Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2685
Творів: 51027
Рецензій: 95767

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 30486, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '18.218.234.83')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Оповідання

З нотаток хітч-хайкера. Україна

© Михаил Багинский, 07-09-2011
Українською мовою(русский перевод рассказа ниже):

Вітер легко, немов граючись, біг уверх схилом, погладжуючи густі зарості пахучих трав. Він біг так швидко, що хмари, які зібрались над самою верхівкою гірського хребта, задиралися вгору, перетворюючись у химери, схожі на старі іспанські галеони – білі вітрила зверху, а внизу скипали сині хвилі. Час від часу картина спалахувала під золотистими сонячними променями і я уявляв собі, як пожадливі кастильці облизують висушені солоним, розпеченим вітром губи та дивляться на оманливий блиск далеких хвиль. Два фронти зіштовхувалися прямо над головою, обіцяючи швидке погіршення погоди, але мені хотілося додивитись все до кінця. Ніби уві сні, сюжет залежав від миті – ось звідкись прилетіло декілька довгих, присадкуватих хмаринок, а високі галеони витягнулися, розкинули лапи весел, і в одну секунду сцена з тривожно-меланхолійної перетворилася на батальну…
До чорноти засмаглі козаки на чайках нападають на турецький флот.
- Ми тут, браття-християни! – Кричить старий, сивий отаман з усієї сили свої бичачих легенів, і в ту ж мить злагоджений ритм веслярів рушиться. Весла з шумом та тріском наскакують одне на одного.
Над морем чути гучний клич: «Слава!», що заглушає розгонистий гул канонади. Турки безладно намагаються опустити стволи своїх гармат вниз, але козацькі кораблі сидять так низько, що ядра пролітають над головами та тяжко плюхаються у воду, з трюмів галер лунають крики та протяжний, невблаганний свист ударів…
А ось і перша блискавка зигзагом прокреслює небосхил, холодні краплі починають падати мені на лице і кремезний, широкоплечий козак, готовий закинути абордажного крюка, з подивом помітивши задоволену посмішку свого нащадка, зникає під натиском західного вітру. Я зітхнув і забрався в намет. Остання ніч моєї одиночної подорожі обіцяла бути дощовою, але мене це ані скільки не хвилювало, скоріше втішало.
- Завтра автостопом до Івано-Франківська, а звідти – потягом – до Києва. – Думав я, поки засинав, слухаючи, як вітер тріпає тканину, як ляскають по ній краплини. – Додому.
До ранку небо посвітлішало і я, радісно примружившись сонцю, край якого тільки почав показуватись із-за обрію, почав збиратися. Табір біля озера Несамовите ще міцно спав.
- Хіппани. – Незлобиво хмикнув я на прощання, ривком підняв тяжкий наплічник і не поспішаючи пішов униз, до підніжжя Говерли – я розставався як мінімум на півроку з моїми улюбленими Карпатами. Взимку вони виглядають та пахнуть зовсім по-іншому.
Я пройшов по затінених, вологих стежках, з зелених зведень яких сіялися рідкі краплі, по невеликому дерев’яному місточку, роздутий потік під яким майже діставав до товстих колод, пройшов повз декількох невеличких альтанок, ще зачинених крамничок з сувенірами, автостоянки та легко покрокував звивистою та каменистою дорогою до КПП, звідки їздила маршрутка до Івана-Франківська. Зупинившись біля джерела, щоб умитись та попити води, я ще раз перерахував гроші – на всю подорож не вистачало. З тяжкою бідою я міг наскребти на залізничний квиток. Вмостившись на колоду, я розстібнув сорочку і задумався про те, як краще розпорядитися своїми грішми та часом і про те, що розказати на роботі, якщо проїхати автостопом весь шлях та трошки запізнитися.
Із задумливості мене вивів звук автомобільного двигуна.
- От, чорт. – Досадливо сказав я, та, швидко заправившись, підхопив рюкзак та побіг до дороги. За мить із-за повороту з’явилась темно-синя «Мазда 3» з тонованим склом, яка, у відповідь на мій піднятий вгору палець, різко загальмувала.
- Залазь, братишка! – Почувся з салону специфічний говір і я, огледівши, скрізь щілину прочинених вікон трьох міцних чоловіків, після легкого вагання, закинув наплічник в багажник та сів всередину.
Ні, звичайно, я на мить уявив собі фотографії розвішані по стовпах з написом «Зник безвісти», але я завжди був фантазером. До того ж, мені здалося більш пристойним проїхатися разом з якимись «братками», ніж розповідати на роботі, як я рятував туристку зі зламаною ногою.
- Здравствуйте. – Нейтрально-доброзичливо сказав я. – Куда в такую рань?
- Подальше отсюда. – Буркнув червонощокий, з першими ознаками повноти, чоловік, який сидів зліва від мене.
- В Крым поедем. – Підхопив його невдоволений тон загорілий, худорлявий водій. – К черту эти Карпаты.
- А через Ивано-Франковск проезжать планируете? – Мені зовсім не хотілося встрявати в конфлікт, і я перевів розмову в потрібне мені русло. На додаток немає ніякого сенсу сперечатись, коли тебе підвозять, хоча мовчати – ще дурніше. Взагалі, після невеликої практики, кожний хітч-хайкер засвоює певний набір правил, яких бажано дотримуватись. Одне з них говорить, що цікава бесіда – це і є плата за проїзд.
- Конечно, к тому же нам все равно паб нужен. – Червонощокий продовжував жалітися. – Здесь вообще ничего нет. Надо было вчера переться на эту Говерлу, а потом ночью дождь, холодно. Дурацкое место.
Я відчув, як у мене всередині закипає роздратування, але тільки посміхнувся у відповідь.
- Почему вам так здесь не понравилось? – Після невеличкої паузи спитав я.
- Да потому что. – Відізвався пасажир, що сидів спереду. – Меня, кстати, Володя зовут.
- А меня Роман. – Ми потисли один одному руки.
- Можешь и просто Вовой называть. Вот ты откуда, парень?
- Я из Киева.
- Ну вот, ты уже больше наш, чем ихний. – Схвально сказав Володя і продовжив. – А вот мы из Донецка. Ты, я вижу, - турист.
- Пятый раз в Карпаты ходил.
- Значит, нравится? – Задав Володя риторичне запитання і тут же на нього відповів. – Значит, нравится. И нам… То есть мне… Мне горы понравились. А люди здесь какие-то не наши.
- Отчего же? – Вдавано здивувався я. – Набожные, трудолюбивые.
- Это – да! – Голосно сказав «донєцкій» - Но они же такие какие-то, «всё себе», вот как в анекдотах, ей-Богу!
- Не понимаю. – Ввічливо заперечив я. – Что это у вас за стереотипы?
- Стереотипы? – Обурено вигукнув водій, трохи загальмувавши.
- Та не влазь ты. – Махнув рукою на нього Володя. – Какие стереотипы? Причем тут они? Кто вот на Говерле знак поставил?
- Какой знак? – Розмова починала мене розважати і я почув себе більш вільно.
- Ну, такой. – Володя декілька разів клацнув пальцями. – С городами.
- Не знаю. – Я здивовано знизав плечима. – Какая разница?
- Ты там Киев видел? – З натиском спитав водій.
- Не помню, по-моему, он там есть.
- А Донецка – нету. – Обурено підвівши брови, закудкудакав червонощокий. – Да и место здесь. Льет как из ведра…
- Да это тут ни при чем. – Урвав його водій, який гнав машину на повній швидкості серпантином. – Донецк там не написали – вот что главное.
- А мы что – не Украина, или что? –  Невдоволено сказав Володя. – Мы, может, еще побольше, чем они. У нас все производство. Шахты, химия, металлургия, это, как его…
- Это мы – Украина. – На секунду відпустивши кермо, водій стукнув себе в груди. – Меня, кстати, Миша зовут.
- А меня – Рома. – Відповів я. – Не бросай руль, пожалуйста.
- Та не боись. Все под контролем. – Міша додав швидкості. – Ну и вы тоже.
- Что мы тоже? – Не зрозумів я.
- Ну и вы Украина. Киев. – Знову долучився до бесіди Володя, перекрикуючи шум вітру.
- Здесь тоже Украина! – Заперечив я.
- Ну, может быть. – Швидко закивав головою Міша, пильно дивлячись на дорогу.
- Вполне. – Підтримав його Володя. – Территориально во всяком случае.
- Не только территориально. – Продовжував я стверджувати своє. – Культурно тоже. Вот вы – украинцы?
- Я думаю, да. – Відповів Міша. – Вот только Саня говорит, что русский.
- Ну, так, наполовину. – Сказав червонощокий. – А вообще я себя чувствую русским.
- А ты? – Звернувся я до Володі.
- Ну, и я украинец. – Він засміявся. – Только, что это доказывает?
- А то, что вы – украинцы потому, что осознаете себя таковыми. И здесь украинцы, и в Киеве, и в Полтаве, и в Донецке, и в Луганске. – Палко сказав я. – Мы все разные, но страна-то у нас одна!..
За вікном пролітали охайні, пахучі сади, виноградники, які наповзали на стіни старих будинків, то тут, то там виднілись нові споруди, які сяяли на сонці вимитими, червоними дахами.
Тоді ми встигли побалакати багато про що. Я розповів про свого репресованого прадіда з Єнакієва, який працював інженером на шахті, а вони розказали про своїх предків. Міша на чверть був греком, у Володі були кубанські корені – ті ж українські, в Саші – білорусько-українські. У кожного було що згадати, родини кожного торкнулись великі трагедії минулого. Для мене здалося важливим те, що, не зважаючи на всі історичні шаблони, які міцно вкоренилися в їх головах, вони вважають себе українцями, частиною мого, нашого народу.
Хлопці підвезли мене до самого вокзалу. Івано-Франківськ вже прокинувся. Відкривалися кафе, біля привокзальних крамарів, що сонливо кліпали очима, продавці, позіхаючи, протирали вітрини, під’їжджали таксисти, готові до прийому нових порцій пасажирів.
- Пока, братишка! – Сказав мені Міша та протягнув на прощання руку. Я помахав Саші та Володі та широким, легким кроком пішов до каси, на моїх губах грала ледь помітна посмішка. Тільки коли я в єдності з іншими людьми, я відчуваю себе вдома.
                                                                                                     30.07.11.


"Из заметок хитч-хайкера. Украина"
Ветер легко, словно играясь, бежал вверх по склону, поглаживая по пути густые заросли пахучих трав. Он бежал так быстро, что тучи, собравшиеся над самой верхушкой горного хребта, задирались вверх, превращаясь в химеры, похожие на старые испанские галеоны – сверху белые паруса, а внизу синие, кипящие волны. Время от времени картина вспыхивала под золотистыми солнечными лучами, и я представлял себе, как алчные кастильцы облизывают пересохшие от соленого, жаркого ветра губы и смотрят на манящий блеск далеких волн. Два фронта сталкивались прямо над головой обещая быстрое ухудшения погоды, но мне хотелось досмотреть все до конца. Будто во сне, сюжет зависел от мгновения – вот откуда-то прилетело несколько длинных, приземистых облаков, а высокие галеоны вытянулись, разбросили лапы весел и в одну секунду сцена из тревожно-меланхолической превратилась в батальную…
Дочерна загорелые казаки на чайках нападают на турецкий флот.
- Мы здесь, братья-христиане! – Кричит старый, седой атаман, во всю силу своих бычьих легких, и в тот же миг слаженный ритм гребцов теряется. Весла с шумом и треском наскакивают друг на друга.
Над морем раздается громкий клич: «Слава!», заглушающий громкий звук канонады. Турки в беспорядке пытаются опустить стволы своих орудий вниз, но казацкие корабли сидят так низко, что ядра пролетают над головами и тяжело плюхаются в воду, из трюма галер слышны крики и протяжный, неумолимый свист ударов…
А вот и первая молния зигзагом прочерчивает небосвод, холодные капли начинают падать мне на лицо и приземистый, широкоплечий казак, готовящийся забросить абордажный крюк, с удивлением заметив довольную улыбку своего потомка, исчезает под напором западного ветра.
Я вздохнул и забрался в палатку. Последняя ночь моего одиночного путешествия обещала быть дождливой, но это ничуть меня не волновало, скорее радовало.
- Завтра автостопом до Ивана-Франковска, а оттуда – поездом – в Киев. – Думал я, пока засыпал, слушая, как ветер треплет ткань, как хлопают по ней еще редкие капли. – Домой.
К утру небо прояснилось и я, радостно прищурившись солнцу, чей край только начал показываться из-за горизонта, начал собираться. Лагерь возле озера Несамовите еще крепко спал.
- Хиппаны. – Беззлобно хмыкнул я на прощание, рывком поднял тяжелый рюкзак и пошел не спеша вниз, к подножию Говерлы – прощаясь как минимум на полгода с любимыми Карпатами. Зимой они выглядят и пахнут совсем по-иному.
Я прошел по затененным, влажным тропкам, с зеленых сводов которых падали дрожащие капли; по небольшому деревянному мостику, раздувшийся поток под которым почти доставал до толстых бревен; мимо нескольких деревянных беседок, еще закрытых лавок с сувенирами, автостоянки и легко зашагал по извилистой и каменистой дороге к КПП, откуда ездила маршрутка до Ивана-Франковска. Остановившись около родника чтобы умыться и попить воды, я еще раз пересчитал деньги – на маршрутку и поезд их было недостаточно. С горем пополам хватало только на ж/д билет. Усевшись на бревно, я расстегнул рубашку и задумался о том, как лучше распорядиться своим временем и о том, что рассказать на работе, если проехать автостопом всю дорогу и немного опоздать.
Из состояния задумчивости меня вывел звук автомобильного двигателя.
- Вот, черт. – Досадливо произнес я, и, быстро оправившись, подхватил рюкзак и подбежал к дороге. Через несколько мгновений из-за поворота показалась темно-синяя «Мазда 3» с затемненными стеклами, которая, в ответ на вздернутый вверх палец, резко затормозила.
- Залазь, братишка. – Донесся из салона специфический говор и я, оглядев через щель приоткрытых окон трех крепких мужчин, после легкого колебания, забросил рюкзак в багажник и сел внутрь.
Нет, конечно, я на секунду представил себе фотографии «Пропал без вести», развешанные по столбам, но у меня всегда было слишком живое воображение. К тому же, мне казалось более приличным проехаться с какими-то «братками», чем рассказывать на работе, как я спасал туристку со сломанной ногой.
- Здравствуйте. – Нейтрально-доброжелательно произнес я. – Куда в такую рань?
- Подальше отсюда. – Буркнул сидевший слева от меня краснощекий, начинающий полнеть мужчина.
- В Крым поедем. – Подхватил его недовольный тон худощавый, загорелый водитель. – К черту эти Карпаты.
- А через Ивано-Франковск проезжать планируете? – Мне совсем не хотелось встревать в конфликт, и я перевел разговор в нужное мне русло. В конце концов, глупо спорить, когда тебя подвозят, хотя еще глупее – молчать. Вообще говоря, после небольшой практики, каждый автостопщик усваивает некий набор правил, которых желательно придерживаться. Одно из них утверждает, что занимательный разговор – это плата за проезд.
- Конечно, к тому же нам все равно паб нужен. – Краснощекий продолжал жаловаться. – Здесь вообще ничего нет. Надо было вчера переться на эту Говерлу, а потом ночью дождь, холодно. Дурацкое место.
Я почувствовал, как внутри вскипает раздражение, но только улыбнулся в ответ.
- Почему вам так здесь не понравилось? – После небольшой паузы спросил я.
- Да потому что. – Отозвался сидевший на переднем месте пассажир. – Меня, кстати, Володя зовут.
- А меня Роман. – Мы пожали друг другу руки.
- Можешь и просто Вовой называть. Вот ты откуда, парень?
- Я из Киева.
- Ну вот, ты уже больше наш, чем ихний. – Одобрительно произнес Володя и продолжил. – А вот мы из Донецка. Ты, я вижу, - турист.
- Пятый раз в Карпаты ходил.
- Значит, нравится? – Задал Володя риторический вопрос и тут же на него ответил. – Значит, нравится. И нам… То есть мне… Мне горы понравились. А люди здесь какие-то не наши.
- Отчего же? – Деланно удивился я. – Набожные, трудолюбивые.
- Это – да! – Громко произнес «донецкий» - Но они же такие какие-то, «всё себе», вот как в анекдотах, ей-Богу!
- Не понимаю. – Вежливо возразил я. – Что это у вас за стереотипы?
- Стереотипы? – Недовольно произнес водитель, слегка притормозив.
- Та не влазь ты. – Махнул рукой на него Володя. – Какие стереотипы? Причем тут они? Кто вот на Говерле знак поставил?
- Какой знак? – Разговор начинал меня забавлять, и я почувствовал себя более раскованно.
- Ну, такой. – Володя несколько раз щелкнул пальцами. – С городами.
- Не знаю. – Я удивленно пожал плечами. – Какая разница?
- Ты там Киев видел? – С напором спросил водитель.
- Не помню, по-моему, он там есть.
- А Донецка – нету. – Возмущенно вскинув брови, закудахтал краснощекий. – Да и место здесь. Льет как из ведра…
- Да это тут ни при чем. – Перебил его водитель, гнавший на полной скорости по серпантину. – Донецк там не написали – вот что главное.
- А мы что – не Украина, или что? – Возмущенно сказал Володя. – Мы, может, еще побольше, чем они. У нас все производство. Шахты, химия, металлургия, это, как его…
- Это мы – Украина. – На секунду отпустив руль, водитель стукнул себя в грудь. – Меня, кстати, Миша зовут.
- А меня – Рома. – Ответил я. – Не бросай руль, пожалуйста.
- Та не боись. Все под контролем. – Миша прибавил газу. – Ну и вы тоже.
- Что мы тоже? – Не понял я.
- Ну и вы Украина. Киев. – Снова включился в разговор Володя, перекрикивая хлопающий шум ветра.
- Здесь тоже Украина! – Возразил я.
- Ну, может быть. – Быстро закивал головой Миша, внимательно глядя на дорогу.
- Вполне. – Поддержал его Володя. – Территориально, во всяком случае.
- Не только территориально. – Продолжал я гнуть свое. – Культурно тоже. Вот вы – украинцы?
- Я думаю, да. – Ответил Миша. – Вот только Саня говорит, что русский.
- Ну, так, наполовину. – Сказал краснощекий. – А вообще я себя чувствую русским.
- А ты? – Обратился я к Володе.
- Ну, и я украинец. – Он рассмеялся. – Только что это доказывает?
- А то, что вы – украинцы потому, что осознаете себя таковыми. И здесь украинцы, и в Киеве, и в Полтаве, и в Донецке, и в Луганске. – Сказал я с жаром. – Мы все разные, но страна-то у нас одна!..
За окном проносились аккуратные, благоухающие сады, виноградники, наползающие на стены старых домов, то тут, то там виднелись новые постройки, сияющие на солнце вымытыми, красными крышами.
Тогда мы успели поговорить о многом. Я рассказал о своем репрессированном прадеде из Енакиева, который работал инженером на шахте.
Они мне поведали о своих предках. Миша на четверть был греком, у Володи - кубанские корни, у Саши – белорусско-украинские. У каждого было что рассказать, семьи каждого коснулись великие трагедии прошлого. Для меня показалось важным то, что, несмотря на все стереотипы, которые крепко укоренились в их головах, они считают себя украинцами, частью моего, частью нашего народа.
Ребята подвезли меня ко входу на вокзал. Ивано-Франковск уже проснулся. Открывались кафе, около сонно теревших глаза привокзальных лавочников зевающие продавцы сворачивали ролеты, подъезжали «грачи» и таксисты, готовые принимать новые порции пассажиров с утренних поездов.
- Пока, братишка! – Сказал мне Миша, протянув на прощанье руку. Я помахал Саше и Володе и широким, легким шагом пошел к кассе, на моих губах играла едва заметная улыбка. Ощущая единство с людьми, я чувствую себя дома

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Як на мене, поки що незарах

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Галина Михайловська, 08-09-2011

Передовсім хочу привітати на ГАКу, п. Михайле!

© Юрій Кирик, 08-09-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.81756782531738 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …