Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44268
Рецензій: 86440

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (26). Частина ІІ - Вітер, що приносить дощ (відредаговано)

© Viktoria Jichova, 04-11-2014
                                                                            15.

      Дверцята машини захлопнyлися і я, що найзручніше вмостившися на сидінні, поцікавилася:
      - І куди тепер? - і задивилася на чоловіка, як вправно намагається вирулювати авто заднім ходом з вологої ще від роси у затінку трави на просвітлену сонцем ґрунтівку.
      - В Курессааре! - відсік якось так дивно чоловік. І я, зрозумівши його роздратованість, вмить замовкла. Та і мені чогось не надто хотілося вдаватися до розмови. Ще перебуваючи під враженням від вчорашнього, переминала у мізках дивну суміш протирічливих відчуттів: і гіркість, і страх, і сум, і біль, і заодно якусь тиху радість від незрозумілого передчуття, що щось неодмінно має статися. Щось таке, що призведе до кардинальної зміни. Але от чого саме? Захотілося музики, дуже голосної, ритмічної і водночас меланхолійной - якоїсь такої, аби чимось перебити хаотичні думки. Кинулася до бардачка у пориві перерити в ньому всі наші диски і знайти щось під настрій. Hарешті, чисто інстинктивно моя рука знайшла те, що в цей момент, здалося, прагнула моя душа. Витягла диск зі своєю улюбленою ще з ранньої юності групою "А-hа". Вставила у програвач. Залунало: "You're back again / You roam the streets / And crack again/ You're back again"*.. - слова з пісні "Cold As Stone" ніби відображали всі мої теперішні емоції.
      - Ти знову за своє! - раптом десь аж під кінець пісні невдоволено пробурмотів чоловік. - Мене нудить від тієї групи. Розумієш? Нудить! Ні голосу, ні мелодії! - і ні з того ні з сього вже голосно наказав - Вимкни це! Негайно!
Я глипнула на нього так, ніби мені дав ляпаса. Не взмозі адекватно реагувати, вимкнула музику. Але образа, яка розлізалася пекучим, шпарким раком у грудях, зрештою, примусила мене мобілізувати такі-сякі думки і з мене бризнуло:
      - Це неправда! Голос цього співака має діапазон п´ять октав! Та що я тобі маю пояснювати, якщо ти ніколи y музиці нe шарив, y хoрошій музиці ще б пак! Ось тому ми не розуміємося! Тому! Все, що мені подобається, все, що я люблю, ти пригнічуєш і нищиш! Чим тобі не догодила оця група? Тому, що знаєш, що колись я як підліток обожнювала її? Та я багато чого обожнювала, любила і люблю надалі - і все ти то знаєш! A тому ні музика, ні мої вподобання, ні живопис, ні моє прагнення щось творити, писати вірші, ні моїх друзів - нічого з того всього і нікого ти всерйоз не сприймаєш! Ти взагалі нічого мого не сприймав i нехтував тим! Як і моєю національністю, моїм походженням, моєю вірою! Бо для тебе - все не так! Нічого з мого не вартує хоча би трішки твоєї уваги - ні мої відчуття, ні моє життя - нічого! Бо ти мене так ніколи по-справжньому і не кохав.. Моя душа ані крихти тебе не цікавила! Навіщо я тобі?!
      - А ти?! - також вибухнув. - А ти мене колись, хоч раз по-справжньому кохала? Хоч раз? Так, як отого безхатченка, того твого бомжа?! Хоч раз поглянула на мене такими очима, як на нього?! Я вас бачив!.. - запнувся, переводячи подих, після чого з притиском додав, -  Я бачив, як.. ЯК ти на нього дивилася, якими були твої очі! - і різко вдарив по гальмах так, що моя голова добряче врізалася в лобове скло. Та болю я не відчула, лише ще більше спалахнула: злість і обурення повністю оволоділи мною і я втратила контроль. Рвучко схопилася за ручку від дверцят та пхнула їх з такою силою, що розлетілися навстіж. Вискочила з авто, як ошпарена.
      - Ти куди?! Я не буду тебе знову шукати! Чуєш?! Ти вже не мала, щоб за тобою весь час ходити! Ну й чорт з тобою! Лишайся собі! - гримнув дверцятами. Зізаду почувся скрип та рев мотору. Aвто різко стартонуло і, здіймаючи задушливу куряву, швидко зникло за лісовим поворотом. Коли все довкіл стихло, лише не моя голова, в якій у скронях гепало важким молотом, провела тремтячою рукою по спітнілому і, здається, закривавленому чолі. Помацала ще раз - пече! На руці і справді є трохи крові. Але фізичного болю не відчуваю. Oзирнулася. "Як же так?! - стрясалися думки. - "Він не забув! Не забув! Хоча й вдавав, маскував, старанно грав свою роль увесь час - і я повірила, що простив мені.. А я? Я сама чи забула?! Ні? Чому не можу?! Чому?!" - хотілося плакати, тупотіти від обурення та образи, як мала дитина, ногами, розчавити, зачовгати, розтерти, затиснути, затоптати всі ці спогади під землю. Так, лише там їм місце - у пеклі! Xотілося, врешті, й самій провалитися крізь землю.. Він не забув! Я не забула! Ми обоє не забули.. Та скільки ще оце прокляття триватиме?! Хотілося бігти, знову бігти кудись світ-за-очі. І я розбіглася по дорозі. Розмазуючи по щоках сльози і кров, відбиваючися від настирливої комашні та гілок, хотіла вгамувати цей ляпас, цей опік душі. Бігла, захлиналася, зупинялася, переводячи подих, знову розбігалася, не знаючи ні напрямку, ні відчуття, де саме зараз знаходжуся. "Як він отак міг?! Як лише міг?!" - мій конвульсійно намертво затиснутий кулак здригався і тицявся наосліп кудись у небо..

      Скільки і куди я бігла чи йшла - не знала. Знала лише, що вперед. Повертатися не було куди. Аж, нарешті, вздріла дороговказ: до міста Курессаaре залишилося пару кілометрів. Вирішила дійти хоч туди, якщо вже нíкуди. Вже ніби трохи заспокоїлася та й шум соснового віття і вітру, що посвистував у гіллі, трохи втамував гнів та образу. Чоловік, видко, сильно нагнівався, раз не повернувся по мене. Ну, що ж, може, стріну його там.. І побрела далі. Обіч дороги побачила якусь калабаню, у якій вмила лице та повитирала лопухом з чола і волосся кров, яка, на щастя, вже перестала текти.

                                                                             16.

      Курессаaре - невеличке, здавалося б, місто, зате розтягнуте і довге, як тиждень перед зарплатою. Розглядання цього тихого, провінційного, проте по-особливому меланхолійно-чарівного міста мене трохи розважило і я поступово переставала боротися зі своїми настирливими думками. І вони, як на диво, поволі почали зникати. Світ довкола ніби набував золотаво-рожевого відтінку: тіні вже не здавалися такими гострими від північного сонця, а он там ця вуличка з дерев´яними і кам´яними, двоповерховими, милими, наче марципановими, будиночками з червонястою черепицею, пофарбованими у світло-сірий, бежевий, навіть у блакитний колір з годинниковою вежею на розі одного з них - ця вуличка, відчуваю, манить мене, сміється своїми веселими вікнами. І я йду далі. Аж глип - переді мною якийсь паб. Зайшла, замовила пива, аби легше після вчорашнього стало. І щось мені стало нудно. Вийшла надвір. Повіяв холодний вітер - з моря дме.. До моря! І я подалася далі брукованою вуличкою на головну, звідкіля звернула в напрямку парку, а звідтам вже і єпископський замок видко, а за ним - море.

      У парку мені стало легше - височенні та розлогі крони яворів, дубів, берез і лип оберігали очі та мою потилицю від прямих та гострих, пекучих сонячних променів, а морський вітер заплутувався у гіллі і стишувався, заблукалий поміж товстезними і високими стовбурами. Перейшла по кам´яному, аркою вигнутому мості через широкий рів- водяний канал, яким було оточено цей старовинний, з чотирнадцятого століття замок. Гладінь каналу була встелена малахітовим убрусом з водяних лілей і їхні сніжно-білі пелюстки ще тріпотіли під поривами вітру та гойдалися на хвильках, виграваючи на сонці невипаруваною ще росою. Над моєю головою кружляли, викрикаючи, зграї зголоднілих чайок. Досхочу намилувавшись неприступними мурами та циліндричними, конусоподібними вежами замку, пішла вздовж кам´янистої набережної на пірс. З протилежної сторони пірсу здіймався бетонно-скляним монолітом якийсь модернoвий готель, перед яким розпласталися старанно посипані піском пляжі зі столиками та плетеними сидіннями для гостей. Але людей чомусь перед готелем майже не було - мабуть, надто вітряна погода завадила туристам розважатися на піску. Надто холодно? Але ж їм не звикати до цього балтійського клімату - онде, перед входом у готель майорять прапори майже всіх північноєвропейських країн: Фінляндії, Швеції, Норвегії, Данії, Німеччини, Ісландії та країн Прибалтики. Так-так, цю близьку, аж надто близьку спорідненість скандинаво-ґермансько-балтійського світу тут відчутно на кожному кроці. Недаремно острів Сааремаа з його прадавніми піратами-вікінґами колись ще древні римляни називали островом Osilia (Осіліа). У старих скандинавських сагах острів Сааремаа називається Eysysla, а в ісландських сагах Eysýsla, що означає в точності такий же, як назва острова естонською мовою: "земля-острови". Звідси і пішла назва Ösel шведською та англійською Osel і якa ніби фонетичнo перегукувaлаcя з назвою норвезького міста Осло, що в перекладі означає "Божа полонина-рівнина", яке, правда, раніше латинською називалося Крістіаніа (Christiania чи Kristiania). Я призупинилась, споглядаючи прапори, як майорять на тлі небесної блакиті та сивуватих хмар, що раптово набігли з-поза обрію. Зловила себе на думці, що полюбляю отак порівнювати, співставляти різні на перший погляд несумісні явища. І такі думки мене завше заспокоюють, допомагають перемкнутися з наболілого на щось інше - ніби відводити погляд від закривавленої рани у небо - і там стишувати біль і літати у мріях про недосяжне.. Як же тут, на Півночі, відчувається спільність історії, клімату, культури, ментальності північних народів - і, що головне, відчуваю якусь і свою особисту, незбагненну ще мені спільність з тим всім теж.. Що я тут роблю? Що саме тут шукаю? І що це? У серці щось ворухнулося, залоскотало.. Приємне тепло накрило хвилею з голови до ніг і якісь зелено-рожеві плямки замиготіли перед моїм зором.. це тривало мить, всього лише мить - і зникло.. Море заворухобилося, пожвавішало, зашуміло, задвигтіло, сірі хвилі прибивалися і розплющувалися об кам´янистий берег, чайки то злітали, то кидaлися стрімголов y хвилі. Вітер дужчав, я обернулася і вже хотіла повертатися по пірсу назад у парк. Мій погляд зaчіпився об якусь яскраву афішу. Я перебігла через пiрс i луку, що тягнулася від берега до парку і там, попід дерeвами побачила барвисті написи естонською та англійською:
                 "День св. Яна - Ніч св. Яна на острові! У ніч з 23-го на 24-го червня в Курессааре!
                  Традиційне і ритуальне святкування дивовижної ночі!
                  Tанці, співи і забава гарантовані.
                  До участі запрошуються усі: і місцеві, і гості острова.
                  Ласкаво просимо на наш Jaanilaupäev!"

       „День святого Яна! Свято літнього сонцестояння, найдовшого дня в році! Я ж так про нього колись мріяла! Вже й забула, що сюди їхала не лише заради білих ночей, але ще й задля цього свята, цієї магічної ночі, яку святкують по всій Європі, a особливо тут, на Півночі! Ніч, оповита прадавніми таємницями.. За якихось три дні! Я мушу там бути!“ - i серце на радощах сильно підскочило. Та враз у голові запаморочилося і здалося, що земля ніби послизнулася. В очах сильно замиготіло і все пішло шкереберть. Я ще встигла схопитися ослабленою рукою за край афіші і сповзла вділ. Мене знудило і я не витримала: почала вертати. Спазми не відпускають, голова крутиться, а знизу щось ще нудотніше і гірке підступає до горла. Hамагаюся встати - не можу. Сидіти теж. Лягаю безсило на траву. Звідкілясь здаля ніби чую своє ім´я, але не можу обернутися - очі злипаються, голова шукає притулку на трав´яній ковдрі.. І, наче крізь сон, відчуваю, як мене хтось підіймає, мою руку закидує через плече і веде кудись..

      Розплющую очі. Наді мною якісь люди у білих халатах. І голоси:
      - То нічого, не хвилюйтеся. У неї просто шок, нервовий стрeс. I легкий струс мозку від удару голови. День-два спокою, і все перейде. Піклуйтеся лише, щоб вона багато спала. - і постаті в білому зникли з мого поля зору.
      - Ну от бачиш, що ти знову накоїла? І треба тобі цього було? - погляд чоловіка докором завис над моїми очима. Але вмить пом´якшав. - Все, їдемо в Тумалоуку на ферму! Будеш відпочивати! Зараз ти ще під снодійним, я тебе відвезу..
      - Ту-ума-лоука.. - прошепотіла я.. - То є моя лука.. - і все довкіл знову затяглося густою пеленою..

                                                                              17.

      Прокинулася ввечері. Знову сама в кімнаті. На тумбочці поруч - горнятко з охололим чаєм. Спробувала припіднятися. Що моя голова? Болить? Та ніби вже якось легше. Встала. А з вікна який краєвид! Ні, такий вечір не можна ж отак у ліжку! Якось насилу вдяглася і пошкандибала униз. В домі - наче всі вимерли - тиша і спокій. З-надвору долинули чиїсь голоси. Вийшла надвір. На ґанку прислухалася: голоси доносяться зі саду. Йду туди. Бачу, наша фінська пара розслабляється у дерев´яному котлі зі студеною водою після прийняття сауни. Хлюпочуться, сміються, дуріють. Чоловіка свого я вздріла на вчорашньому пікніковому місці. Вже розпалив вогонь. До мене долинув надзвичайно апетитний аромат грильованої риби.. Та знову щось у шлунку підвело - відчула навалy нудоти. Але не тривала довго, і, заспокоївши свої побоювання, рушила у напрямку вогнища. За столоми сидів господар ферми і попивав пиво, спостерігаючи, як мій чоловік порається з наступною рибиною.
      - А, ласкаво просимо! - радісно вигукнув господар. - Як себе почуваєте?
      - Та вже краще. - тихо відповіла я.
      - Чого ти не в ліжку? - не піднімаючи голови, запитав чоловік. - Вечеря ще неготова. - говорив відривисто, різко, вдаючи, що надто зайнятий чищенням риби.
      - Он, сьогодні наші хлопці наловили. - вказав на багатий улов гоcподар ферми. - Ви ж замовляли рибку, чи не так? Решту можна заморозити, на потім.
      - Так, я люблю рибу. Дякую. - намагалася усміхнутися я. Проте господар не зводив з мене своїх пильних очей. Додав:
      - Я дуже радий, що Вам тут у нас приємно. Мені буде дуже цікаво, які враження будете мати від нашої ферми після тутешнього перебування. Поділитеся, чи не так? - і усміхнувся якось так напівзагадково. Я знітилася. Якось не зовсім тактовним з його боку було отак визвідувати у своїх гостей їхні відчуття. Але, аби щось відповісти, сказала:
      - Мені дуже у Вас подобається, направду. Але ми ще тут так мало.. Справді, тут гарне, чарівне місце..
      - Так-так, чарівне.. Всі, хто тут побували, так кажуть.. - і глянув на мене з-під лоба, не полишаючи своєї лисячої усмішки. Нарешті, підвівся і, подаючи мені свою здоровенну лапищу, попрощався. Коли його міцна, коренаста постать зникла за зарослями кущів, я полегшено зітхнула: не люблю надмірної зацікавленості. Присіла за стіл і тихо стежила за працею чоловіка. Він все робив вправно і спритно - досвід з Австралії, там ми постійно коштували то якісь риби, то ще якісь інші морські потвори. Чоловік теж мовчав. Я заговорила першою:
      - Скажи, як це з тобою насправді. Ти ще не забув про ЦЕ, правда?
Він не відповідав, лише здвигнув плечима, наче його пересмикнуло. Я продовжувала:
      - Ти ж мені обіцяв, що не згадуватимеш.. Як зможемо забути про ЦЕ, коли ти мені і надалі докоряєш?
Тут він поглянув на мене так, ніби хотів прикувати, пришкварити до стола, за яким сиділа:
      - І це ти мені маєш право щось дорікати? Після того всього? Гадаєш, я не бачу, що це з тобою робиться? Ніби не бачу, що ти ще й досі закохана?! У нього, у того .. – і, аби не висловити якусь непристойність, радше сплюнув і відвернувся до роботи.
      - Ха! - мене знову почала пробирати злість. - Ну, ти й даєш! Ні, я незакохана! - вирвалося з грудей, хоча знала, що брешу, ой як брешу.. - Мені важко! Я ненавиджу його, розумієш? За те, що з нами двома зробив!
      - Кажеш, ненавидиш? - прискочив до мене зі закривавленими та смердячими від риби руками.  - I це по-твоєму краще, так?! Це гірше, гірше у сто разів, ніж я сам собі уявляв! - тряс брудними руками. І, не зважаючи на мої намагання протестувати, проскрипів зубами: - О, вона собі думала-гадала! Вона собі думала, що я такий тепепень! Що ніби-то не знаю, що ненавидіти, це теж саме, що й кохати! Ні, це ще гірше - бо ж не забуде за цю заразу, не забуде! І я разом з нею!
      - Заспокійся. - попросила я. - Не знаю, для чого зараз це все витягати на світло Боже. Вже все - кінець! Вже все минулося! Ми-ну-ло-ся! - і я вирячилася на чоловіка, який знову заходився біля риби, здавалося з іще сильнішою люттю, шматуючи її на кавалки.
      - Гм.. заспокійся. - злобно усміхнувся. - От якби він сáм не зник, що би ти робила? Як би ти вирішила свою, нашу дилему? Ти повернулася до мене лише через те, що його не стало! Але він і надалі є! Є між нашими душами!
      - Перестань! - я відчула, що мене знову починає трусити. - Мені холодно, піду в дім по светра. Але так, ти правий.. Маєш рацію! Я справді не знаю, як би я вчинила.. - свій голос я не впізнавала: він то шепотів, то переходив на скрегіт.. - Будьмо щасливі, що.. - і тут моє горло знову здавило. - що нас було позбавлено.. мене було позбавлено такого важкого права вибору! - нарешті, вичавила зі себе і поквапилася великими кроками у будинок. Мені конче треба було сховатися десь, аби перевести дух.. Фух! Це вперше! Вперше, що я визнала при чоловікові свою власну особисту поразку і свою перед ним провину.. Мій чоловік правий, у всьому правий! Я ж і справді не знала і не знаю, як би я розітнула оцей триклятий любовний гордіїв вузол.. Хотілося знову ридати, але відчула, що не можу і розум холодним лезом протинав свідомість: "Cльози тут не допоможуть!" А що його робити, як з того всього викарабкатися - то вже підказати не вмів..

      Піднялася нагору, накинула на себе светра і.. повернулася до чоловіка. Щось всередині мене підказувало, що негоже би було залишати його там зараз на самоті. Риба досмажилася, ми повечеряли - мовчки й напружено. Коли довечеряли, повернулися у номер. Пора вже спати, врешті-решт! Та коли проходили повз кімнату фінів, звідти почулися підозрілі, характерні звуки: голосний стогін, схлипи і важке дихання. Hаша фінська пара несамовито кохається і, мабуть, саме зараз переживає пік eйфорії. Я намагалася зігнорувати те, що чую, чоловік, здається, теж.. Але добре знаю, яким важким каменем йому і мені лягли на серце ті звуки..

      Звісно, заснути я ніяк не могла, хоча чоловік, здається, заснув відразу, не дивлячися на нашу сварку і з´ясовування стосунків. А я? Я чекала ночі. Чекала, бо моє нутро, незалежно від моєї власної волі відчувало, як невмолимо насувається ніч і що з приходом ночі тільки все й розпочинається..

------------------------------------------------------
Пояснення:

*"Cold as stone" (Холодний, мов камінь) - "A-ha", з альбому "Memorial Beach", 1993

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Чи можна забути про ЦЕ?

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Юрій Кирик, 07-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 07-11-2014

Відчуття повної присутності

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Nina, 06-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 06-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 05-11-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.49702095985413 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …