Андрій, відкинувши двері намету, відчеканив «Дозвольте» і, не чекаючи відповіді, увійшов всередину. На вході, крізь сигаретний дим було видно письмовий стіл, з купою паперу на ньому і силует людини в формі. Чоловік був величезного зросту, широкий у плечах і, мабуть, дуже сильний. Пройшовши далі по намету, Андрій зміг краще розглянути командира роти. Обличчя його, обтягнуте бурою зашкарублою шкірою, видавалося маскою. Тонкогубий рот був стиснутий в пряму лінію, а з-під масивного опуклого лоба холодно і уважно в Андрія вдивлялися вузькі, без вій очі.
- Слухаю? - сипло кинув той.
- Сержант Овчинник, для подальшого проходження служби прибув, - відкарбував Андрій, з цікавістю покосившись на фігуру, розпростерту прямо на долівці намету. Фігура, одягнута в камуфляж російського зразку, подавала ознаки життя хрипким здавленим диханням.
- Комроти Гринько. Документи здав? – чоловік з вузькими очима, теж притьма зиркнув на загадкову фігуру і знову втупився в Андрія.
- Здав. - Андрій відчув, що зайві питання краще не ставити.
- Влаштовуйся, зранку - все по розпорядку, потім роззнайомимося - Гринько дав зрозуміти, що розмова на цьому вичерпана.
На виході з намету Андрій зіткнувся з Тарасом.
- Був? - ощирився Андрій.
- Був. Строгий малий! - Тарас ствердно кивнув головою у відповідь.
- Пішли влаштовуватися, сьогодні наряду не буде, відіспимося -
Андрій задоволено усміхнувся.
- На днюху нас не запрошували!
Хлопці вляглися на відведених їм ліжках, закрили очі, і кожен задумався про своє, особисте, і, водночас, таке спільне. Думки крутилися навколо одномоментно зруйнованого світу, того непорушного порядку, який, здавалося був на віки, згадували друзів і тих, хто такими себе не виявив і ту трагічну плетеницю подій, крізь яку їм останнім часом довелося пройти, пережити. Як і багато інших ізгоїв із середовища «рузького мира», вони прокручували в голові одну-єдину думку: «Якби нам хтось сказав про це два роки тому!».
Тарас і Андрій не були «ура-патріотами» до війни ... Нині, у багатьох, життя розділилося на до- і після- війни. До – коли була стабільність, комфорт, відносна безпека, після - одна війна, тотальна Війна, яка, здавалося, заполонила все твоє усвідомлене «Я», до найпотаємніших його куточків. Залишалась крихта того «Я» для сім'ї, в кого вона залишилась, або хто зумів її створити останнім часом. А ще теплі моменти спілкування з товаришами, яких залишилося зовсім небагато.
Більшість сімей, за час Війни, поляризувалися і навіть в одній сім’ї, окремі її члени займали, бувало, позиції по різні боки барикади. У кожного з луганчан були товариші або знайомі, які втратили рідних під час бойових дій, або в результаті розбою сепарів: «віджиму» майна, тортур і ін. Життя змінило їх кардинально і назавжди: хтось воював на боці України, хтось на стороні сепарів, а дехто замкнувся у собі і жив як рослина, не зазнавши втрат, але всіх їх об'єднувало одне - втома від Війни, озлобленість, нерозуміння, а над усім - бажання закінчити цю війну якнайшвидше.
В головах у друзів спливали спогади про минуле, як далеке, так і не дуже. Згадували, що майдан вони не підтримували від початку, але й не схвалювали антимайданівський рух, а коли почався захват міста триколірними найманцями, шаленими бабусями, напівп'яними-обкуреними підлітками і бомжами, друзі категорично зайняли позицію, від якої і досі не відступили. І справа не в любові до уряду, або держави – їх то якраз всі і недолюблювали, а деякі взагалі ненавиділи, а до тої абсолютної любові до своєї країни, людей, рідної землі... Як казав Андрій: «Головна відмінність нас від московитих: вони воюють «За Леніна, за Сталіна, за Путіна!», а ми - «За Україну!». Перший кричущий випадок, який розбурхав уми хлопців трапився, коли вони стали свідками того, як стара бабка, зблискуючи безумним очима, горланила «Прийди рассея!» і, водночас, мочилася на зірваний з адмінбудинку український прапор... На цих спогадах сон остаточно заволодів умами Андрія і Тараса і вони один за одним провалились у сонне небуття.
