Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2598
Творів: 47329
Рецензій: 92085

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Це продовження

Єкатерина Фальшива2

© Іван G., 25-09-2005
ІІІ.Поради бувалих солдатів

Цілий день я їздив по Петербургу, оглядаючи його пам’ятки. Місто мені незважаючи на старі упередження сподобалося, а в голову почали лізти парадоксальні думки: “Так, місто збудоване на козацьких кістках, але можна гордитися, що козаки збудували таку красу!”. Правда Петербургу не вистачало яскравого сонця і блакитного неба Києва, та якоїсь гостинності Москви, а ритм життя тут був на такт повільніший ніж в попередніq, але все-ж таки  було приємним якимось більш європейським. В ньому було щось, що нагадало меніВідень, Будапешт та Київ
– відвідав Ермітаж, але не обійшов і деятої чатини його приміщень, обмеживши свій похід залами з роботи найвідоміших майстрів епохи Відродження, нідерландсько-фламандської школи 16-17 ст. і роботами майстрів кінця минулого століття. Пообідав в якомусь фешенебельному ресторані, не відмовляючи собі ні в чому, потім я  відвідав сінематограф і подивився якийсь новий французький фільм.  Гуляючи по вулицях, я помітив афіші:

Закрытiе сезона в Маріінском театре!

Только в мае!

“Волшебное зеркало”

Балетмейстеръ – Мариус Петипа
Танцуют – Мария Кшесинская и Михаил Фокин

Спектакли дня *,*,**,**,**, ** мая 1903 года
Начало всех спектаклей в **.00
Билеты - от **р.


“А чому б і ні? Дорого, але вже завтра в мене буде, ще більше грошей! Крім того Петіпа, Кшесінська і Фокін. Бути в Петербурзі, і не подивитися на колишню коханку царя!” Більше не вагаючись я пішов і взяв білет на хороше місце в партері. Ціна кусалася, але я не думав. Білетер здивовано дивився на мене – звичайний офіцер, судячи по мундиру навіть не гвардії... Мабуть подумав, що я князь чи граф, бо даючи білет побажав: “Приятных впечатлений, ваша светлость.”
В готель я повернувся вже в прекрасному настрої. Прислуга поштиво схилялася переді мною, але Петровича не було видно, а метрдотель сказав, що він десь вийшов. Відпочивши кілька годин, я поїхав в Маріїїнський театр.
Петіпа це був Петіпа – недаремно вже тридцять з гаком років, він був головним балетмейстром Петербурзького балету. Прекрасні декорації і хореографія, Кшесінська в цей вечір була надзвичайно красива, а Фокін в ударі. Одним словом вже після першого акту я отримав повну моральну сатисфакцію за попередні дні, і майже не думав про майбутнє.
В буфеті театру я взяв чай і два пирожині, і ставши до столику біля стіни почав неспішно їсти.
-Возле вас свободно? ,- до моєї стійки підійшов чоловік років сорока, з кавою на таці.
-Да-да, - я присунув тацю ближче до себе.
-И как вам спектакль?,- запитав він мене, з дружньою посмішкою.
-Великолепно! Неповторимо! Действие соответствует названию – волшебно!
-Действительно! Но сколь не прискорбно отметить, но это последний сезон Петипа.
-Почему? Неужели есть другой такой гений?
-Нет, да и не может быть. Просто он стар, а на его место много молодых (кстати, его учеников). Кроме того, зеркало…
-Какое зеркало?
-Может, вы и не заметили, но на сцене было не слишком большее зеркала. А то, которое использовалось в этом спектакле, разбилось во время одной из репетиций. Это было воспринято как дурное предзнаменование – самим Петипа, а в первую очередь его завистниками. Так что его уволят в этом году.
-Печально, печально! Кстати разрешите представиться – Григорив Богдан Васильевич, поручик!,-обтерши руку об салфетку, я простягнув її йому.
-Лопухин Алексей Александрович, действительный статский советник!
Я завмер на місці, і він був змушений м’яко визволити руку з потиску. Ні це дійсно, це був день несподіванок! Кілька годин тому, я сидів в одній кімнаті з трьома верховними сановниками імперії, а тепер до них додалася, ще одна не остання людина в державі. Лопухін Олексій Олександрович вже другий рік був директором Департеманту поліції, і ліберальні кола, покладали на нього, як і на міністра внутрішніх справ Плеве, великі надії. Вони надіялися, що їм вдасться змінити саму суть діяльності поліції і охранки, і відійти від старих методів  Але як вірно зазначив вранці Митрофанов: “Замена макушки, не заменяет туловища”. Але зараз єдиними питанням яке мене зараз цікавило була випадковість/невипадкововість цієї зустрічі
-Кх! Очень приятно!
-Мені тоже! , - відповів він, скалічивши мою рідну мову,- не знаю правильно ли я сказал, но я еще кое-что помню на украинском языке, с времен службы в Харькове. Понимаю, что вы сейчас думаете кто проговорился, и случайна ли это встреча. Могу вас заверить что не проговорился никто, но и это встреча не случайна. Но сейчас будет звонок, поэтому давайте встретимся возле гардероба, после второго акта.
Він відійшов, а я допиваючи чай думав, що б це мало означати. Те, що будь-хто з четвірки, тих, які мене посилали міг розказати про мою місію “охранці”, я не вірив. Але можливо сказали комусь з помічників, а ті в свою чергу потрібним людям. Але , що Лопухіну потрібно? Якщо це акція “охранки”, і він мені на це прямо чи побічно натякне, то я нікуди не поїду, бо доведеться копати в Санкт-Петербургу. Тобто причина зустрічі інша, але він безумовно знає куди і по якій причині я поїду.
“По суті, моє завдання починається тут – в буфеті Маріїнського. І я повинен взнати в Лопухіна якнайбільше, сказавши якнайменше.” Прозвенів останній дзвінок, і я рушив в зал.  

* * *

Другий акт вже не приніс ніякого задоволення – я не міг прогнати думки про Лопухіна і поліцію. Я намагався непомітно оглядатися, щоб визначити де він сидить, але поблизу його не було видно- очевидно він перебував в якійсь ложі.
Після закінчення, я одразу вийшов з залу, відчуваючи на собі обурливі погляди інших глядачів, які то і діло, викликали акторів на біс. Вже виходячи, я звернув увагу яе на сцену вийшов якийсь вельможа в розкішному парадному мундирі, і подарував Кшесінський великий букет. З багатозначних посмішок і смішків на задніх рядах, я зрозумів, що це мабуть хтось з великих князів - Андрій Володимирович чи Сергій Михайлович, її давніх шанувальників і, за чутками, коханців.
Колия підійшов до гардеробу, там вже стояв Лопухін одягнений в легеньке літнє пальто. Я не мав в гардеробі нічого, і тому ми вийшли.
-З вашого позвоління, я буду стараться говорить по малоросійськи – для практити, так сказать. Ви не маєте нічого против?
“Звичайно маю, чорт забирай. Замість калічити і українську, і російську говорив би вже на своїй!”, - подумав я, але вголос сказав інше.
-Нічого, якщо по українськи!, - ухильно відповів я, і він розсміявся.
Біля театру вже стояв візник, мабуть попередньо найнятий Лопухіним. Нічого не питаючи, вні швидко поніс нас по вулицях вечірнього Петербургу. Сутеніло, але було, ще досить світло. Я щиро пошкодував, що не побачу білих ночей, які мали початися за тиждень
Поволі ми наближалися до Неви, і я відчував її дихання. Властиво, порівнюючи з Дніпром, і Москва-ріка, і Нева це взагалі не річка – перша якесь болото, друга – струмочок.Тільки, що Дніпро в Києві задалеко від моря, а тут озирнися – от тобі і Фінське затока. Можливо, це і робить Петербург вищим і від Києва, і від Москви – хоча в принципі для цього він і будувався – приморська столиця великої держави, великої морської держави. І вже за півтора року, ця держава зазнає фатальної поразки на морі, якій здивується весь світ.
Візник висадив нас біля Банківського мостику, і так само нічого не кажучи, швидко понісся геть. Ми вийшли і неспішно ішли по мосту. Зі сторони моря дув легкий вітер, і по річці ішли легкі хвилі.
-Ви бачили, в кінці князя Андрєя?
-Того, що подарував букет Кшесінській?
-Да, да! Ми с ним сиділи в одной ложе. Давній її поклонник... ха-ха.. ну і не тільки! Але до діла! Могу вас завірить, що ця зустріч носить неофіциальний характер. Я тут скорше, виповняю поручення господина Плеве – побажать вам удачі в вашей місії.
“Оце так! Ще вчора, ти Богдане був звичайним офіцером, та, що там – солдатом мільйонної армії а тепер тобою цікавиться Державна рада практично в повному складі! Так скоро і до царя справа дійде!”. Але я вирішив поки-що зіграти дурника:
-Дякую, дякую! Я постараюся назавжди викорінити будь-які захоплення іншими релігіями, в наших далекосхідних частинах!
Від такої відповіді Олексій Олександрович зупинився і великими очима втупився на мене. Я-ж з наївним виглядом немовляти, ласкаво дивився на нього. Через кілька секунд він оговтався.
-Поручик! Вы надеюсь не считаете мене полнейшим идиотом и профаном моего дело, - від обурення він аж заговорив по російськи, - Или вы думаете, что я не знаю о настоящей сути вашей миссии? Тогда огорчу – вас она известна уже всем заинтересованным лицам в Петербурге. И если я хочу вам помочь, то другие могут вам помешать. Поэтому советую вам внимательно выслушать меня, и не строить из себя слишком важную и секретную особу.
Збоку це мабуть виглядало, як наставляння вчителя, неуважному учню. Я справді відчув себе дещо винуватим, тому поспішив вибачитися.
-Вибачте! Просто є певні обставини, які змушують мене обережно ставитися до поліції.
Ми далі йшли мовчки, а він хмурив брови, і буззвучно ворушив губами, мабуть заспокоюючись.
-Ну добре, забудемо це. Я понімаю – подозрения до поліції, не можна назвать безпадставними. В нашій срєді єсть круги, які ставлять на перше місце свої лічні, ефемерні, інтереси. Але я хочу завірить вас, що я, служу только государству і хочe тільки побєдного кінця вашої поєздки. А міністр лічно попросив передати вам це.
Він простягув мені незаклеєний конверт. З нього я витягнув якийсь лситок. Це був гербовий папір Міністерства внутрішніх справ, де міністр наказував усім поліцейським чинам виявляти мені (ОСОБИСТО, а не „предъявителю”!) всіляку допомогу і підтримку. Внизу стояли підпис і печатка Плеве.
-Але користуйтесь цим обережно, бо ваше задання уже привлікло багато уваги в Петербурзі.
Я обережно поклав лист в кишеню мундира. Звичайно всюди використовувати його я не зможу, але згодиться цей лист обов’язково.
-А звідки поліція так швидко дізналася про мою поїздку? Адже про справжню її суть було відомо лише кільком людям.
Він розсміявся і в його очах блиснули лукаві вогники.
-Ви читаєте детективи, поручик?
-Так... Інколи... -, мене дещо здивувало це запитання.
-Тоді вам має бути ізвєстно понятіє дєдукції?
-Так...
-А тепер давате подумаєм – з Дального Востоку приходять відомості про фальшиві сторубльові банкноти. В той-же час Генеральний штаб, отправляє туда молодого поручика с прекрасними характеристиками і нєлєпєйшим заданням викоренить іновірство в армії. При тому таке задання йому дають три члени Державного совєта серед яких два міністри і обер-прокурор Синоду, плюс начанльник контрразвєдки Генштабу! Простой аналіз – і от виводи. Но єсть одна проблема...
-Що крім вас це знають інші високі поліцейські чини?
-Да-да! Дані про вашу поєздку прийшли до нас саме від “охранки”. Міністр наказав нічєго не робити, но філєри за вами точно будут вести слєжку, єслі уже її не ведуть. Но зустрітися с вами я був должен.
-І ще один момент – ви можете допустити участь “охранки” чи Жандармського корпусу в цій акції.
Він зупинився, і підійшов до річки, опершись на поручні мосту. Я зробив те ж саме. Його лице виказувало задуму.
-Понимаете, поручик – вы, как и многие военные, склонны обвинять во всем полицию. Но, мое мнение такое, что она есть только инстумент чей-то игры. Игры которую ведут люди очень высокого положения. И поверьте – полиция не является единственным  их инструментом...
Тут я згадав слова Івана Петровича Священну дружину, яка вбила генерала Скобєлєва. Мабуть її і їй подібні організації – Земський союз і лігу і мав на увазі Лопухін. Але тут мене осяяла і інша думка – якого-ж чорта, вони доручають мені, вчорашньому курсанту, не нюхавшому пороху таку операцію. Вони, що думають, що я в змозі справитися з досвідченими професіоналами, яких і охранка, яка можливо є їх інстументом, і японці мають в необмеженій кількості?
-Ви маєте на увазі Священну дружину?
-Возможно! Они сейчас не такие влиятельные, но Воронцов-Дашков еще та шельма. Старый хрыч ушел в отставку, но не думаю, что он на старости лет успокоился!
-Але яка ж їх тоді ціль?
-Не знаю и не могу знать! Я слишком незначительная фигура в этих раскладах. Может, им нужны деньги для развертывания их деятельности... Не знаю, в общем!
-А хіба відомі нам люди, не знають про них, якщо доручають таке завдання такому дилетанту як я?
Він знову пішов вздовж річки.
-Поручик, а сейчас я неофициально дам несколько советов бывалого солдата. Да, я не исключаю участия “охранки” в этой акции, но это не ее личная инициатива – корни растут из петербургских кабинетов и дворцов. Люди, поручившие вам это задание, вне всякого сомнения, знают об этом, но оставили это недосказанным, потому что понимают, какой моральный груз лег бы на вас тогда. Но я думаю, что вам под силу ним справится. Кроме того, ваша задача, не решать ребусы об участии полиции или каких-либо высоких особ, а узнать о происхождение этих денег,  где и как их изготавливают и переправляют в Россию. О роли “охранки” там вы ничего важного и так не узнаете. Сконцентрируйтесь на роли японцев и купцов в этом деле! Любая крупица информации может вам помочь. Помните – дедукция может быть применена не только в книгах.
Хороший настрій як рукою зняло. Ця розмова повернула мене до думок про можливе летальне закінчення моєї місії, плюс додала сумнів, щодо самої її доцільності. Вся романтика по весняному теплої, але не по- літньому спекотної ночі зникла. На небі почали з’являтися зорі. Я пригадав такі самі вечори, на хуторі в Старій Балці, коли ми з батьком верталися на конях додому, після вечірньої прогулянки. Три роки, Господи, три роки я не був вдома! Все через кілька папірців! Крім того, з листів батька, нарочито писаних російською, я відчував його образу і осуд.
З моїх роздумів мене вивів статський радник. Він витягнув кишеньковий годинник, і подивившись звернувся до мене:
-Мне нужно идти! Значит, будьте осторожны, с Петербурга я постараюсь, чем смогу помочь. До побачення і успіху, Богдан Васильович!, - сказавши це єдине правильне речення по українськи він рушив в сторону з якої ми прийшли. Очевидно там на нього, ще чекав візник. Я продовжував поволі йти по мосту. Зненацька мене гукнули:
-Поручик!
Я озирнувся, і побачив Лопухіна, який швидко ішов до мене.
-Так?
-В случае сложной ситуации, шлите телеграммы в Петербург, Бурцеву Владимиру Львовичу, - він продиктував мені адресу цього відомого журналіста, який в майбутньому прославиться саме співпрацею з Лопухіним, - Он немедленно доставит ее мне! Берегите себя!
“Треба було сказати це мені зранку, коли я йшов в Генштаб!”, - сумно усміхнувшись, я пішов далі.

* * *

Прогулянка моя закінчилася далеко за північ, і в холлі “Пуатъе”, я застав лише сонного лакея, який дрімав в кріслі. Він відкрив одне око, побачив мене, і мабуть подумавши, що я спустився за чимось вниз, вскочив, і зігнувся в поклоні:
-Что-то нужно, ваше благородие?
Я байдуже махнув рукою і пішов до сходів. Зненацька двері в комірчину Петровича розчинились, і звідти виглянулойого , все таке ж флегматичне, незважаючи на пізній час обличчя.
-Богдане, може зайдеш на хвилю? Чи спати вже хочеш?
Спати мені хотілося найменше, і тому я байдуже поплівся в його кімнатку. Там я застав накритий стіл – посередені стояла  пляшка якогось іноземного вина, дасить старого, судячи по вицвілій етикетці, та холодні закуски.
-Прошу до столу! Вчора ти мене пригощав, то давай думаю сьогодні тебе пригощу!
Я байдуже сів, а Петрович взявся вміло розливати вино, в кришталеві бокали. Вчора мене-б це здивувало, але зараз всі мої думки перебували десь між Китаєм і Японією, тому я не виказував жодних почуттів чи здивування. Петрович здавалося не був вражений моїм станом, і в своїй безпристрастній манері, підняв келих:
-Ну, давай – за Україну!
Вино було хорошим, а терпкість вказувала на багаторічну витримку. Воно рознесло через кров по тілу приємне тепло, і я почувся значно краще. Тут нарешті я заговорив:
-А, що за вино?
-Болгарське. Має десь років сорок-п’ятдесят.
Я вражено глянув на ньго, але той тільки засміявся:
-нічого, нічого – в мне, ще з десяток пляшок є! Скобєлєву болгари такого вина возами надарували – він і роздавав, от і мені ящик дістався! А ти, що такий вбитий? Таки в Манчжурію послали?
Я кивнув.
-Так. З відрядженням!
-Ну це діло поворотне! А яке завдання!
-Державна таємниця! Давав особисто міністр!
-Олексій Миколайович? Як він там – сильно постарів?
Я ледве не випустив з рук пляшку, яку я розглядав. А старий вояк підсміхнувшись у вуса взяв її в мене, і вдруге розлив вино по бокалах.
-За успіх твого відрядження!
Закусивши, я зрозумів, що вже нічому не здивуюся.
-А ви знаєте Куропаткіна!
-Навіть добре знаю! Він служив в штабі Скобєлєва в туркменському поході. Хороший офіцер. І ніс вгору не сильно дере. Так не скажиш яке завдання?
-Іван Петрович, мені самому зле як подумаю, на вас не хочу біди накликати!
-Ну як знаєш, але послухай мене, може тобі і скажу кілька порад. Я служив в Азії, і хоч туркмени не китайці – корінь один. Всі азіати голодні. Хочеш їх задобрити – нагодуй, і вони все для тебе зроблять! Але вони до того і хитрі. Разом вони всі сірома, але окремо кожен з них горло перегризе, але свого доб’ється!
-Спасибі! ,- я подумав, чи можуть ці поради знадобитися і до японців, - А гроші і подарунки мають якусь ціну?
-Гроші всюди ціну мають, але краще купи якусь дрібничку і подаруй – більше радості буде! Вони ж там на краю світу, - він повторив, те, що пару годин тому сказав мені і Лопухін.
Десь на вулиці загавкали пси, і незабаром весь мойківський собачий хор, розривав тишу ночі своїм гавканням виттям і скавулінням. В серці я знову відчув щем – по суті я такий же пес, якому також хочеться вити і гавкати. По суті мене готували до кабінетної роботи, а тут посилають на передову.
-Спасибі Петровичу за пораду, але боюся, що вони мало допоможуть! Це таке відрядження, з якого повертаються або героями або одразу на цвинтар!
Він обернувся на стіну, і пильно почав дивитися на якусь картину, яка там висіла. Подивившись в ту сторону, я побачив там портрет симпатичної жінки середніх років та малого хлопця, який сидів в неї на колінах – мабуть його сім’ї. Щось подумавши, він підійшов до стіни, і зняв портрет. Під ним виявився тайник. Він вийняв звідти дерев’яну коробку і поклав переді мною.
-Відкрий і глянь.
На коробці я прочитав дарчий напис:
“Glorious crusader-general Scobelev as a mark of  respect from firm “Colt”
Відкривши я побачив револьвер системи Кольт 1883 року. Це був досить поширений тип револьвера, але вже дещо застарілий. Звичайно більша його вартість полягала в тому, кому його подарували.
-Кольт 1883 року, - механічно сказав я, - звідки це у вас?
-Скобєлєв дав на зберігання, а після його смерті, його родичів зброя цікавила якнайменше – всі шукали гроші! Багато трофейної, навіть музейної зброї віддали на склади. Я дещо прихопив. Не знаю добре зробив чи зле, але нехай. Хочу передати в якийсь музей, але там почнуть допитуватися – як та звідки! , - він хитро примружив очі, - А цей пістоль бери. Він не простий!
Я відкрив його і прокрутив барабан, закрив і ще раз оглянув – нічого незвичайного, хіба-що рукоятка була зроблена не з дерева, а з слонової кістки, яка від часу дещо пожовтіла.
-А, що з ним не так?
-Секрет в ньому є!, - він нахилився до мене і прошепотів, - не чути як стріляє!
Так ось в чому річ! Духовий револьвер – десь в дулі зроблений глушник. До цих пір я чув тільки про такі пістолети і рушниці, а тут револьвер.
-Спробуй! Ніхто-ж і так не почує! ,- Петрович азартно подивився на мене.
Я стенув плечима. Поки я змазув і заряджав його, він змайстрував з аркушу паперу ціль, намалювавши на ній кілька кругів і повісив її на стіні біля дверей. Я відійшов в інший кінець кімнати – кроків 8-10. Властиво стріляв я посередньо, а зараз відстань була мала, і я хотів лише перевірити чи працює глушник. Майже не цілячись, я натиснув на гачок – звук ніби пролетів комар, а на аркуші утворилася дірка. Ще два постріли – жодного гучного звуку. Я підкинув його на долоні, і прокрутивши на пальці, закинув у кишеню – сьогодні я побачив як таке робив в сінематографі герой одного американського фільму.
-Ну як? – старий аж почервонів від гордості.
-Ви його мені позичите?
Від обурення він аж пхикнув.
-Теж вигадав! ,- я вже був готовий покласти револьвер назад, - ДАРУЮ!, - майже закричав він.
Я відчув себе справдешнім лицарем чи козаком, якого споряджають в похід. Не вистачало лише батьківського благословення. Тому я схилився перед Іваном Петровичем:
-Благословіть батьку!
Він перехрестив мене і поцілував в голову. От і все! Тепер в похід!

IV.Відїзд

-А знаете – может быть это и к лучшему, - Митрофанов поклав лист Плеве на стіл, і почав ходити по кімнаті, - Вместе с письмами военного министра и обер-прокурора, вы будете иметь полный комплект!
Як дисциплінований солдат, прийшовши в штаб на десяту годину, де, як і в готелі, переді мною всі низенько гнули спину, я відзвітував перед Митрофановим, про мою вчорашню зустріч з Лопухіним. Завжди настроєний добродушно, він швидко посерйознішав.
Сьогодні сидячи в цьому кабінеті, я не намагався щось з себе показати чи напружившись в присутності важливих персон, а сидів в кріслі, як вчора (А чи вчора? Здавалося з того часу пройшла ціла вічність) в ньому сидів Вітте – розслаблено і невимушено. В присутності старшого по чину іншим разом це здалося-б неповагою, але враховуючи, що я однією ногою був на тому світі Митрофанов навіть не звернув на це уваги.
-У Лопухина хорошая репутация, и даже я, несмотря на свою давнюю нелюбовь к полицейским, питаю к нему и Вячеславу Константиновичу  приязнь и благожелательность. Но цель вашей командировки должно быть известна и нашим врагам, поэтому будьте осторожны! Но это уже лучше, что у нас есть друзья и в стане недоброжелателей.
Я байдуже кивнув. На вулиці було хмарно, і накрапав дощ. Моя парасоля стояла в кутку і на килим з неї стікали краплі дощу – там мабуть будуть плями, та й сам килим був вже старий. Цікаво чи побачу я який килим буде тут замість нього?
-Кгм!, - я підняв голову і погляд генерала випромінював цього разу розуміння, батьківську ласку і суворість, - Я понимаю ваше состояния поручик, но давайте приступим к подготовке.
Я підсунув крісло ближче до столу. Там були розкидані якісь папери, окремою купкою стояли гроші і документи. Перед самим генерал-майором лежало кілька фотографій.
-У вас есть какой-то портфель, поручик?
-Нет. Но я могу купить!
Він зітхнув і дістав з-під столу невеликий, але місткий портфель. На його замку крім замка були якісь колесики з цифрами, як в сейфі.
-Он открывается, когда наставлена правильная комбинация. В вашем случае это семь-семь. Чем проще, тем сложнее будет догадаться кому-то другому. Конечно, можно сломать замок или разрезать сумку, но она оградит вас от тайной проверки. Попробуйте!
Я наставив на замку з обох боків 7-7, і він ляскнувши відкрився. Там було кілька відділень та спеціальні кишеньки, які закривалися і відкривалися наякусь дивну застібку з малесенькими зубцями, які щільно прилягали один до одного. Кілька разів безуспішно спробувавши відкрити, я підняв голову, і побачив, що Митрофанов сміється.
-Видите ли, это новая конструкции – очень удобная, но пока еще не распространенная. Она была выдумана в Германии и получила название “blitz” . Видите там, в одном конце есть крючочек? Резко дерните за него.
Я потягнув за цей гачок і зубці з пронизливим звуком розліпилися. Я потягнув назад і вони знову зліпилися. Ще трохи покопавшись в ньому (більше для годиться, ніж з цікавості), я поклав його перед собою на стіл.
-Ну что же, давайте приступим! Я так полагаю, что мне нужно сразу же уложить все в портфель?
-Да! Значит вот ваши документы!, - він простягнув мені невелику стопку в якій були мій паспорт, і ще кілька посвідчень. Я їх обережно поклав в одну з кишеньок на “бліці”, - Вот письма – от министра, обер-прокурора и лично от меня , - я скептично поглянув на нього – надто дрібною він все-таки був фігурою. Він знизав плечима, - может и пригодится.
Листи? додавши до них і лист Плеве? я теж поклав в blitz-кишеньку. Лишалося ще дві такі кишеньки, і я почав повільно відкривати і закривати одну з них – це мене трохи бавило.
-Вот ваши деньги – він присунув до мене дві стопки. Одна була товстіша, і в ній були банкноти різного номіналу, перетянуті червоною паперовою стрічкою. В другій, меншій, були банківські білети, - Пожалуй деньги вам лучше держать в бумажнике, а билеты положите в портфель!
Так і зробивши, я подумав, що ще ніколи не мав водночас такої кількості грошей. А кажуть, що великі гроші великі проблеми – тепер я справді розумів, що так і є!
-И еще возьмите это, - він подав мені шкіряний чохол – відкривши гудзичок я побачив, що там годинник.
-Спасибо, но у меня есть часы, - я поклав їх на стіл.
Але генерал рішуче знову подав їх мені:
-Берите, берите! А ваши можете кому-то подарить или продать. Это часы специальной ручной роботы – они водонепроницаемы, противоударны, кроме того, в них есть компас. Полезная вещь. Но не забудьте переводить их по мере смены часовых поясов.
Я поклав їх у кишеню, де в мене був і мій годинник. Тоді я навіть не думав, що він мені знадобиться, але я перебував в кабінеті в Петербурзі, а не в степах Манчжурії.

* * *

-А теперь поручик, предварительный план ваших действий!
Я приготувався вислухати інструкції, але Митрофанов пильно дивився на мене:
-Я вас слушаю, поручик! Что вы будете делать первым делом по прибытии на место?
Я розгубився – я більше переживав і обдумував те, що зі мною сталося цими днями, ніж складав якийсь попередній план дій. Ось тут я і попався. І питання Митрофанова було цілком справедливим – я ж не на курорт їду. В моєму випадку інший би опустив руки, але я намагаючись пригадати чому саме мене вчили в контррозвідшколі, на ходу почав говорти:
-Первым делом представится местному начальству – штатскому, духовному и военному. Навести справки, о распространении иноверований – для маскировки настоящей цели. Попытаться выяснить что, не знают ли они о фальшивых  деньгах…
-Прекратите валять дурака, поручик! Видно, что вы абсолютно не готовы! Но начали вы правильно, до слов “попытаться выяснить” – этим вы и погубите все! Значит слушайте! Первым дело обратитесь к войсковому старшине Речникову – он наш представитель там и курирует этот вопрос, он и сообщил нам об этом. Он введет вас в детальный курс дела. Но в любом случае вы должны обратить внимание на этих людей.
Він розклав перед мною три фотографії. По поганій якості було видно, що вони зроблені з інших фотокарток. На першій був зображений бородатий дядько, по великому і здоровому обличчю якого можно було сказать, що це купець. Про вік не можна було судити – може і тридцять, а може і п’ятдесят. На другій був зображений азіат середніх років – китаєць чи японець, з гладко зачесаним назад волоссям. На третій було сухувате чоловіче обличчя з великими очима. Голова було гладка, і не було зрозуміло чи це вибрито, чи це лисина.
Генерал-майор тим часом, встав, обійшов стіл і підйшов до мене. Своїм м’ясистим вказівним пальцем він тикав на кожну фотографію і розповідав про зображених на них людей.
-Урусов-Воздвиженский Артамон Петрович, купец І-й гильдии, живет во Владивостоке, занимается торговлей с Китаем и Японией. Имеет интересы в рыбном промысле. Именно он подозревается в доставке денег в Россию. Часть фальшивых купюр, которые удалось обнаружить, исходили именно от него. Еще одна вещь – он замешан в хищениях с военных складов.
-А кто еще замешан вместе с ним? ,- я поволі почав втягуватися в цю гру. “Его превосходительство”, схвально хмикнули.
-Считается что высшие томошние вплоть до главнокомандования тихоокеанской ескадры и наших сухопутных войска на Востоке. Детали узнаете в Речникова. Далее, - його палець вказав на фотографію азіата, - Мицу Амато, консул Японии во Владивостоке. Бывший флотский офицер, служил в штабе Императорского флота. Был уволен за какую-то любовную интрижку... Говорят с мужчиной... Кгмм! Полноте! Он самурай, и считается очень преданным микадо, ведь принадлежит к старинному роду, издавна служившему в придворной гвардии, и они возвысились при Мэйдзи. Он главный подозреваемый в организации этой акции.
-Этот купец как-то  с ним связан?
-Вы делаете успехи! По крайней мере, не был замечен. Но в любом случае для благо своего дело, он должен иметь с ним какую-то связь. Возможно, что через нее он и попал в сети японцев.
Я взяв дві фотографії і присунув ближче до себе. Палець Митрофанова зразу перейшов на фото лисого.
-Кольберт Джонатан Елисон, представитель Манхэттен Банка, подконтрольного Рокфеллеру на Дальнем Востоке и в Сибири. Внешне непричастен, но он слишком заметная фигура во Владивостоке. У него обширные связи и с купцами и с Амато. Сам он бывший предприниматель в Калифорнии, обвинен в махинациях, некоторое время жил в Канаде. Там его и нашла американская полиция несколько лет назад. Но никаких обвинений не было предъявлено, и он полгода жил в Нью-Йорке, а потом приехал в Сибирь. Не исключено что он является и агентом Рокфеллера, и американской разведки. На этих трех и должно быть обращено ваше пристальнейшее внимание.
-Мне нужно искать встречи с ними?
-Не зачем! Ваш приезд к тому времени, уже получит там надлежащую известность. По крайней мере, последние двое, точно с вами свяжутся.
Я поволі ще раз передивився фотографії, і поклав їх в останню вільну бліцову кишеньку. “Треба буде, ще купити якийсь блокнот!”. Тут мене осяяла, ще одна думка.
-А ці три якось пов’язані з “охранкою”?
Мій керівник просто засяяв.
-Именно поэтому они и были выбраны для пристального вашего внимания – все они частые гости в полковника Армакина, в Хабаровском охранном отделении. Каждый имеет свои причины, но уж больно часто они там появляются.
-А во Владивостоке есть “охранка”?
-Полноценного отделения нет, но ее функции выполняет один жандармский офицер – штабс-ротмистр Клоков. Конечно (і знову це надчітке, старосвітське “ч”) есть еще и нештатные сотрудники.
-А губернатор, там кто?
-Генерал-лейтенант Ирисовский – старый вояка, служил еще на Кавказе, во время покорения Абхазии. Вообще человек честный, но немного старонравный. Замечен во взяточничестве, но это грех распространенный,  да и исключено, что он бы пошел на такое. Ну и церковное начальство – епископ Андрей, в миру Алексей Смирнов. С купцов, потому как младший сын, попал в семинарию. Ленив и безынициативен. Он может дать вам свои полномочия, чтобы вы только оставили его в покое.
Це ніби було все, і старий генерал це відчував. Ми помовчали кілька хвилин.
-Думаю все поручик! ,- він встав з-за столу і я теж піднявся, закриваючи на ходу портфель,-  Вот ваш былет до Москвы! Там вас завтра утром встретят и посадят на пароход, а с Перми до Челябинска на поезде! Ну давайте присядем на дорожку...
Ми присіли. Мені вже було якось усе одно, і в глибині душі прокидався азарт. Митрофанов сидів схиливши голову, але різко підняв її і востаннє обдав своїм універсальним поглядом, в якому я читав цього разу жаль. Ми обнялися на прощання, і я вийшов з його кабінету.

* * *

Дощик все ще ішов, і я притримуючи однією рукою портфель намагався розкрити парасолю, в якій щось заклинило. Біля однієї з колон будівлі стояв чоловік в цивільному який читав газету. Поспостерігавши за мною, він підійшов до мене:
-А погодка, сегодня плохая...
Я кивнув, не бажаючи встрягати в дискусію.
-А вы здесь служите?
Все так же мовчки я заперечно похитав головою плекаючи надію, що побачивши моє небажання говорити, він піде. Але він виявився впертим.
-Может быть помочь?..
Це мене вивело з себе і я різко потягнув парасолю від чого вона розкрилася.
-Спасибі..., - процідив я і пішов геть. Зараз мені було потрібно поїздити по місту, щоб купити кобуру і кулі до свого нового Кольту, і якийсь зошит.
Зловивши візника, я відкрив накидку і ми поїхали. В “Оружейномъ магазине Искусева” я купив, що було потрібно для Кольту, а в “Канцелярскихъ товарах Габровича” канцелярський зошит, і блокнот розміром з альбом. Коли я це зробив, я наказав їхати на Мойку, до ресторану Шварца, де я хотів пообідати.
Дощ поволі переставав, і але я все ще не скидав накидку. Зненацька я почув як візник вилаявся:
-Зачем же ты, дьявол ездишь за мной по всему-то городу?
-Кто?
-Да Петька Куренев! Мы с ним вместе стояли, когда вы меня взяли, а он по целому городу за нами все время колесит! Это что у него за барин, что так ездит?
Я висунув голову і справді помітив, що за нами їде якийсь візник. “Невже уже? Невже поліція?”. Але в будь-якому випадку, я вирішив вдати ніби нічого не діється. В ресторані я сів біля виходу, і за якусь хвилю туди ввійшов той самий чоловік, що пропонував мені допомогу на Двірцевій площі.
Я зацікавлено вставився на нього. Він від несподіванки зупинився залишаючи двері напіввідкритими. Але ззовні швейцар, з характерною бородою поспішив їх прикрити. Це вивело філера (а я вже не сумнівався, що це він), із заскоченого стану, і він кивнувши мені як давньому знайомому сів через два столи від мене, так, що я сидів до нього спиною. Я взяв собі біфштекс і мус зі свіжих полуниць на десерт. Пообідавши і погортавши “Петербургские епархиальные ведомости” – єдину газету, яка знайшлася в ресторані, я розплатився і пішов до виходу. Виходячи я повернувся, до мого супроводжуючого і з усмішкою на все лице кивнув йому ніби прощаючись, той тримаючи в одній руці ріссолі, а в іншій склянку з чаєм кивнув і мені. Я вийшов і спокійно пішов в готель.
Там я зібрав свої речі, і враховуючи нові речі і новий портфель поперескладав їх. В підсумку виявилося, що в мене один чемодан і один ручний портфель – непогано, як для офіцера у відрядженні. Поспавш пару годин – за дві попередні, недоспані ночі, я одягнувся і спустився вниз. Розплатившись я вирішив, ще зайти до Петровича. Метрдотель помітив, що я стукаю і звернувся до мене:
-Директора нет-с на месте! Он велел передать вам вот это!
З легким поклоном він протягув мені запечатаний конверт. На ньому вольовим і розмашистим почерком було написано “Григорьеву Б. В. Лично!”. Поклавши речі на землю я розкрив конверт:

“Будьте крайне осторожны! Ваш вчерашний знакомый передает, что за вами уже следят. В деле также фигурирует некто Миронов, купец из Хабаровска. Речников должно быть тоже втянут в это. Никому не доверяйте, надейтесь только на себя и на свою сноровку.

Удачи!

В.Л. от А.А.

P.S. Уничтожьте письмо!”

В.Л. от О. О. – Владимир Львович  от Алексея Александровича . Я склав листок учетверо і підійшов до столику, біля якого сидів якийсь гість і курив:
-У вас не будет спичек?
Він кивнув і простягнув мені невелику коробочку. Я запалив листок і кинув в попільницю. Я вже хотів був іти, але звернув увагу як курець пожирає очима цей листок, я затримався, і дочекав поки він не згорить повністю. Курець розчаровано глянув на мене, а я підсміхнувся. “Що-ж слід звикати до постійної уваги і бути обережнішим! Отже вже N-на сторона з’явилася в цій інтризі!? А який сенс Речнікову чи ціьому Миронову? Такий же як і американцям чи охранці...”.
Я підійшов до метрдотеля, і простягнув йому невеликий пакунок:
-Передайте це Івану Петровичу!, - він байдуже схилив голову і поклав десь під свою стійку,- І можна карандаш (не знаю чи він знав слово олівець) або ручку і кусок паперу?
Він дав мені і це, і я написав:

“Прийміть в подарунок. Прощайте!”

В пакунок був мій старий, справжній швейцарський золочений годинник, який вирішив за наявності нового, подарувати своєму земляку.
Супроводжуювамий невеселими думками я добрався до вокзалу. Доїхав я швидко, і поїзду, ще не було. Я сів в залі очікування, і знічев’я читав “Кобзар”, виданий in-quarto, який всюди возив із собою. Можливо випадково, але я выдкрив його на своєму улюбленому вірші, який Шевченко писав, лежачи хворим в Переяславі, де ледве не розстався з живттям. Це був мій улюблений вірш, і зараз він особливо зачеплював мене за живе.


...І все заснуло, і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи марно в світі волочусь
Бо вже не палчу й не сміюсь
Боже долі, боже долі,
Коли доброї жаль боже – то дай злої, злої...

Зітхнувши, я пішов на поїзд. Коли він рушив, я, єдиний пасажир купе першого класу вечірнього московського поїзду, перехрестився...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Екскурс

© Артур Сіренко, 25-04-2012

YrXrgWFnhVFthVNFub

© Clips, 10-05-2008

eVWDyYGgEpjKjSxaqph

© Load2load, 09-05-2008

[ Без назви ]

© Cemen, 01-04-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 923 відгуків
© Arimat, 21-03-2008

Пешишче! :)

© Олесь Бережний, 06-10-2005
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.60736012458801 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …