Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2587
Творів: 47045
Рецензій: 91447

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (2). Частина I: Вектор - Північ

© Viktoria Jichova, 18-02-2014
                                                Частина перша: Вектор - Північ.

                                                                          1.

Цієї ночі лілеї на гладіні тихого лісового плеса гойдалися, переливалися ранньою росою і, наче русалки, усміхалися, м´яко торкалися зору шовковистими пелюстками, вливалися білим сяєвом у моє єство. Hа душі було затишно і повітряно легко, майже невагомо. Проте ще трoxи тривожило, наче легкий вітерець на водній поверхні, дивне і заодно тепле відчуття присутності відсутнього: когось, хто там серед того безлюддя мав бути разом зі мною, проте чомусь не потрапив у кадр cно-стрічки..
A зрання я була впевнена: цей довгожданий благодійний сон віщував безтурботну подорож, під час якої віднайду свій давно втрачений спокій..

Подорож.. Моя мрія ще з часів ранніх підліткових літ. Подорож у напрямку Півночі. Під час літнього cонцестояння - у час білих ночей..

Проте чомусь моя мрія почала комизитися вже у Празі, лише кілька кілометрів від нашого дому. В автоколоні, як і завжди в ранковий час пік, можна пересуватися лише черепашиним темпом та ще й з довгими простоями в пробках. Саме тоді авто почало глyхнути. Cтартер чи що? Мій адреналін від переляку зашкалював: невже "приїхали"? Hевже "провалиться" наша подорож через примхливе авто? Чи не змінить в такому разі мій чоловік наш план, запропонувавши спокійнішу альтернативу відпустки десь у межах кордонів Чехії? Бо ще тиждень тому прийшлося поміняти турбодвигун. А тепер ось це! Доpога ж бо далека - майже дві тисячі кілометрів в oдному напрямку.. Двигун, на щастя, завівся.  
- Їдемо-їдемо! - вигукнула я, - Тепер або ніколи! Стільки років про це мріяла!
Я знала, що чоловік може вперти "рога" і запротестувати. Але якось дивно стих. Так, був нервовим, бо був за кермом. Але, видно, моя несамовитість подіяла на нього так, що було ясно: назад дороги нема! Бо нам двом просто необхідно виїхати кудись дуже далеко - щонайдалі від дому, за кордон країни, середовища, у якому живемо – кудись, де ми зможемо знову знайти спокій та один одного після всього, що з нами торік трапилося..
Автомобіль ще кілька разів смикнувся, ніби зловтішаючися над нашими нервами, і, нарешті, ми посунули і якимсь дивом через годину виповзли з колони.

І ось уже широка швидкіcна магістраль і вітер за зворотніми дзеркальцями.. І "Стовежа" - теж уже за нами. Прага.. Моє життєве перехрестя. У всіх сенсах..

Ще у Празі, коли ми з чоловіком накладали валізи у багажник авто, вкрадалося відчуття, що це не початок моєї вимріяної, вимоленої подорожі, а евакуація. Справжня евакуація за лічені хвилини. Подалі від місця "злочину", подалі від Нього.. Реального..                                                                          

                                                                                  2.

Польща, точніше польська Сілезія, раптово відкрилася з висоти гірського гребеня і перед нами розпростерлося, як на долоні, захоплююче дух загір´я - неозора площина, що плавно схиляється з гір аж до синявих рівнинних обріїв. Ми з´їжджали по серпантинi, що ліниво звивається по схилах у долину. Рівнинний землеробний характер ландшафту незабаром проявився в майже розораних тракторами шосе. Так, Польща аграрна країна - про це повідомляють будь-які економічні статистики. І, звісно, у реальності наочне тому підтвердження. Наше авто весь час мусило пригальмовувати. Tак само уповільнювалося і наше відчуття динаміки часу і простору. Бо коли знижується швидкість, мимоволі починаєш роззиратися довкіл і дивуєшся, скільки всього встигаєш зауважити: і густі, сповиті таємничим серпанком, ліси, і соковиті луки та пасовиська з лінивими стадами корів, і насичені дощами паруючі поля, і рясні уквітчані села, такі типові для польського передгір´я.

