Кальмар її знайде, квіти їй будуть приносити тільки на могилу. Вона ж розказала мені, що я не її батько. Тепер в Кальмара нема смислу її катувати. Весь його план пішов глибоко-глибоко, аж до апендикса. І він просто прибере її з цього грішного життя. Я вирішив знайти її перед Кальмаром і став вдіватись. Раптом я згадав про робо-павучка, який допоміг нам втекти. Вчора я так запарився, що взагалі про нього забув. Я витягнув його з кишені, поставив на полицю біля ліжка і подзвонив Електроніку. --Ало.—сказав він сонним голосом. --Це твій знайомий кілер.—представився я.—Ти підіслав павучка? --А хто ще? Не думаю, що в тебе є інші друзі. --Тоді з мене пиво.—сказав я і посміхнувся. --Цистерна.—поправив Електронік. --Звідки ти знав, що я в підвалі Кальмара? --Після того, як ти мене провідав, біля мого будинку стали крутитись його люди. Я зрозумів, що вони вийшли на твій слід і підключився до телефону і системи стеження Кальмара. Я боявся, що вони вирішать зайти в мою квартиру. І якби Кальмар по телефону наказав своїм людям відвідати мене, я б встиг втекти. Добре, що Кальмар вирішив не вриватись в мою квартиру. Чув би ти як він кричав, коли дізнавсь, що ти втік... І так я спокійно підслуховував всі розмови Кальмара. Його люди весь час дзвонили і говорили про якогось “лося” з кобилою. Казали де він і що робить. Тільки коли вони сказали, що привезли “лося” і кобилу на базу, я зрозумів, що “лось”—це ти. --Ей, ти мене не ображай. --Ну, вибач. Тільки поверни павучка. Це найновіша моя модель. --Як ти підкинув його в підвал? Ти ж ніколи не виходиш з будинку. --Він заскочив в тролейбус і вискочив на зупинці недалеко бази кальмара. Правда постраждало кілька котів, які хотіли його зловити. Я роз’єднався і поїхав до квартири Електроніка, щоб віддати павучка і заодно дати нове завдання. Була вже 16-та година, і Електронік якраз встав. Я розбудив його телефонним дзвінком, і він вже не міг заснути. --Хочеш заробити?—спитав я, передаючи Електроніку павучка. --Залежить як. --Мені треба знайти замовника Риби. --Його замовив Ренесанс. --А це ти звідки знаєш? --Мій павучок підслухав твою розмову з Кальмаром. --Тоді ти може знаєш, де закопаний Ренесанс. --А для чого це тобі? --В нього є записник з ім’ям замовника Риби. --Цього я не знаю. Зате я знаю, хто його закопував... Електронік зразу показав мені фотографії і дані трьох охоронців, які закопували Ренесанса. В нього був цілий архів на всіх людей і знайомих Кальмара. Він взагалі мав доступ до всієї інформації кримінального світу. Він знав все навіть про мене. Просто не признавався. Двох з хоронителів Ренесанса вже не було. Їх вкусив павучок Електроніка. Третій жив. Поки що. Електронік знав, коли і якою дорогою він їде на роботу. І мені залишалось тільки вичікувати охоронця біля дому. Я натягнув на себе довгий плащ з капюшоном, приклеїв бороду і причепив до скроні тату-наклейку в формі квіточки. В руках я тримав лопату. Смішно, але практично, якщо треба буде викопувати Ренесанса. Коли охоронець вийшов з дому і пішов до своєї машини, я наставив на нього пістолет і сказав: --Ей, бичок. Ручки підніми, а то я тобі ножки відстрелю. Він обернувся, побачив мій пістолет і спокійно сказав: --Я працюю на Кальмара. Пірдєц тобі, якщо мені щось станеться. Телефон я залишаю на роботі. Гроші і ключі від машини я тобі не віддам. Хочеш жити, уйо..уй. По доброму говорю. --Я знаю, на кого ти працюєш і знаю, що ти закопав Ренесанса. А тепер ти сядеш зі мною в машинку і покажеш, де ти його закопав. Говорю по злому. По ще гіршому—застрелю. --Для чого тобі його труп? --Хочу попрощатись.—сказав я і підійшовши поближче, вдарив його лопатою по хребті. Він знепритомнів, а я зв’язав його, поклав на заднє сидіння його ж машини і поїхав в ліс за місто. Точно, як якийсь маніяк. Коли охоронець опритомнів ми вже доїжджали до лісу. Я приставив пістолет до його голови, витягнув кляп з його рота і сказав: --Показуй, де труп. --Ти і так мене вб’єш. --Я останнім часом добрий. Вже два місяці нікого не вбивав. --Поздоровляю. --Так що говори і проживеш ще пару років. Охоронець подумав і сказав куди їхати. Труп Ренесанса покоївся біля пенька недалеко від закинутої лісової стежки. Я обережно розв’язав охоронця, кинув перед ним лопату і сказав: --Копай. Він спокійно підняв лопату і під прицілом мого пістолета став копати яму. А я спокійно дивився на нього і думав про Кальмара. Це був реально якийсь демон. Він настільки точно все планував, що я трясся від страху, надіючись, що він не передбачив моїх дій. Всі танцювали під його дудку, навіть не знаючи що танцюють. Його старший брат Риба був таким самим. Не даром він виліз так високо в бандитській ієрархії. Років двісті назад вони завоювали б весь світ. А я був маленьким кілером, який намалювався в них на дорозі і завалив одного з них. Дивно, що я ніколи не чув про Кальмара. А тут він сплив невідомо-звідки і захапав міні-імперію свого брата. Раптом охоронець кинув в мене лопату і з усіх сил побіг вглиб лісу. Якби я не відскочив, лопата розрубала б мені голову. Я прицілився і вистрілив йому в коліно. Жаль, що він не знав, що я добре стріляю. Куля просікла йому коліно, і він з криком повалився на землю. Я підбіг до нього, роздер йому штанину і перев’язав рану. Тепер він копав яму з ще більшою охотою і час від часу стогнав, хапаючись за закривавлену ногу. Він добре тримався. Кальмар набирав собі в люди тільки найкращих. Раптом охоронець втикнув лопату в щось гниле і скривився, побачивши гнилу плоть змішану з землею і червами. --Я знайшов.—сказав охоронець --Викопуй-викопуй.—сказав я. Охоронець викопав труп і витягнув його з ями. Черви добре попрацювали. Від безголового трупу Ренесанса мало-що залишилось. А смерділо так, що хотілось залізти в дупу слона. --Обшукай тіло.—сказав я, націливши на охоронця пістолет. Він скривився, і, затиснувши ніс рукою, став шарити по його кишенях, змітаючи червів з одягу. Він знайшов пустий гаманець і чорну записну книжечку, замазану кров’ю. Я обережно підійшов до охоронця, підняв з землі лопату і вдарив його по голові. Охоронець знепритомнів, а я прив’язав його до дерева. Може хтось знайде його, коли буде проходити по стежці. А може і не знайде. Пофіг. Головне, що я добув книжечку. Гаманець був пустим. Напевно люди Кальмара поділили ці гроші між собою. Добре, що вони не додумались викинути його записник. Він страшенно смердів, а сторінки злиплись від крові. Але ця книжечка була для мене найдорожчою річчю, яка могла врятувати мою душу і задницю. Я сів в машину і поїхав в місто, переглядаючи книжечку по дорозі. Ренесанс писав все просто і так, щоб ніхто не зрозумів для чого він зустрічається з таким-то чуваком. В кожному рядку стояла дата, час, місце і Кличка того, з ким він зустрічався. І напроти кожного рядка Ренесанс ставив якийсь значок: квадратик, трикутник, коло і т. д.. Ренесанс називав мені імена деяких замовників, тому я приблизно розбирався в його записах. Навпроти всіх зустрічей, зв’язаних з вбивствами стояли трикутники. Трикутники навпроти замовників вказували вгору. Біля кілерів—вниз. Я пролистав записник і знайшов замовника Риби. Його звали Нежить, і тільки з ним Ренесанс зустрічався перед тим, як дав мені замовлення на Рибу. Він був тим, що могло витягнути мене з задниці Кальмара. Я ніколи про нього не чув і ще не знав, як він мені допоможе. Але в мене появилась надія здобути союзника. Я приїхав до Електроніка. --Що так смердить?—спитав він, відчувши запашок записника. --Моя єдина надія.—сказав я і кинув книжку перед Електроніком.—Ти знаєш, хто такий “Нежить”? --Такої клички я ще не чув. --Можеш пробити? --Треба підключатись до інших міст.—неохоче сказав він.—Але попробую. --Не переживай. Я тобі заплачу. --Як хочеш.—сказав Електронік і трохи підбадьорився. --І ще одне.—сказав я.—Знайди мою дочку... Я поїхав в ресторан, де Ренесанс зустрічався з Нежиттю. Перед тим Електронік скинув мені на телефон фотку Ренесанса. Я показав фотку офіціантам, і за невеликі чайові вони детально розказали як Ренесанс зустрічався з Нежиттю. Вони знали, хто такий Ренесанс і тому добре запам’ятали його візит в ресторан. Нежить не знав ніхто. Його описували як людину середнього зросту, середньої статури, без особливих прикмет і непримітної зовнішності. Ніхто навіть не пам’ятав кольору його волосся. Камер в ресторані не було. Ренесанс спеціально вибирав місця без камер, щоб ніхто не запідозрив його в причетності до чийогось замовлення. Раптом я зрозумів, що голодний і вирішив поїсти в цьому ж ресторані. Поїдаючи здоровенний шматок генетично-модифікованої риби, я думав про Олю. А якщо Кальмар вже її вбив. Тоді моя совість не дасть мені жити. Я розумів, що нас нічого не об’єднує. Але я ніколи б не простив собі її смерті. Мене не обходило життя охоронця, якого я прив’язав до дерева біля Кальмара. Він заслужив смерті.Я знав, що він вбивав і катував для свого боса. Але Оля... Вона не зробила нічого поганого і просто попала не туди, де треба. Вона була ангелом, яка воскресила в мені залишки людяності. А я, бидло, покинув її на милість Кальмара. Раптом подзвонив Електронік. --Я знайшов Нежить.—сказав він так, ніби жалів, що його знайшов.—Втикни на його фотографію. Електронік вислав мені на телефон фотку, і моя щелепа відвисла нижче пояса. На фотці був Кальмар. --Ти вислав мені фотку Кальмара.—здивовано сказав я, надіючись, що Електронік помилився. --Виявилось, що Нежить і Кальмар—це одна особа. --Я не вірю, що Кальмар замовив свого брата, а потім мстив мені за його смерть. Може в нього був ще один брат. --Ні. Я перевірив біографію Риби. Кальмар мав тільки одного брата і одну двоюрідну сестру. А Нежить—авторитет, якого бояться всі східні області. Він ніколи сюди не ліз, тому ніхто його тут не знав. В Інтернеті я знайшов його біографію і єдину фотку. Нежить теж приховував своє лице, тільки це йому не дуже виходило. Ніхто навіть не підозрює, що Нежить і Риба—брати. Вони вміло скрили цю деталь. Якби хтось про це дізнався, вони б могли викрасти одного брата, щоб шантажувати другого, або вбити одного як помсту за гріхи другого. Нежить змінив кличку на Кальмара, щоб ніхто не дізнався, що він тримає схід. Ти ж знаєш закони криміналу. Якби боси інших районів дізнались, що східняки захоплюють царство Риби, вони б прибрали Кальмара і поставили на його місце свою людину. --Я вишлю гроші на твій рахунок.—сказав я і кинув трубку. Значить Нежить і Кальмар—це одна людина. Тепер ясно, звідки замовник знав стільки про Рибу і навіть мав його фотографію. Він був його братом і єдиною людиною, якій Риба довіряв. Кальмар замовив Рибу Ренесансу, а потім прибрав самого Ренесанса і вирішив прибрати мене. Але для чого? Ніхто не підозрював Ренесанса. Але Ренесанс знав, що Нежить брат Риби. Він же бачив фізіономію Кальмара і фотку Риби. Напевно Кальмар боявся, що колись Ренесанс це видасть, і вирішив його прибрати. Після смерті Ренесанса вже ніхто б не дізнався таємниці Кальмара. Але для чого він бавився мною як обкуреним хомячком? Для чого йому мститись за власне замовлення? Я думав, дивлячись на остиваючу рибу, і раптом мене просвітило, як фарою від БілАЗа. Морепродукти не знали, що Кальмар замовив Рибу. Вони думали, що це Ренесанс. Точніше Кальмар заставив їх так думати. А ще винагорода в мільйон євро. Кальмар захапав собі мільйон за вбивство Ренесанса і хотів захапати мільйон, щоб вбити мене. Але для чого весь цей цирк з штучними дочками? Для чого він заставляв мене мучитись. Може, щоб позбутись всіх підозр. Доїдаючи рибу, я думав як завалити Кальмара. Я хотів знайти союзника, а знайшов ворога в овечій шкірці. Хто б подумав... По дорозі в готель я побачив на стовпі свою кольорову фотографію і ще шість образів, в яких я появлявся останні три місяці. Під фотографією був мій точний опис (ріст, статура, колір очей) і напис: “Всіх, хто бачив цю людину, просимо подзвонити за телефоном...” .А після номеру телефону приписка “Попередження: Цей чоловік страждає на параноїдальну шизофренію. Він думає, що його шукають і весь час змінює образи, накладаючи грим. Не звертайте уваги на прикмети типу сережок, накладних борідок, тату-наклейок і родимок. Якщо ви помітили когось подібного, перевірте, чи в нього справжня борода чи родимка. Якщо ні—подзвоніть, а ще краще затримайте його, і ми виплатим вам винагороду в 10 000 євро. Біля нього може бути дівчина 16-17 років. Вона страждає на подібне відхилення і теж міняє образи. За неї ми теж виплатим винагороду.” Далі після цього всього було ще дві фотографії Олі. Я посміявся і пішов далі. Тепер я знав в які образи не входити. Але Оля була в небезпеці. В неї не було ні пістолету, ні гримувального набору. Десятки людей бачили, як вона поверталась додому. Вона ж не змінювала образи, як я. Я встав на тротуарі і став ловити таксі. Раптом мене побачили двоє качків середнього зросту. --Стій!—крикнув мені один з них. Його зла фізіономія вказували на те, що він терміново хоче позбавити мене карієсу. А я стояв і чекав коли це й “стоматолог” підійде поближче. --Якісь проблеми?—спокійно спитав я. Стоматолог підійшов, протягнув руку до моєї родимки і вже хотів перевірити, чи вона справжня. Напевно він прочитав оголошення і впізнав мене по фотографії. Якби він дізнався, що родимка штучна, він би не роздумуючи віддав мене в руки Кальмара. Кальмар завалив би мене, стоматолога і його друга. Сумніваюсь, що він любив тратити гроші просто так. Я викрутив стоматологу руку, вдарив ногою по його фізіономії і наставив пістолет на його кєнта. --Стій на місці.—сказав я.—Інакше кусок твого мозку відлетить в теплі краї. --Не кип’ятись.—сказав друг стоматолога і, піднявши руки вгору, став повільно відходити назад. Коли він відійшов на достатню відстань, я на прощання копнув в живіт стоматолога, сховав пістолет і побіг від них подалі. Всі перехожі поховались невідомо-куди. Ніхто в сучасному світі не хотів бути свідком. Свідки довго не живуть і дохнуть в нещасних випадках. План Кальмара як завжди працював. Тепер на вулицях відловлювали десятки чоловіків мого росту і статури, перевіряючи на справжність їхні родимки і бороди. В результаті всі, хто нагадував мене, заживляли роздерті до крові родимки і збривали наполовину вирвані борідки. Знаючи можливості Кальмара, він розвісив мої фотки по всьому Інтернеті. А це вже проблема. Я добрався додому без інцидентів і став думати, як мені завалити Кальмара... Пройшло рівно двадцять годин, і я в новому образі йшов до офісу Кальмара. Кальмар тупо зробив, назвавши в оголошенні мій вік. Я загримувався так, що виглядав на років 20. Надів шапаку і інший неореперський прикид, і тепер виглядав як студент з багатими батьками. Ніхто до мене не чіплявся, бо я не наклеїв собі ні родимок, ні борідки. Добре, що Електронік мав жучок на телефоні Кальмара. Ніхто не знав, що Електронік має доступ до всіх камер і телефонів. Ніхто навіть не знав, що до всього цього можна підключитись. Коли я питався Електроніка, як він це робив, він казав, що це таємниця. Напевно він придумав щось таке, чого до нього ніхто не придумував. Ніхто навіть не догадувався, що таке можна придумати. Кілька хвилин тому Кальмар замовив в одному ресторані якусь заокеанську рибу. Дивно, що Кальмар замовляв тільки Риб. Я подзвонив в цей же ресторан і від імені Кальмара, сказав щоб рибу привезли на мою адресу. Коли риба вже була в мене, я просто поніс її до Кальмара. Його офіс розмістився в тому ж Меридіані, де я завалив Рибу. Всіх колишніх охоронців він поміняв. І добре зробив. Старі охоронці зразу б впізнали в мені прибиральника з фіолетовим волоссям і купою сережок. Я спокійно зайшов в будинок. Коридор вже повністю відремонтували і вже не було видно слідів гранати, яка там взірвалась. --Замовлення для директора фірми.—сказав я охоронцю. --Постав сюди.—сказав охоронець і став відраховувати мені гроші. --Я можу тільки особисто передати замовлення. --А я не можу тебе пропустити. Так що бери гроші і валяй звідси. --Такі умови твого начальника. Не віриш, подзвони йому. Охоронець подзвонив Кальмару і сказав: --Поставник вашого замовлення каже, що мусить вручити замовлення особисто. --Пропусти його.—сказав голос з трубки. Охоронець здивувався і сказав: --Проходь. Він не знав, що замість Кальмара говорив з Електроніком через програму зміни голосу. Електронік переключив сигнал з його телефону на свій. Сам Кальмар навіть не знав, що охоронець до нього дзвонив і спокійно чекав замовлення. Електронік навіть відключив метало-детектор, який стояв в коридорі. Інакше він би відчув два пістолети за поясом. Я спокійно пробрався до кабінету Кальмара і відкрив двері. Кальмар офігів настільки, що не зміг навіть підняти щелепи. Він дивився на мене як на привида і інопланетянина в одному. --Ти мене шукав?—спитав я і, витягнувши з-за поясу пістолети, наставив їх на Кальмара.—Ось я і прийшов. --Якщо ти мене вб’єш, ти вже звідси не вийдеш.—сказав Кальмар. --Думаєш? Тебе не дивує, що я пройшов сюди з двома пістолетами? --Тоді сідай.—подумавши, казав Кальмар, показавши на крісло.—Може є інший вихід. --Я краще постою. Хто знає, що ти придумаєш на цей раз. --Я пропоную угоду. --А я пропоную тебе застрелити.—сказав я і вже приготувався стріляти. --Стій. Це я замовив Рибу. --Що?—спитав я, вдавши здивування.—Ти замовив свого брата? --Він мені не брат. Все життя він ставився до мене, як до тренувальної груші і як до сміття, яке треба винести подалі з дому, щоб не смерділо. Я його ненавидів, а він просто терпів мене, як ядро, прикуте до ноги. Він все життя мною керував, а я не міг вирватись з його лап, бо був меншим і слабшим... --Тоді чому ти підставив Ренесанса? --Морепродукти вийшли на твій слід. Вони б знайшли тебе, і ти здав би Ренесанса. А Ренесанс здав би мене. Я знав, як морепродукти вибивали інформацію. Цього б не витримав навіть Ренесанс. І поки вони шукали тебе, я його викрав. Сам розумієш. Я мусив рятувати свою шкіру. Насправді я не катував Ренесанса. Я просто пообіцяв, що вб’ю його безболісно, якщо він признається, що сам замовив Рибу і скаже ім’я кілера. Він розумів, що морепродукти рано чи пізно знайдуть його, і погодився на мої умови. Ми обмазали його кров’ю, зняли на камеру його зізнання і показали фільм морепродуктам. --А як вони вийшли на мій слід? --Вони стали переглядати записи, відзняти всіма камерами стеження. Вони переглянули зйомки всіх камер в твоїй квартирі і прослухали записи з жучка в підошві твого черевика. Ти справжній професіонал. Ти контролював свої емоції і повністю змінив життя. Але ти не зміг контролювати двох речей. В магазинчику доби відродження продавець оговорився і сказав, що зробить все для “друзів Ренесанса”. Але це дрібниця. Спочатку морепродукти цього не помітили...—Кальмар посміхнувся і спитав.—Ти знав, що говориш уві сні? Поки ти спав, ти докладно виклав план вбивства мого брата. Все що ти приховував, виходило назовні уві сні. На це морепродукти увагу звернули. Мені пощастило тільки тому, що ти не видав Ренесанса, поки спав. Морепродукти стали вивчати обставини твого вбивства і розпитувати свідків. Сам розумієш, що твоя смерть—дуже нестандартний випадок. В житті тобі просто б зламали фізіономію. А тут розстріляли, ще й з обрізів, яких в місті не так багато. Морепродуктів здивував заповіт, в якому ти просив спалити твоє тіло і розвіяти прах над Чорним морем. Вони зрозуміли, що хтось боявся робити аналіз ДНК. Сам розумієш, що рано чи пізно, вони б відкопали і тебе і Ренесаса. Тоді б ти прожив набагато менше. Кальмара говорив зі мною, як з якимось другом. Він не показував страху, і навіть здавалось, що він позитивно до мене настроєний. В такій ситуації в нього був тільки один вихід—здружитись зі мною і запропонувати мені дуже вигідні умови. --Все складується просто прекрасно.—сказав я, націливши пістолет на морду Кальмара.—Але для чого весь цей цирк з штучними дочками? --Вона вже тобі сказала. --Сказала. Думаєш, я зрадів, коли це почув? --А чому ні? Ти ж позбувся проблем. Тобі вже нема смислу її захищати. Тебе тут вже ніщо не тримає. Хапай білет і лети в теплі краї. Раптом з-під столу вискочив фіолетовий котик. Це був той самий Евклід, якого купила Оля. Він спокійно бавився резиновою кулькою і його взагалі не обходив дебілізм, який творився навколо нього. --Так і зроблю.—сказав я і націлив в голову Кальмара другий пістолет.—В мене залишилась тільки одна недовершена справа. --Стій.—сказав Кальмар.—Весь цей цирк я встроїв для морепродуктів. Вони харять мене ще більше ніж Риба. Я не сподобався їм, як тільки вони дізнались, що в Риби був брат. Вони вже хотіли поділити його царство між собою. Добре, що в Рибі прокинулась братерська любов і він заповів своє царство мені. Він навіть не думав, що я зможу завалити його для цього спадку. Морепродуктам мелькнула така “мисля”, і вони будь-яким способом намагались поєднати мене зі смертю брата. Тому я мусив доказувати їм, що любив брата і щиро ненавидів того, хто його вбив. В реальності, я не відчуваю до тебе ненависті. Це просто вистава для морепродуктів. І здається вони в неї повірили. Я розумію, що заставив тебе мучитись. Думаю, кругленька сума все виправить. Можеш вільно летіти з країни. Я вже не буду тебе переслідувати. Ти мені просто не потрібен. Я навіть вдячний тобі за вбивство брата. Далеко не кожен зміг би справитись з цим завданням. --А морепродукти? А винагорода в мільйон за мою голову? А десять тисяч на плакатниках по всьому місту. --Рахуй, що морепродукти вже мертві. Поки вони слідкували за тобою і бавились в гру з штучними дочками, я готував план їхнього вбивства. Вже зараз кілери Черепашки підбираються до їхніх офісів. Вся ця вистава була відволікаючим маневром, який відвертав увагу морепродуктів. Винагорода в мільйон теж не проблема. Знаєш, хто видає цю винагороду? Я. Гроші за Ренесанса я вже розподілив між морепродуктами, щоб не пищали. Винагороду за твою голову я подарую тобі. Якщо не заперечуєш. Кольорові плакатики змиє перший дощ. --Щось мені не хочеться тобі вірити. --Припустим, ти мене вб’єш. Я вже заповів мільйон тому, хто вб’є мого вбивцю. Не важко догадатись, що ти мене вбив. Тебе почнуть шукати і рано чи пізно знайдуть. Якщо ти опустиш пістолет і тихенько вийдеш, я перешлю на твій рахунок мільйон як винагороду за твою голову плюс мільйон за моральні збитки. Ніхто не буде тебе шукати, бо ти не будеш нікому потрібен.—Кальмар протягнув мені руку, посміхнувся і спитав.—Домовились? --Ще одне.—сказав я, не поспішаючи потискати руку. --Морепродукти знають, що ти—Нежить. --Звідки ти це знаєш?—здивувався Кальмар. --Я дізнався, що Рибу замовив Нежить. Значить Нежить—це ти. Кальмар опустив погляд, задумався і, знову глянувши в мої очі, признався: --Так. Ти єдиний в цьому місті, хто це знає. --Посміхнись.—сказав я і посміхнувся, показавши пальцем на свою шапаку.—Тебе знімає прихована камера. --Що?—спитав Кальмар з переляканим виразом обличчя. --В мої шапаці камера. Вся наша розмова в прямому ефірі транслюється в Інтернеті. І зараз твій “писочок” бачать всі морепродукти, боси прилеглих регіонів, міліція і всі, кому не впадло. Маєш ще кілька хвилин, щоб передати всім їм привіт. А тепер вгадай, хто завалить тебе першим? Морепродукти, за твою виставу і за кілерів, яких ти вислав? Боси, за те, що ти контролюєш зразу два регіони? Чи міліція, яка раз на пару років для статистики мусить посадити найбільш наглого боса? --Ти бидло.—розгнівано сказав Кальмар і вже хотів на мене накинутись. Я вдарив його пістолетом по голові, і він знепритомнів. --Я б міг тебе прибрати.—сказав я непритомному Кальмару.—Але я пообіцяв Олі, що не буду нікого вбивати. Поки що це мені виходить. Лежачи в ліжку і видумуючи способи завалити Кальмара, я придумав цей понт з камерою. Я подзвонив всім морепродуктам і розказав їм, що Кальмар замовив Рибу. Потім подзвонив босам сусідніх регіонів і сказав, що Кальмар—це Нежить, який захоплює територію Риби, прикриваючись іншою кличкою. Як доказ я пообіцяв їм пряму трансляцію зізнання Кальмара. Електронік пустив зображення з камери в Інтернет. А далі все ясно. Я загнав Кальмара ще глибше, ніж він мене. Він труп з подовженим строком діяльності. Я витягнув гаманець з кишені Кальмара, витягнув камеру з шапаки і поставив її так, щоб було виразно видно непритомного Кальмара. В гаманці було стільки кредиток, що мені знову захотілось жити. --Кота я забираю.—сказав я і поклав Евкліда в пакет, в якому я приніс замовлення. Страву, яку замовив Кальмар, я поклав перед ним. Хай похаває. Це ж заспокоює. Я спокійно пішов до виходу. Коли я проходив по коридору, охоронець раптом спитав: --Чому так довго? --Шефу не сподобалось замовлення.—сказав я. В цей же момент Евклід м’якнув з пакету і став з нього вириватись. Треба було бачити фізіономію охоронця... Я сидів на вікні на сходовій клітці. В мене було довге каштанове волосся, сині окуляри і сережка в підборідді. В руках я тримав Евкліда, який вже встиг підібрати бліх. А казали, що блохи не хавають таких котів. Раптом почулись чиїсь кроки, і я побачив її. Оля йшла по сходах, тримаючи в руках здоровенний кульок з продуктами. Спочатку вона мене не впізнала і, опустивши погляд, спокійно піднімалась вгору. --Ти не вмієш ховатись.—сказав я і зняв окуляри. Оля подивилась на мене, потім на Евкліда і холодно спитала: --Що ти тут робиш? --Прийшов вибачитись.—сказав я і винно посміхнувся. --Тобі нема за що вибачатись.—сказала вона і пішла далі. --Хіба?—спитав я, зловивши її за лікоть.—Я ж покинув тебе тоді в лікарні. --Але я тебе обдурила.—сказала вона, не повертаючись. --Ні. Це Кальмар тебе обдурив. Ти ні в чому не винна. --Ти прийшов тільки щоб вибачитись?—спитала вона і повернулась до мене. --Я хотів спитати, як ти? --Нормально. Винайняла собі квартиру. Поки що твоїх грошей вистачає. --А що потім? Знову станеш проституткою? --Треба ж якось жити.—вона поставила кульок на підлогу і спитала.—А як ти мене знайшов? --По кредитці. Так само як мене знайшов Кальмар. --Він порозвішував оголошення на всіх стінах і стовпах. Я боюсь навіть виходити з квартири. --Не бійся.—сказав я і обняв її тоненьке тіло.—Я заберу тебе з цього міста. Що ти більше любиш: Гаваї чи Кариби? --Для чого ти все це робиш, Олег?—спитала Оля, притискаючись до мого плеча. --Ти воскресила в мені залишки людини.—сказав я.—Це варте подяки. І ще одне. Я не Олег. Це нове ім’я, яке я взяв, щоб сховатись від морепродуктів. --А я не Оля.—скала вона і посміхнулась.—Кальмар назвав мене так, щоб ти краще згадав Олю, з якою колись зустрічався. --Коли ці несподіванки закінчаться?... Я стояв перед будинком Олі. Тої самої Олі, з якої 16 років тому все почалось. Електронік знайшов її для мене за пару хвилин. Дивно, що я не додумався попросити його кілька років тому. Напевно я дотепер боявся відповідальності на рівні підсвідомості. Електронік видрукував мені всі дані, які на неї роздобув. 16 років тому вона зробила аборт і вбила єдину мою дитину. Я не жалів. Якби тоді я сказав “так”, ми б жили як звичайна сім’я. Я б підробляв невідомо-ким і ледве прогодовував сім’ю. Вона б напевно весь час на мене кричала і просила відвідати нашу дитину в виправній колонії. Я так і не дізнався, чому вона не називала свого прізвища і адреси. І чому вона так легко покинула мене, коли я не зміг прийняти наше чадо. Може насправді вона мене не любила. Тільки тепер я зрадів, що вибрав тоді цей шлях. З кредиток, які я забрав в Кальмара, Електронік перекачав на мій рахунок гігантську суму, набагато більшу, ніж Кальмар мені обіцяв. Навіть не питався, скільки грошей Електронік перелив собі. Напевно багато, тому що я ще ніколи не бачив його таким життєрадісним. Кальмару лишилось кілька євро, щоб купити собі труну і надгробок. В Інтернеті вже літали фотографії Кальмара з простреленою головою. Я вже купив авіаквиток і через п’ять годин мав вилетіти в Францію. Особисто я не любив Францію, але Оля захотіла там побувати. Блін, я вже забув, що її звати по іншому. Я знав, що назавжди покидаю цю країну з її кримінальними законами. Мені навіть не вірилось, що знову зможу жити легальним життям. Мені залишалось тільки попрощатись з цим містом і в останній раз побачити Олю, яку я зустрів на першому роздоріжжі. І ось вона приїхала на своєму дорогому джипі і з продуктами в руках пішла до будинку. Її обличчя покрилось зморшками, але все одно було прекрасним. Якби я міг, то запросив би її в якийсь ресторан, чи кіно. На її обличчі виразно виднілись сліди замаханості і виснаження на роботі. Але в очах я бачив щастя. Такий самий погляд був в неї, коли ми зустрічались. І я зрозумів, що краще залишити її в спокої і більше ніколи не нагадувати про своє існування. Її життя не для мене. Її чоловік тримав кілька легальних магазинів і не мав ніякого відношення до криміналу. В них було двоє дітей, які весь час прогулювали школу, і пес, який мішав сусідам спати. Це короткий опис п’яти сторінок, які переслав мені Електронік. Я розвернувся і спокійно пішов подалі від будинку Олі. Я радів її щастю і ще більше радів щастю своєму. Я спокійно йшов по тротуарі, уявляючи, як жеру французьку булку з французькою проституткою. Якщо моя совість воскресла, це не значить, що я перестав бути твариною. Я зайшов в кафе, замовив гамбургер і став повільно його пожирати. Через кілька хвилин до кафе швидко під’їхав чорний мікроавтобус, з якого вискочило п’ятеро озброєних охоронців в чорних піджаках і... Кальмар. Коли я нарешті відучусь платити кредитками. Вони вдерлись в кафе, націливши на мене шість стволів. А я встиг тільки витягнути пістолет і націлити його в лоб Кальмара. “Він же мертвий”—перелякано подумав я. --Здоров, падло.—розгнівано сказав Кальмар.—Жуєш? І тут я зрозумів, що мені кінець. --Тебе ж прибрали морепродукти.—здивовано сказав я. --Це брехня, яку я випустив, щоб ти почувався безпечним. Як бачиш, я живий. --Не довго тобі лишилось. Вб’єш ти мене, чи ні, морепродукти все одно тебе завалять. --Які морепродукти?!—розгнівано спитав він, посміхаючись.—А їх вже нема. Поки вони дивились пряму трансляцію з твоєї шапаки, мої кілери їх перестріляли. Нема вже морепродуктів. Але ти, підер, відповіш за те, що трансляцію побачили боси сусідніх регіонів. Вони об’являть мені війну, якщо я не покину цей регіон. Поки що в мене світле майбутнє. От тільки спочатку ти віддаш всі гроші, які скачав з моїх рахунків. --А для чого? Ти і так мене вб’єш. --Якщо не віддаш, я буду тебе катувати. Так, як твого друга Електроніка. Кальмар витягнув з внутрішньої кишені фотографію і показав її мені. На ній був мертвий Електронік з відрізаними пальцями на лівій руці і десятками кульових отворів в грудях. --Перед смертю він знайшов тебе для нас. Йому не помішали навіть відрізані пальці. --Не забувай, що я тримаю тебе на прицілі.—сказав я, похитавши пістолетом, який тримав в руці.—Ти тупо зробив, що приїхав сюди особисто. Зараз я тебе застрелю, і ти станеш холодним, як кришка унітазу. --Застрелиш мене, і мої люди застрелять тебе. Я буду мати в лобі одну дірку, а ти п’ять. Кому з нас буде легше? --А ти встигнеш наказати їм вистрілити? Ти навіть не маєш чим їм платити. Я ж викачав з твоїх рахунків всі гроші. --Думаєш, всі мої гроші в банках? Ти викачав тільки 10 відсотків. Решта в вигляді готівки лежить в безпечному місці. Він мене обламав. Я вперше за п’ять років не знав що сказати. Я розумів, що вмру і задуманим поглядом дивився в очі Кальмара. Залишалось тільки вирішити його майбутнє. Стріляти йому в “жбан”, чи не стріляти? Ось в чому сране запитання. На початку цієї історії я говорив про роздоріжжя. Це такі моменти в житті, коли складний вибір вирішує твоє майбутнє. Ти не можеш зупинитись і мусиш швидко вирішувати, не знаючи яке майбутнє на тебе чекає. Колись я зробив вибір і вбив свого троюрідного брата. Потім зробив вибір і відмовився від своєї дитини. І знову я попав на таке роздоріжжя. Раптом Кальмар зрозумів про що я думаю і злякався. Потім він різко заспокоївся, посміхнувся і сказав: --Мої люди вже шукають твою штучну дочку. Якщо опустиш ствол, я про неї забуду. Обіцяю. --Вони її не знайдуть.—сказав я. --Вони її вже знайшли.—перебив Кальмар.—Пів години тому вона розплатилась карткою в центральному супермаркеті. -- В неї було передчуття, що хтось буде шукати її за кредиткою.—сказав я і посміхнувся.—Вона віддала свою картонку подружці зі школи і перевела гроші на інший рахунок. Там було всього кілька тисяч. Тепер ці гроші для неї дрібниця. І зараз вона поза зоною твого досягнення. --Якщо не віддаш мій капітал, я знайду її хоч в задниці гіпопотама!—розгнівано закричав Кальмар. --Не знайдеш.—спокійно сказав я і вистрілив йому в голову... Блін, не вийшло дотриматись обітниці. Ніби мені судилось завалити Кальмара. Я обірвав сраний рід “цих морських жителів” і позбавив світ від їхніх булькаючих нащадків. Моя дочка разом з фіолетовим котом Евклідом летіла в Париж. Ми не летіли разом, щоб нас не порівнювали з психами на кольорових плакатиках Кальмара. Вона зараз дивилась в вікно, або перекладала кредитки з мільйонами евро, які я подарував їй за повернення совісті. Вона була щасливою і надіялась, що скоро я прилечу до неї. Я подарував їй нове життя. І вона цього заслужила. Вона була ангелом, який одним поглядом міг воскресити в людині все добро, вбите темною стороною монетки. Я не хотів її розчаровувати і псувати настрій своєю смертю. Але якби Кальмар вижив, він би точно її знайшов. А після його смерті, вона буде в повній безпеці поїдати французькі булки. Між моєю смертю і смертю Кальмара була тільки мить. Але в цю мить я зрозумів дуже важливу річ. Той, хто колись належав до чорної сторони монетки, ніколи не потрапить назад на світлу сторону. Він приречений на завалення. Нажаль це дійшло до мене тільки тепер. Як не дивно, але слова Кальмара знову справдились. Коли він здох, всі п’ять охоронців синхронно вистрілили мені в голову. І п’ять куль в один момент звільнили світ від такого виродка, як я...
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Все не так страшно - це не фантастика....
На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© , 14-02-2008

Друга бригада
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Michael, 16-08-2007

Цей твір - не фантастика!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр Халва, 27-07-2007

Згенеровано за 0.0113599300385 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Останнє роздоріжжя(част 3)

Все не так страшно - це не фантастика....

Друга бригада

Цей твір - не фантастика!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!