Задовго до початку Другої світової війни я збирався з'їздити в Радянський Союз.
Я жив тоді в Лодзі, в Польщі. Цікавість до Радянського Союзу тут була великою. Щоправда, в Парижі та Нью-Йорку країною комунізму цікавилися інакше, аніж в Польщі, де пам'ятали сто п’ятдесят років царської окупації і війну 1920 року, де завжди існував спільний кордон і Росія завжди фігурувала і реальною загрозою, і близькою спокусою. Компартія в нас перебувала на нелегальному становищі. В аграрній і католицькій країні зі слабкою промисловістю та мізерним пролетаріатом не існувало для неї підґрунтя. На десять чи п’ятнадцять відсотків комунізованою була єврейська молодь. Бог знає, як уявляли собі комунізм нещасні мрійники польського гетто. В тридцяті роки на вулицях Лодзі з візків продавалися «Памфлети» Радека, «Історичний матеріалізм» Бухаріна. В день смерті Леніна, в січні, на річницю «трьох Л», де-небудь впоперек вулиці на телеграфних дротах з’являвся червоний прапор, і єврейські молоді люди били вікна в єврейських же крамницях на Піотрківській. Радикальна інтеліґенція зачитувалася віршами Бронєвського про «печі Магнітогорська». У варшавських театриках під грім аплодисментів декламували «Ґранаду» Кірсанова. Туристи їздили маршрутами радянського бюро «Інтурист» знайомитися з великою країною Революції.
Багато їх поверталося з коробкою радянського шоколаду і приємними спогадами після тижневого перебування в Москві. Двотижневий маршрут давав можливість побувати на території України. Перед тими, хто міг оплатити три- і чотиритижневу поїздку – відкривалися курорти Кавказу і Середня Азія. Таким чином, Андре Жид побував у Го́рі, на батьківщині Сталіна, а Зібург відвідав Червону Арктику. Кожен, хто володів пером, привозив з Радянського Союзу звіт про свої враження.
В роки моєї радянської неволі я згадував цю літературу. Серед репортажів були і чудово виконані речі, повні тонких спостережень, дотепності та блиску. Але в цілому вся ця література являла собою просте дитяче лепетіння. Як скептики, так і ентузіасти, які однаково не мали уявлення про справжній Радянський Союз, не мали права писати про так мало їм знайомий предмет. Смішна і трагічна невідповідність цієї «туристичної» літератури з радянською дійсністю стала очевидною для сотень тисяч людей, які, як і я, потрапили в глибокий тил радянської країни в роки війни.
Окрім цієї, офіційної «туристики», існувала в Польщі, протягом усіх років її незалежності, й інша, про яку не писали газети. Не було такого року і місяця, щоб через кордон не переходили нелегальні перебіжчики, люди, які не хотіли залишатися в капіталістичній Польщі і прагнули до «батьківщини всіх трудящих», на землю обітовану, в пошуках справедливості та свободи. Ми нічого не знаємо про подальшу долю цих людей. Чому жоден з них не дав про себе знати?.. Це не були знамениті письменники чи делегати з Америки. Коли вони щезали як камінь, кинутий у воду, ніхто ними не цікавився. Це були маленькі люди, аноніми, тирса, ніби магнітом притягнуті мрією про кращий світ. А між тим, дуже і дуже варто було б опитати цих людей. Їх правдивий і нелітературний виклад сказав би більше, ніж томи офіційної пропаганди. Багато їх живе в Радянському Союзі й жаль, що немає у них можливості розповісти про себе.
В місті Біла-Підляська на ринку стояла будочка, де єврей торгував содовою. Діти в нього виросли бунтівниками – Богу не молилися і знати не хотіли ні польського добра, ні заморської Палестини. Коли молодший виріс і переконався, що в Білій-Підляській мало надії на революцію, він змовився з прикордонними селянами, і темної ночі вони його перевели на радянський бік. Було це в 1931 році. Одинадцять років потому я з ним зустрівся – в радянському таборі, у великій і багатолюдній країна зе-ка, і чув його історію, таку ж, як і тисячі інших.
Країна зе-ка не нанесена на радянську мапу, її немає в жодному атласі. Це єдина країна світу, де немає суперечок про Радянський Союз, немає оман і немає ілюзій.
Жив у місті Любліні власник технічного бюро, інженер Мельман. Якщо залишились на світі його родичі – ось довідка про безслідно зниклого. Інженер Мельман був людиною незалежною і норовливою. Ніяк він не міг змиритися з польським режимом. І ось він переходить кордон із цілою групою «незадоволених». Їх прямо з прикордонного поста відправляють до в’язниці, а звідти – до табору. Там я з ним і зустрівся. На той час, вже після декількох років ув’язнення, це був надзвичайно мовчазний чоловік, широкоплечий, з потемнілим обличчям і похмурим поглядом. Не думаю, щоб до того часу в нього залишилися хоча б якісь переконання. Єдиною його метою було не вмерти в таборі. Але й це йому не вдалося. Навесні 1944 року він помер у виправно-трудовому таборі Круґліца, Архангельської області, від завороту кишок. Хтось подарував йому два зайвих талони на обід, і цього не витримав його організм, який відвикнув від нормальної їжі.
1937 рік став фатальним для «нелегальних» туристів. В цьому році в Радянському Союзі відбулася «велика чистка». Серед мільйонів запроторених в табори опинилися і всі ті, хто з-за кордону прибув на проживання в Радянський Союз. Байдуже, легально чи нелегально. Я пам’ятаю молоденьку сестру в табірному бараку для хворих. «За що Вас посадили, сестро?» - «Мій тато приїхав з Латвії» - «А скільки Вам років тоді було, коли приїхав?» - «Вісім». І це не розмова двох божевільних. В Радянському Союзі це кожному зрозуміло без пояснень.
Я не поїхав до Росії завдяки «Інтуристу», і не перейшов темної ночі польський кордон. Я виявився туристом особливого, третього роду. Мені не треба було їздити до Росії – вона сама до мене приїхала. І маршрут виявився в мене особливий, про який ми нічого не чули в «Інтуристі». Мені довелося спостерігати Росію не з вікна готелю «Метрополь» в Москві, чи з вікна вагона-ресторану. Я бачив її крізь заґратоване віконечко вагона тюремного, крізь колючі дроти таборів, переміряв пішки сотні кілометрів, коли з лайкою гнали арештантський натовп по етапу через ліси і злиденні колгоспи півночі; двічі перетнув Урал – в теплушці, на третій полиці жорсткого вагона, де немає і бути не може іноземних кореспондентів, – жив у сибірській глушині, ходив, як і всі, на роботу і носив у кишені той документ, яким так пишався Маяковський: радянський паспорт терміном на п’ять років. Цього документа в мене більше немає. Саме тому я і можу писати про Радянський Союз те, про що й не снилося нашим мудрецям і про що не пишуть громадяни з радянськими паспортами.
Люди, які симпатизують радянській системі, вважають, що мій маршрут був невдало вибраний і повів мене вбік від знаменитих радянських шляхів. Я не був під Сталінградом, не брав Берліна. Якби я там був, можливо, я писав би інакше? Можливо. Але маршрут мій був вибраний не мною, мені його вказала радянська влада. Про Сталінград світ знає все, про табори – нічого. Де правда Росії – в Параді Перемоги на Червоній площі, чи в країні ЗЕ-КА, котра випала з географічного атласу? Очевидно, потрібно брати ці речі разом, в їх цілісності і взаємозв’язку. Для мене немає ілюзій, я бачив підземну Росію. Я б а ч и в. Ті ж, хто покладає надії на Країну Рад, нехай візьмуть до уваги і цей «матеріал», і нехай узгодять його, як зможуть, зі своєю совістю.