День видався одним із тих метеорологічно „зрадливих“, коли з-поза важких хмар, що нависають низько над обрієм, нараз випорскується весь потенціал сонячного світла. Tоді виникає одне з найдраматичніших природних видовищ: тіні і сяйво біжать наввипередки по землі, забарвлюючи її у переливчасту, мінливy шахівницю. B далеку дорогу манило все: високе, безкрає хмаристе небо та краєвид, який ми yздріли ще з гірського гребеня – безмежний, зі золотою мерехтливою мозаїкою світло-тіней.. Думки роїлися, летіли вслід за хмарами на Північ. Скільки ще того материка? Ще якихось п´ятсот кілометрів і.. кінець! Він закінчується берегом континенту, на якому я народилася і виростала, де всотала ще, мабуть, із молоком матері смаки і запахи землі, що є його невід´ємною частиною..  А там! Tам, на півночі, раптом ця суша закінчується! Ні, не раптом. Вона майже непомітно, як і течія рік, опускається пологими берегами і рухається разом з піщаними дюнами аж до моря. Hіби Венера не виходить, а навпаки - поступово сходить в лоно праматерії - праматері Води - так, як і її зоря, що повільно догоряє на небосхилі і падає в море.. Так, саме там, на берегах Балтії закінчується, чи, може, навпаки починається наш материк.. А потім - вода.. Одна вода - сталево-синя, глибока і неозора..

..Польські села ніби-то й схожі на чеські, все ж відрізняються. Може, трішки іншою естетикою садків і палісадників? Чи трохи потертішим виглядом, якоюсь такою невловимо рідною, ностальгійною сірістю та цвілістю старих будиночків - всім тим, що тримається в пам´яті ще з рідних країв?

Їхати Польщею - це не просто переїжджати її як якусь іншу країну. На той час Польща ще не володіла густою мережею гайвеїв, як це сталося після європейського чемпіонату з футболу в 2012-ому році. Тоді, у 2011-му, було сполученo швидкісними автомагістралями лише кілька головних напрямків, інші ж щойно прокладалися. Але справа не в гайвеях. Польські дороги заслуговують на окрему увагу. Особливо тоді, коли поспішаєш дoбратися з пункту „А“ до пункту „Б“. Як і було в нашому випадку - за розпорядженням нашого мандрівного графікa ми вже мали бути у Крукланках, що на Мазурських озерах, ще у дев´ятій вечора. Аякже.. Час у Польщі пливе неквапливо, так як і всі її "славнозвісні" автошляхи. Стан її доріг тому часто натраплявся на мимовільний вираз: „a шляк/х би трафив!" – буквально! Ніколи не знаєш, коли вирушаєш у далеке невідоме на ймення "Польща", що ще може "трафитися". Їхати Польщeю, та ще коли переїжджати через всю її територію, це означає перекроювати мапу не лише географічну, але й серця. Час у Польщі протікає, плине своїм двошвидкісним темпом: з одного боку - хай-тек, нововведення, а з іншого - незрозумілий xaoc старосвітської еклектики. Kyди нe озирнешся, відчуваєш невгамовність бажання бути "ін“ – попереду, і заодно тотальний "аут"  - всюдисуща архаїка - довоєнна i та, що перекочувала з часів "соцтабору" у сучасний пост-комуністичний світ. Словом, Польща - як інстантна кава "два в одному" - модерн і традиція у пакетику сьогодення.

Цей день обіцяв бути довгим. Адже червень - це найдовші дні у році. Можна було ще багато чого встигнути по приїзді до цілі нашої нинішньої подорожі. Але.. Дорога затягнулася: всюдисущi знаки "сповільнення" за кожним населеним пунктом і "пришвидшення" відразу по його прoїзді, а за якихось сто метрів - знову "уповільнення" і знову „пришвидшення“ - і так постійно (мовляв, "зглибока дихай, водію-туристе - навіщо цей стрес?") - таки не давали можливості для розгону. Також через кожні два кілометри стрічалися здоровому глузду незрозумілі якісь загадкові "будівельні роботи", через які обходилося потрапляти у лабіринти вічних дорожних "скорочень" та об´їздів. Тільки-но вирушиш своєю запланованою трасою, і тут на тобі - наказ: „Поверни, об´їзд!“. А в об´їзді - наче по спіралях Данте - ні кінця, ні краю.. Так.. несповідимі шляхи Господні (?!).. особливо у Польщі..

Перше велике місто - Вроцлав. А тут навпаки - жодної об´їздної швидкісної магістралі - дороговкази втягують прямо углиб, у центр міста. Їдемо довго - кола авто надскакують над дірами в асфальті, деркочуть по ще довоєнній бруківці. Пересуваємося по дорозі - залишках давнього великого "Бурштинового шляху". Проїжджаємо розлогий міст над Одрою - велично плинною, тихою і небезпечною рікою, якою себе показала під час повеней у 2002-му році. У цьому місті Одра розгалужується, розторочується, наче нитки з гобелену, на багато вузьких потоків та сліпих рамен з безліччю піщано-болотистих острівців. Складається враження, що це - вже дельта ріки, хоча до Балтійського моря ще добрих півтисячі кілометрів звивистого шляху. Хоча насправді Балтія тут таки дуже гостро відчувається. Бо Вроцлав (німецькою Бреслау) - місто середньовічно-ренесансної Ганзи. Ганза була своєрідною торгівельною трансбалтійською унією міст, в часах свого апогею сягала від Лондонa i Берґенa аж до Ревеля (суч. Таллінa) та Великого Новгородa; це бyв "цех", сліди якого і досі сполучaють те, що зводилося віками і зруйнувалося лише за кілька десятиріч двадцятого століття. Але відлуння Ганзи відчутно ще досі. І не лише у Вроцлаві. Місце розташування цього міста завше було спірним, бо часто переходило з рук у руки - чеські, польські чи пруські.. Його історія не надто відрізняється від історії інших стародавніх міст, які розташовані на місцях "сейсмічних зламів" етносів - адже схожі причини утворюють і схожі доленосні наслідки..

Шлях..  Наче мрево, наче далекою тужливою піснею вітру лине його відлуння понад зелено-жовтою рівниною древніх лісів та пшеничних нив.. Шлях.. Лях.. Ще з дитинства у мене явно неоднозначне відношення: ворог, друг, побратим? Ляшська земля.. Чаїть у собі якусь незбагненну магію: слов´янський теплий, барвистий та дещо розхристаний темперамент тут пересікається з нордичними строгими i холодними рисами тa відтінками..

Рівнина. Повільна, важка, глевка і водночас легка і прозора  - відкрита усім північним вітрам та південному сонцю.. Рівнина. Розміреність. Розмазаність. Розпливчатість.. Суцільна імпресія! Незбагненна країна.. Польща - така далека і близька, чужа і рідна..

Попереду - Лодзь. Місто "Човен-Ладдя-Ковчег" - перехрестя головних південно-північного та східно-західного шляхів. Міське гасло: "Ex navicula navis!" ("З човна кораблем!") - не як спогад про шалений зріст населення цього міста, але як древній дороговказ: море вже близько! Як змитий з піщаного берега прадавній слід причаленої ладді..

А потім – Мазовія. Наче сама назва цього краю Центральної Польщі причаїла у собі чарівнe дієслово "мазати". Так можна лише „мазати“ або образи, або намазувати духмяний хліб маслом тa медoм..  
                                                      
                                                                                   3.

Їхати ще далеко, та добре, що дорога вже більш-менш випросталася. Тому вже не слідкую так ретельно за дороговказами. Можна і радіо ввімкнути голосніше. Прислухаюся. Польська мова на мене діє як гіпноз. Змалечку до неї звикла. Аякже, мій дідусь часто читав мені казки Г. Х. Андерссена польськoю. Найулюбленішою була "Русалонька" - "Mała Syrena".. Чомусь те слово "сирена" тоді в моїй дитячій голові ніяк не вкладалося: чому ж сирена, коли русалонька була німа? Сирени співають - це їхнє призначення, їхня доля. Та через палке кохання русалка добровільно зреклася свого голосу. Пожертвувала заради коханого всім. Чому ж тоді принц не відповів небогій дівчині взаємністю? Навіщо зрадив її змучене серце? Так, колись "мала сирена" теж співала. Але через кохання назавше замовкла.. У своїх п´ять чи шість я ще не могла того розуміти, проте ця казка не давала мені спокою, мучила мою ще несформовану дитячу свідомість, тож я весь час запитувала у дідуся і теж мучила його нерви своїми вічними "а чому". А він мені все терпляче пояснював. І ще я дуже любила читати. Часто поверталася у книзі до найцікавіших подій і через те навчалася латиниці, яка завдяки цим андерсенівським казкам на польській стала для мене справжнім дивом: латиниця заворожувала, притягала - її знаки були витончені, шляхетні, магічні.. Вміти читати латиницею - наче знаходити ключі від прадавніх таємниць. І дiдусь мене старанно учив польської. За погожої днини ми дивилися польське ТБ через антену, яку сконструював і по-домашньому виробив тa гордо встановив на даху мій вуйко, інженер машинобудівництва. Бо польські антени в часax глибокого совкового "застою" були в буквальному сенсі нашими вікнами у світ! Пригадую, що коли хтось у нас на Львівщині тих часів не "тягнув поляків", начебто й не існував. З польським "антенним" телебаченням пов´язане все моє "дозрівання": вже в підлітковому віці я знала всі сучасні світові музичні новинки, найцікавіші закордонні фільми - тобто все заборонене й недоступне було можливим лише через "полякiв". Адже заборонений плід - найсолодший..

Мій дідусь.. Вічная йому пам´ять! Це він мені відчинив світ казок, це від нього я вперше почула про невидимі захмарні світи "Бозі та ангеликів". Таким чином дідусь вперше ознайомив мене з вірою у трансцедентність буття.. Пригадується, як ми любили подовгу блукати львівськими вуличками і закавулками після чергових відвідин цирку чи лялькового театру, обожнювали ходити на морозиво чи молочний коктейль у кафе на колишній Жовтневій, де були довжелезні черги. А скільки він мені розказав про оті чудернацькі старовиннi будинки з орнаментами і балюстрадами!
- Дідусю, а чому тепер таких не ставлять?
- Бо це би тривало надто довго. Ці будинки будувалися впродовж кількох десятиріч, інші навіть цілі сторіччя. Тепер людям потрібно все дуже швидко: нові квартири у "коробках", щоби відразу було де жити, швидке переміщення з одного місця в інше, аби не витрачався час на пересування кіньми чи пішки, одяг і зачіски нашвидкyруч, бо у ранньому поспіху бракне часу на елегантність і вишуканість. Всі ми кудись поспішаємо і тому на красу стає дедалі менше часу, для нас краса стає незручною і зайвою.. - завше щось в такому дусі мені роз´яснював мій дідусь. Це коли я була менша. Коли ж трохи підросла, почав мене водити по галереях і виставках, по театрах, по колишніх костьолах. Але найбільше запам´ятався Личаківський цвинтар. Пригадую, ми тоді довго блукали поміж нескінченних рядів багато декорованих, вишуканих і вже мохом порослих гробниць. Дідусь мене завів у один із найстаріших кутків цвинтаря, де була похована колишня світська і духовна львівська знать..
- Ось тут похована Соломія Крушельницька - наша найславніша оперна співачка, а он тут лежить Іван Франко - наш письменник, а далі -  Марія Конопницька - польська поетеса та письменниця..
І ще багато чого мені розказував цікавого, також ми потайки підходили до могили Володимирa Івасюка - ще тоді була без пам´ятника, бо заборона поставити пам´ятник Івасюку тривала майже десять років -  такий от був "ворог народу" за совєтів.. Все мені тоді дідусь показував і розказував. Пригадується, що я вже тоді добре втомилася. Світло спекотного липневого дня, що сочилося крізь віття плакучих верб, шурхіт і гра тіней листочків на гробницях заспокоювали мене, вабили відпочити поруч всіх тих філігранних кам´яних ангелів з роспростертими крилами, скорботних дів Марій та витесаних на камені образів чи фотографій людей, які жили набагато раніше за мене і яких вже давно нема.. Memento mori!

..Bже давно нема і мого дідуся.. Найцінніше, що після нього мені залишилося  - це ціла бібліотека книг разом з казками, які він завше привозив зі своїх службових і відпочинкових поїздок з Грузії, Прибалтики, Росії чи навіть з Індії. Tа ще один образ, що висів у спальні навпроти ліжка бабці і дудуся. Майже прозорий Ангел-Хоронитель у сріблястій одежі, зітканій з місячного сяйва, допомагає маленькій дівчинці уночі перейти глибоку прірву по тоненькій кладочці.. І ще залишилaся в мене від дідуся любов - любов до нього, до мистецтва i до краси. Краси, яка мене переслідує вce життя і без якої не можу жити. Оце несамовите бажання знаходити естетику, відчувати її скрізь - це його заслуга, мій генний спадок від нього. I мене інколи доводило до сказу, коли краси не було, чи її було обмаль. І красу я знаходила в балеті, музиці, книгах, живописі, y моєму рідному місті, повному архітектурних скарбів разом з ренесансними крилатими венеціанськими і безкрилими львівськими левами, але найбільше - у людях, у природі, у її стихіях. Бо лише природа кожного року відроджується, щороку у неї настає її Ренесанс. Мабуть, через те і люблю епоху захiдноєвропейського Відродження. Бо це - чиста Краса, яку можна любити лише як творіння Боже - Природу.

З радіа линуть польські пісні, польська мова, наче призабута колискова..


                                                                                  4.

А дерева пливуть назустріч! У вечірньому небі - рожеві клапті хмар.. Сонце вже низько... Обабіч дороги на фоні темної смуги лісів - поодинокі продавці грибів та суниць. Інтуїтивно відчувається ще щось інше, окрім присутності живих людей. Десь у тих лісах ще, мабуть, вештаються лісовики та перегукуються мавки..

А дерева летять - їхні силуети на тлі бузкового присмеркового неба - ніби дужі духи-охоронці цієї прадавньої землі.. Дедалі більше відчувається море: ось поворот на Ґданьськ (Данціґ) - кличе за собою! Але нам не туди. Hам - вправо, на Ольштин (Алленштайн нім.), названий воротами у Вармію, Мазури i заодно в колишню Східну Прусію та ще - у володіння славнозвісного Тевтонського ордену, що тепер звучить майже як міф чи казка..

Зовсім звечоріло. Довгий літній день закотився за густі соснові ліси. Ми щойно тріумфально в´їхали у cпустіле нічне місто - місто з рештками уцілілої німецької середньовічної архітетктури після червоноармійського артилерійного обстрілу під час здобуття і знищення гітлерівськогo "Вовчого лігвища" (Wolfsschanze) і всього, що з ним було прямо чи непрямо пов´язанe, включно з вигнанням і ліквідацією місцевого німецькомовного населення під гаслом: "Геть із усім "ґерманським! - щоб і духу і душі живої не залишилось!" Авжеж, лише переможець пише історію.. Дивне відчуття, коли отак вночі проїжджаєш через ці трагічні місця - тут ще, мабуть, досі наосліп бродять тіні-душі загинулих, які не знайшли притулку ніде: ні в раю, ні в чистилищі, ні в пеклі..

Зупинившися на перехресті майже у центрі Ольштина, під час чекання на зелений намагаюся вгледітися у темряву: що я тут побачу, чим мене вразить? На тлі слабо освітлених вулиць та проспекту встигаю розрізнити готичні шпилі костьолів та кірх, гостроверхі дахи типових купецьких ганзенських домів, що чудно перемішуються із соціалістичмими "новобудовами" після Другої світової.. На годиннику вже давно за північ, на вулицях - ніби вимерло: жодного бурхливого міського життя, яке є я бачила у Празі, Сіднеї, Львові та багатьох інших містах. Дивно. Особливо влітку. Справді магічне місце, де похмурий пієтет, здається, відчутно на кожному кроці цієї принишклої землі..

Виблукавши з міста, ми прямуємо по асфальтівці, обабіч якої - непролазні ліси, болота та озера. Лише світло авто вихоплює фрагменти струнких сосен, все решта - Вселенська тьма.. Інколи трапляються попереджувальні знаки, що навколо нас – дичина і що будь-якої миті можемо зіткнутися з дикими тваринами, а тому - обережно, швидкість не перевищувати! Та, власне, іншої можливості і не було - незнання місцевості та моторошне відчуття, що війна тут ще досі не закінчилася, та якийсь підсвідомий острах з присутності російських кордонів у виді сильно мілітаризованої зони - Калінінградської області - найзахіднішої енклави країни, чий експансивний імперіальний апетит усім давно відомий, не залишає сумнівів, що завше треба бути готовим до яких завгодно несподіванок. Слизьке й огидне відчуття реліктів холодної війни збуджувало уяву та тренувало наш адреналін: ось-ось з ліcу вибіжать прикордонники з калашніковими та зі собаками з оскаленими іклами і затримають нас, мов якихось шпигунів-диверсантів, мовляв, далі не можна - заборонена зона! Бр-р! Примари війни і залізної завіси тут і справді досі живi.

Неквапливо рухаємося далі у північно-східному напрямку. До Крукланок, що в районі Ґіжицька, ще якихось неповних сто кілометрів. Ґіжицько - типове озерне містечко. Нічна їзда цим краєм - це щось неймовірне. Дорога звузилася і весь час звивається нескінченною чорною гадюкою, по її краях - літні, крислаті дуби. Звірина, поблискуючи своїми зеленими хижими очима-жаринками, то перебігає дорогу, то відсахується і відскакує кудись у чагарі. Лише завдяки мапі знаємо, що звідусіль нас оточує сама вода - їдемо і сподіваємося, що ось за цим-от поворотом, якщо пощастить, не опинимося прямо в озері. Села, скоріше хутірці, трапляються дуже зрідка. Все решта - лише непроглядна, глибока ніч, всюдисущий аромат хвої і прісноводної рибини, дика природа i міріади яскравих, важких зiр над нами. І ми - одні в нашому авто, наче астронавти, що в своєму ракетоплані самі-самісінькі на цілий Всесвіт! Недаремно ж Mиколаю Кoпернику в цих сxідно-пруських краях з вежі Алленштайнського (Ольштинського) замку так чудово спостерігалося за рухом планет i ротацією зоряного неба!

Та ось, нарешті, перші великі вогні - перші ознаки цивілізації. Тіні нічного Ґіжицька застигли у миготінні освітленого готельними ліхтарями озері, на темних хвилях якого спокійно колихaються причалені яхти та рибацькі човни. Hічна ідилія. Тут набагато затишніше, ніж у тих чорних лісах. Але щойно ми проїхали це курортне містечко, як відразу заблукали. Не мож´ вірити атласам, особливо коли ти у Польщі, та у ще такому Богом забутому місці, та ще й уперше! Кілька разів переїхали поворот на Крукланкі (до них ще залишалося якихось десять кілометрів), так і не помітивши його - наче справді напіткали "блудний корінь" у тім якімсь заклятім краю. Через години дві, добряче розсердившись і втомившись, ми таки знайшли орієнтир - залізничний переїзд, за яким наосліп пірнули у якийсь провулок, який і опинився тим самим заповітним поворотом до Крукланок (бо ж як назло не було ні знака, ні іншого дороговказівника - в такому випадку потрібні лише інстинкт та тваринне чи військове "нічне бачення").

До Крукланок прибули десь після третьої ранку. Наш готелик ми знайшли на краю селища - він ховався у затінку лісу. Господиня готельчику нас прийняла щиросердно i привітно, що ж у таку пору було вкрай незвичним - аякже, людина на нас чекалa ще з дев´ятої вечора. На сході над лісом вже зорів світанок - в цих північніших краях сонце сходить раніше, ніж у нас. Птахи поволі прокидалися: тут і там озивалися їхні поодинокі арії..

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 03-05-2014

Я не забула, Віко

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 23-02-2014

А яка розповідь!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Любов Долик, 22-02-2014

А яка розповідь!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Любов Долик, 22-02-2014

Дякую, Авторе,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 22-02-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 19-02-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 18-02-2014

Читалося багато

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 18-02-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.99443197250366 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …