Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2587
Творів: 47043
Рецензій: 91448

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

ПЕРЕВАЛ

© олег тарасович драч, 31-01-2011
                                                                                            

Був свіжий серпневий ранок. До Львова я приїхав дев’яносто другим поїздом о шостій тридцять, вийшов на вокзальну площу, зовсім порожню від люду, взяв у автобусній касі квиток до Славського і знайшовши потрібного автобуса, двері якого були відкриті навстіж, всівся на переднє вільне місце, поклавши поруч свого масивного наплічника. Спокій розлився у всьому моєму тілі. Приємна млість дрімоти навіювала ще не пробудженій свідомості уривки різних, не добачених у вагоні поїзда, снів. Спокій  медитації подарований ранком. Жодних думок у голові.

“Щось довго не заходять пасажири” – промовив я уголос, підвівся і вийшов з автобуса на зовні. Дістав “парламент,” закурив. Вже сьома ранку, а людей, щось не густо на вокзалі.

- А, що коли пасажирів не наберете? Поїдете, чи будемо чекати? –
запитався я гладенького водія з акуратно підбритими і підстриженими вусиками у піджаку одягнутому просто на майку.

- По-о-о-оїде-е-емо-а! – раптом широко позіхнув він і додав, - по
дорозі назбираємо, пасажири, не гриби їх шукати не треба, самі тебе шукають.   Давай, свого рюкзака,  в багажник поклади.
  
Він відкрив боковий багажний люк і я побачив там декілька великих полосатих “човникових” торб. Мабуть хтось передає з Італії передачу, - подумалося. До автобуса підбіг блудний пес і  витягнувши носа подався усім тілом уперед, застиг принюхуючись.

- А... пшов, ти! – гримнув на нього водій і копнув повітря ногою.

Пес відскочив, винувато зиркнув і піджавши хвоста, поплівся нишпорячи носом брудну бруківку автовокзалу, як мінер міношукачем. Щось було в тому псові такого зрозумілого мені, як спалах власного досвіду, що в образі цього собаки висвітив таку густу подієву низку - відеокліп із мого і з усіх бродяг життя. Подумалося мені тоді  і зараз, - всі ж пси живуть собаче життя. Всі пси...

Така вже в мене акторська звичка, що я машинально програю ситуацію, свідком якої я опиняюся, при чому, якось відразу за всіх їх учасників. Ось і цю, псячу ситуацію теж програв у всій псячій різновидності і різнотипності. Маленький момент, а в ньому така глибока ширина життя та долі, зрозуміло що не тільки собачої. Водія роль, я теж зіграв. Пам’ятаю, я відчував, що відносно стосунків із собакою в нього не було особливо негативних мотивів, його “гризла” якась інша “проблема” і торби, що були у багажнику, очевидно мали до цього пряме відношення.

До відходу автобуса залишалося ще сім хвилин. Всівшись на своє місце побіля вікна і притулившись головою до прохолодної шибки я й незчувся, як і задрімав.

Сни приходять до мене відразу, як тільки стулюю очі, тому в житті у мене трапляється багато “дежа вю,” пояснюю цей феномен так; - надивлюся всіляких снів, от потім життєві події паралеляться і перегукуються. Приснилося мені за ці сім хвилин, щось дуже реалістичне, бо навіть подумалось у сні, що це напевно реальність, а не сон.

Події відбувались просто тут таки у автобусі. Він виявився добряче напакованим пасажирами і серед цього натовпу був присутній хтось, дуже небезпечний мені. Смертельно небезпечний. Я відчував цю присутність всім своїм єством. Серце колотилося від хвилювання. Вдивляючись в обличчя пасажирів, я вертів головою в усі боки. Кожен, хто зустрічався з моїм поглядом, здивовано завмирав і замовкав. Так наче упізнавав мене, чи когось у мені. Хтось навіть вказував пальцем. На якийсь час в салоні автобуса стало тихо. Водій підвівся по східцях, став рахувати пасажирів, а коли наші погляди зустрілися, він раптом теж замовк. Стало страшно. Відчуваючи наростаючу напругу у всьому тілі, мені здавалося, що я насправді щось, чи хтось інший... Але я так і не зміг прояснити ці свої відчуття, бо якась сила  почала витягати мене з того сну, так наче рятуючи мене. На межі поміж реальностями сну і не сну, я відчував незвичайну ніжність, щось схоже на  теплий приємний дотик жіночих уст, легкої руки, що погладжуючи мою шию, звийно обіймала її.

Хтось торкнувся мого плеча і я  прокинувся. Перше, що я збагнув, що автобус вже їде. Повернувши голову, я побачив наді мною красиву, дівчину з дитям на руках;

- Перепрошую, чи не могли б ми з вами помінятися місцями? Мене закачує в автобусі... – вона несміливо вказала рукою у
напрямку свого місця.

Її, дитяча ще усмішка, дивним чином поєднувалася із збентеженістю в погляді дорослої жінки, а обличчя її ясне й чисте від звичних косметичних підмальовок і прикрас, випромінювало зацікавленість і вдячність. Дитя спало в неї на руках порозкидавши руці – нозі і смоктало “дурачка.”  Я не хотів відривати погляду від цієї автобусної мадонни та голова моя вже поверталася озираючись. Усі місця в салоні були зайняті пасажирами і лиш далеко на задньому ряді пустіло одиноке місце і до того ж не біля вікна, а скоріше по центру  проходу. Я підвівся, наші очі зустрілися і я, перший, знітився і відвів погляд.

Протискуючись повз неї, я відчув запах малої дитини, диму цигарок і приторно-солодковатого жіночого поту. Запах жінки, який мені здавався усе життя досить зрозумілим, якось вперто не поєднувався з тим, що випромінювала ця “мадонна”. Запах сили життя, впевненості і водночас чогось, не природно чужого. В мені несподівано відгукнулися, і забриніли давно призабуті відчуття з мого далекого дитинства, я в мить згадав, що так само пахло від моєї старшої сестри Люби після того, як вона пізнала мужчину. Я випадково натрапив на них у старій хаті. Чогось мене понесло туди. Там у великій кімнаті було завжди сухо і ми тримали в ній сіно й всілякий мотлох. Побачив їх я на підлозі, на старому сіннику. Вона лежала одягненою горілиць, з задертими оголеними ногами у вимазаних грязюкою кирзових чоботях і якось дико ними потрясала. Чоловіка, що був на ній я навіть і не розпізнав. Та і не в ньому справа. Побачивши мене, вона скрикнула тихо, вивіркою вислизнула з під чоловіка і одразу вивела мене назовні і зі сльозами на очах переконувала, що там нічого не сталося, щоб я нічого нікому не казав, при цьому вона увесь час мене цілувала в очі, уста, чоло, цілувала чомусь мої руки. А запах її вже був інакший, не той знайомий, рідний, а зовсім, зовсім чужий. В мені тоді щось наче переломилося. Рідна мені людина, раптом стала мені чужою й гидкою. Мене тоді від її поцілунків страшенно знудило, я гикав намагаючись стриматись та так і не зміг. Сховавшись за кущем агрусту, я довго тримався за спазмованого живота з широко роззявленим ротом, намагаючись хапнути повітря. Було мені тоді років з вісім, а Люба мала років з п’ятнадцять.

Спогад зблиснув і згас, як і не було, від ніжного голосу “мадонни”.

- Дякую... -  тихенько промовила вона мені у слід коли я вже рухався у проході.

Як може вміститися згадана ціла історія у маленьку мить реального часу? Я промовчав і лиш на ходу кивнув головою. Проходячи повз пасажирів, я раптом помітив їх відверто зацікавлені погляди на собі.

“Щось подібне я щойно вже бачив у сні”  - промимрив я собі під ніс.

Коли я підійшов до мети, то побачив, що мені “дуже пощастило”;- доведеться сидіти із п’яничкою, від якого добряче тхнуло немитим тілом і перегаром, від чого, аж впріла шиба вікна. Спантеличений усім, що відбулося я навіть, почав злитися на себе, на загострений нюх і за свою звичну поступливість. Нервово всівшись на кріслі, я глибоко й голосно зітхнув і пробував заспокоїтися. Хвилювання від сну ще не встигло розвіятися, а тут ще й це додалося...

“Ну й  ранок”, - промовив я у голос, вже не скриваючи своїх емоцій.

П’яничка поглянув на мене каламутними сірими очима й посміхнувшись залізним прикусом, ніби вибачаючись, проартикулював;

- Я тілько до Стрия.

Відвернувшись він хукнув на скло, яке вмить упріло і ретельно протер його рукавом, досить вже засмальцьованого піджака.

“Ось так він увесь час і протирає вікна біля яких сидить” -  знову подумалося мені, чи то я промовив у голос, бо п’яничка зі Стрия здивовано поглянув на мене і промовив;

- Байка!

Автобус випхався на трасу і час повільно розмотував перед ним свого смугастого асфальтового рушника. Я сидів у самому центрі проходу і мені було добре видно то потилицю, то профіль “мадонни”. З-за плеча її, часом зринала дитяча ручка тримаючи  “пипку-дурачка”. Щось було в цьому особливого. Щось далеке і відоме бриніло у цій картині. Я дивився і відчував, що не можу відірвати погляду від неї. Все навкруги просто розчинялося мов у якомусь тумані. Я милувався лініями жіночої вроди, так наче сам малював цей відвернутий від мене портрет. Уява моя фіксувала всі ракурси, що були мені доступні зараз і складалася з тими, що я запам’ятав під час короткої миті зустрічі у цілісну живу картину, і я бачив немов живу проекцію в анфас, профіль і, в усіх можливих і неможливих позиціях спостерігача.

Медитуючи цієї візією якийсь час, раптом помітив, як дитяче обличчя здійнялося над плечем її і, в личку цім я впізнав такі знайомі риси... Це було моє обличчя! Я упізнав у ньому себе, з тої маленької старої фотографії, де мені трохи більше року і мама моя тримає мене на руках, сидячи на камені на березі річки Стрий. Обійнявши мамину шию я зазирав виглядаючи щось за спиною її, як раптом батько фотографуючи покликав мене – Северку! Я озирнувся і в цю мить клацнув фотоапарат.

П’ятдесят років по тому, сидячи у автобусі я наче знову бачу себе самого на руках іншої жінки. Той “малий я” дивився на мене спокійно, якось мрійливо, по доброму, навіть по дорослому серйозно. Погляд цей мене наче промивав, повертаючи первісну здорову свіжість усьому тілу і радісну легкість душі. Так тривало хвилини з дві, а мо й п’ять... Потім хлопчик відвернувся і зник за маминим плечем. Мати його дивилася у вікно, на шибі якого, промінням ранкового сонця віддзеркалювалося її обличчя.

Раптом я впіймав себе на мислі, що вона увесь час дивиться на мене через віддзеркалення у шибі вікна і мені вмить стало душно.

“Вона спостерігає за мною. Ось, навіть усміхнулася, ще і, ще...” - Я відвернув погляд.

В салоні сильніше загудів двигун. Перепад тиску. Це розпрямлюються мембрани вух моїх і слух покращується, коли автобус здіймається на гору після того, як щойно побував у долині і навпаки. Часом я вуха просто продуваю, затиснувши носа пальцями, як це роблять всі ті, хто пірнає у воду.

Я почувався якось незручно від думки, що ця “мадонна” поводить себе так безпардонно. Навіть сором пройняв усього і я вмить почервонів.

- “Як я ненавиджу себе таким!” - сказав собі я подумки.

Коли хвиля крові відхлинула з мого обличчя і я на якусь хвилину трохи заспокоївся краєвидами за вікнами, в уяві знову зринула картинка - віддзеркалення її погляду. Моя уява так чітко зафіксувала очі її, цей погляд... робилося моторошно від відчуття того, що я потрапляю у якусь залежність від цієї, блін, пасажирки.

- “Чорт забирай! Що за халепа така зі мною?” – ворушив  я німими устами.

Різко поглянувши на неї, вірніше на відображення її обличчя у склі я помітив, що вона все ще дивилася на мене! Ось посміхнулася! Мене заціпило. Несподівано я посміхнувся теж. Раптом вона голосно засміялася і почала показувати дитині щось у вікні, так наче цей сміх мав відношення саме до дитини, а не до мене. Я аж упрів. Тепер я став дивитися на неї і чекати того моменту, коли вона зиркне у мій віддзеркалений бік. Та все було на марне. “мадонна” бавила дитя і це поглинуло її повністю. Виглядало так, що все це насправді я сам собі вигадав. Виглядало так, що цього взагалі ніколи не відбувалося.

“Ігри розуму..” – промовив я у голос.

- Ая! –  раптом промовив мій сусіда.

Я глипнув на нього. Він, подумки був зайнятий чимось своїм, бо сидів притулившись до  впрілого скла і пальцем малював криві лінії.

Стало сумно і скоро вже нудьга прогризала в грудях моїх все більшу і більшу діру. Я став ворушити своє минуле; близьке й далеке. Різні уривки з подій, що мали місце у моїй біографії випростовувалися у колаж, наче це великий Параджанов приспособився поруч і своєю чарівною природою розважав мою нудьгу.
Буває так дивно, коли усвідомлюєш час, що прожив, не як своє власне життя, а наче оглядаєш, читаєш чийсь твір, роман, історію... Події у звичній своїй змістовності, тоді здаються несподівано іншими. Таке відсторонення від себе самого є природною для акторів і очевидно й для інших митців теж. Віддзеркалення власної суті у творі. Те, що я зараз пригадую і споглядаю, є не що інше, як моє власне відображення, причому багатошарове. Події, що колись трапилися, відображують природу мою, якою вона була на ту мить, а те, як я це тепер бачу, віддзеркалює мене теперішнього і ось вкупі разом, ці два погляди складають нову проекцію нового відсторонення, що дає змогу бачити себе самого незміряно обширно і об’ємно, так наче це голограма твоєї особистості... Я посміхнувся, бо багато з того, що було у моєму житті болючого і неприємного, зараз раптом висвітилося у кумедному ракурсі. “Справді, є з чого над собою посміятися, і робити це варто якнайчастіше” – подумалось мені.

Автобус під’їхав до стрийського вокзалу. На годиннику стрілки вказували дев’яту годину. Сонце вже пригрівало білим промінням і чулося як ранкова волога відступає, віддаючи місце непідкупній спекоті. Майже всі пасажири висипали на зовні. Намагаючись не дивитися в сторону “мадонни” я протиснувся крізь прохід, вийшов на перон, поморщився на світ і перейшовши у тінь, закурив. Хто з пасажирів дістався місця призначення, той розійшовся, а решта перечікували п’ятнадцяти хвилинну стоянку, дехто на своїх місцях в салоні продовжуючи дрімати, а хтось на пероні, уминаючи купленого поруч завиванця з екзотичною назвою “шаурма” мружачись, чи то від задоволення, чи від променів сонця, що їх віддзеркалювало все, що мало здатність блистіти на ту мить.

- А можна у вас сигаретку? – почув я знайомий голос.
Вона стояла  навпроти мене сама. Зиркнув у сторону автобуса...

- Спить, мале... добре, що спить - промовила вона так якось по
рідному, начебто ми близько знайомі й в середині розмови.
- Прошу... ось візьміть... – заметушився я діставати прим’яту
пачку “парламенту”

Вона витягла сигарету, я клацнув запальничкою. Вона всмоктувала жар вогню і уста її складалися в маленькі зморшки під носом, від чого з’являлося щось вікове, я це якось назвав для себе, здається “бабусиними устами.” Вона затяглася і випускаючи дим усміхнулася. Усміхнулася тільки кутиками уст. Очі дивилися на мене з відвертою простотою давно знайомої близької приятельки.

- Ви далеко вирядилися?, – спитала вона, відвернувши погляд
кудись у бік, наче виглядаючи кого.
- За перевал.
- До родини, чи як?
- Просто...
- Втікаєте від міста?
- Від себе.

Ми помовчали пускаючи димові струмені, як два факіри на виставі цирку.

- Мене Северином звати, - простягнув я руку.
- Марія.
- Я чомусь так і думав.
- Тому, що з дитиною на руках? Тому?
- Тому... – промимрив я вражено усміхаючись. – а, як ви це робите?
- Що?
- Ну, вгадуєте мої думки.
- А ви дуже голосно думаєте, - промовила вона просто і в цій
простоті не було місця для сумнівів.
- Супер! Потрясно! - виплюнув я з себе чергові заготовки, а
сам бачу, що нічого путнього не можу зібрати до купи. Усі думки кудись випарувалися, – ви мабуть маєте екстрасенсорні здібності, - нарешті знайшовся я.

- Ха!, ви так думаєте? Може, скоріше, це ви їх маєте.
- Кожна людина має ці здібності, але не кожен знає про це, і не кожен вміє їх застосовувати. Думаю, вашому чоловікові не просто живеться, - повів я у сторону жарту і навіть хихикнув.
- Чоловік загинув тому два роки.
- А...
- Це не його син.
- Пробачте...
- Нічого, це звично, трапляється часто. Я не знаю чий він син.
- ???
- Мене зґвалтували... в одній...  компанії.

Стало якось незручно. У глибині серця свого, я відчував, що вона скоріш за все, говорить неправду, але навіщо мені про це знати?

- Навіщо ви мені про це розповідаєте?, - через силу запитався я.
- Ну.., просто тому, що ви, Северине, видаєтеся мені такою людиною, якій можна про це сказати і потім.., я сама хочу вам про це сказати. Я не брешу, це справді дитя ґвалту. А що поробиш... Мати є мати, а батько може бути хто завгодно.
- Так, мати є мати... а, як ваші батьки?
- А що їм до моїх бліх? Вони нічого не знають, переконані, що це Василевий син. Бачите, як буває. Дайте ще, я щось не накурилася...

Ми курили мовчки. Час од часу наші погляди зустрічалися і ми могли навіть втримувати їх по декілька секунд не відриваючись один від одного. Я оглядав її відкрито без жодного приховування. Пробував себе протестувати, що я відчуваю до цієї жінки і не зміг знайти оригінальнішої відповіді, як те що вона мені подобається, вона красива, не просто фізичною тілесною красою, як з глянцевого журналу стандартна краля – клон, ні була вона скоріше несхожа ні на кого, така оригінальна бойківчанка, білявка, з сірими очима білою шкірою, шия не коротка, не довга, низькі, досить округлі перса, відкритий животик, що трішки випирався над поясом з модною пряжкою, підбита догори задничина і просвіт трикутником між стегнами, які обтягнули тісні гумові джинси, загострювали її сексуальність. Зважаючи на те, що стояла вона на високих підборах, ноги її були не такі вже й довгі, але в цілому, картинка мала успіх у чоловічої статі, однозначно. Але, як для мене, було в ній присутнє щось особливе на тонкому плані, що конфліктувало з її образом і що я тоді так і не розгадав.

- Ну, як класна? – спиталася вона, прочитавши думки мої.
- Ви...  красива, Маріє.
- Можна Марічко.
- Марічко...
- Ви теж класний чувак, - раптом посміхаючись випалила вона. – я би з вами пішла...

Я почервонів. Несподівано для мене самого, щось перемикається у середині мого єства і я стаю червоний, як рак, тоді я пробую рятуватися, тобто, як правило, кудись втікаю, щоб ніхто мене не бачив. Тут я теж хотів кудись втекти, і це “кудись” був автобус. На щастя в цю мить водій гукнув, щоб пасажири сідали по місцях. Та вже було пізно, вона таки побачила мою червону пику. Як я себе у цю мить ненавидів...

- А, ви відкритий, хоча граєте у фортецю, - промовила в мене за
плечима, коли я незграбно, від напруги увесь зіщулений, пробував протиснутись в проході на своє місце, – сідай коло мене, Северине.

- А?,
- Я візьму Івана на руки.
- А можна, мені?
- Що Іванку, підеш на руки до цього пана? – цілком по дорослому спиталася Марічка в Івана. – Ану, давайте хлопці, гоп!  

Ми їхали якийсь час мовчки. Іван спав у мене на руках. Я час од часу придивлявся до дитини і що раз то більше розумів, що всі малі діти мають багато подібного. Його схожість до мене, насправді  така ж сама, як і до будь кого іншого, типажно близького до мене.

- Пробач Марічко, що запитуюся, а чоловік твій яким був, чи...
- Ти схожий на нього, лиш ростом ти вищий і кремезніший, а так... дійсно... я спочатку навіть і не усвідомила... ні... щось таки є подібного.. от навіть руки... – вона взяла мене за руку і пальці свої переплела з моїми і сильно до болю стиснула їх. – ти інший, в тебе запах інший, ти сильний... і я хочу тебе.

Я мовчав і дивився поперед себе наче сфінкс. Знову запах її вдарив мені у носа, та це було вже щось зовсім інше. Хімія інформувала про конкретні процеси, що розпочалися в її тілі. Як багато значить хімія! В голові моїй вмить склалася ціла лекція про взаємозалежність психіки і біохімії людини. До того ж, в мене самого теж в низу живота розпочалося пересування подібних енергій і досить активно.

- А, чого ти? Адже ти також думаєш; - “Як би оцю мамцю трахнути, і де? От тільки дитина заважає.”  - Не бійся у мене хата порожня. Ну то що?

Повернувши обличчя до неї, я відчув її вологі уста, що впилися у мої. Ми цілувалися просто і так щиро, що будь хто з пасажирів міг би подумати про нас – от щасливе подружжя!

- В тебе давно не було жінки? – промовила вона до мене тихо просто у рота і поклала долоню на мого півника.
- Тижні зо три – видихнув я у паузі.
- Нема кого?
- Не має часу.

Вона кивнула головою відкидаючи пасмо волосся.

- Час є, а от немає з ким. – завершила вона і глянула мені в очі розхристаним і щирим поглядом, сповненим туги і надії.
- Та ні, сподіваюся...

“Щось, очевидно, сталося, бо.., я.., наче... Щось сталося, абсолютно незбагненне, вірніше не впізнано...” – думка пробує зібратися у зміст, а його немає. Чую лише, що хтось мене пробував пробудити з якогось важкого сну... Дивна річ, себе наче усвідомлюю, а що і де, не можу збагнути... Здалеку, звідкись зда-а-а-а-л-е-е-е-е-к-у-у-у-у, долинає щось схоже на ніщо, що я не знав до того, але знаю тепер все ясніше і ясніше. Чиїсь голоси, голо-о-о-с-і-і-і-н-н-я-я-я... кроки, скрегіт заліза і дзенькіт розбитого скла. І... плач дитини. Я впізнав хто це!

- Іва-а-а-а-н-е-е-е-е! І-в-а-н-е-е-е-е-е!  - кричало щось у середині в мене, чомусь жіночим голосом.

Напіввідкрив очі. Лежу, очевидно горілиць, переді мною небо і просто перед очима, якісь постаті, хтось тримає мене за руку... хтось лушпарить по щоках... Скрикнув від болю.

- Ху, блін, живий! – чоловічий голос з ноткою радості, наче
пострілом випалив цю фразу і вона дзвеніла у вухах моїх ще добряче довгий час...
- Що?.. Що сталося? – пробелькотів я, немов чужими устами.
- Нічого, нічого, все добре, все добре. Де тебе болить? –
заторохтів чужий жіночий голос, а руки чиїсь обмацували все тіло.
Мені було лоскотно і я брикався.

- Не болить. – проговорив я і став здійматися на рівні ноги.

Мене хтось взяв під пахви і повільно, під багатоголосі підказки і застереження типу – “ так, так, так, оп-ля, так добре, добре, ну ось, добре-е-е-е...” – поставили на ноги і відразу посадовили на щось, наче у фотель. Це я потім вже збагнув, що це було крісло з салону автобуса. Довкола було людно, всі метушилися, голосно викрикували щось дурнувато-примітивне, щось підбирали з землі, якісь люди на ношах несли чиєсь тіло і рука звиснувши теліпалася якось неприродно згинаючись у такому місці, де не може згинатися взагалі... хтось голосив і хтось верещав безперервно, як циркулярка, що вгризлася у довжелезного стовбура. Миготіли маячки швидкої і хтось голосно віддавав команди пересипаючи їх при цьому дуже грубими матюками.

- Ми що, попали в аварію? – запитав я себе самого.
- Як ви себе почуваєте!? Йти зможете!? – прокричав мені у вухо
чоловік. якого я наче знав, але не пізнавав...
- Так. Думаю.., що зміг би... – відповів я просто, наче мова йшла
про пригощання цигаркою.

Звівшись на ноги я озирнувся. Автобус стояв розвернутий поперек дороги, його передня частина була відсутня. Тобто, кабіна водія і все що біля неї, просто не існувало. Придивляючись я зрозумів, що те чого не було, насправді було, але воно було.., втиснене у середину салону, як це часто стається, коли ми висипавши з пачки чай, загинаємо вершок упаковки зминаючи його і втискаючи до середини. Трохи далі стояв лісовоз. Великі стовбури дерев порозліталися віялом, що не давало можливості ідентифікувати самого тягача, тобто марку машини. Десь там, очевидно зі сторони мотору, ще клубами валив сивий дим. Там стояло кілька людей і про щось, широко розмахуючи руками, сперечалися.
Поглянув на автобуса. Всі вікна були розбиті і в середині салону скрізь висіли якісь клапті, а шмаття фіранок тріпотіли вивалені назовні, під поривами вітру. Дорога навколо автобуса була мокра, начебто автобус впісявся, і зверху, була густо посипана, немовби цукром, битим склом, що увесь час скреготіло під моїми ногами, хоч стояв я метрів за двадцять від автобуса.
Пробував пригадувати, чому я тут і що тут справді трапилося та голові моїй вперто не вдавалося зліпити щось більш тягучіше за оте внутрішнє гудіння, що увесь час наче міксер вило в вухах. Там, на першому сидінні... від якого нічого не залишилося... хтось сидів. Хтось, кого я мав би добре пам’ятати. Зробив кілька кроків. Мене наче потягнуло туди якоюсь невидимою, але владною силою та раптово, чиїсь сильні руки мене спинили і розвернули в інший бік.

- У вас яка група крові – спитався той самий чужий, а відтепер
вже, знайомий голос і жінка середніх літ поглянула мені в очі.
- А, фуй його знає! - чогось грубо відповів я. –  не знаю...
- Оксано! – крикнула  ця жінка, - бігом сюди! Сюди йди! Скотина така... –
- О, і ви теж сваритесь  - промовив я саркастично.

Підбігла Оксана, жінка старша за попередню і взявши мене за руку силою потягла кудись у бік, де стояла швидка. За мить я вже лежав горілиць і спостерігав, як прозорими шлангами цибеніла моя кров.

- Яка у мене група – пробував я голосно запитатися, але виходило
якось кволо і тихо.
- Лежи смирно! Третя група плюс, якраз що треба. Син твій таку ж саму групу має. Все буде добре. Все буде дуже добре.
- В мене немає сина, - поглянув я на санітарку Оксану
- Є, є в тебе син. Все з ним гаразд.
- В мене взагалі немає дітей, - голосніше промовив я. – я не маю сім’ї і ніколи не мав.

І тут мене пробило. Я раптом усе збагнув. Так наче поставив голку програвача на вінілову платівку і все чітко почало звучати у всьому змістовному об’ємі. Я хотів схопитися за голову, але сестра Оксана дала мені ляпас по руках.

- Лежи смирно!
- А, де Марічка? – спитав я, розуміючи, що відповідь прийшла до
мене ще до того, як я промовив слово “де”.

- Іван її син.., я.., тільки познайомився з ними і просто сидів  
                      поруч. Я тільки, просто знайомий... Вона їхала сама з дитиною,  
                      а я підсів до них.., а вона давай розповідати, розпитуватися..,  
                      така мила жіночка... – я відчув, що вмліваю, втрачаю свідомість.
- Ну, ну! - крикнула Оксана. – тримайся! Не твій син кажеш? А люди казали, що ви чоловік і жінка. Всі це казали, всі хто міг...
- А де Іван?
- З ним все добре він тут поруч, в іншій палаті.
- Марічка?
- У вас на диво така разюча подібність... і кров однієї групи... наче вмовляла мене Оксана.
- Не син він мені!!! – розлючено крикнув я.

Щось таке вперте навалилося на мене у цій розмові з Оксаною, так наче мені хотіли насильно нав’язати іншу реальність, якесь чуже життя.

- Ну, що ти кричиш? Ну, не син, не син... Добре, не син.
- А, Марічка.
- Немає  Марічки.
- Ясно.
- Що ясно!!? - зірвалася в крик Оксана, брязкаючи баняками і
бляшанками.
-           Те ж мені! Ну й мужики пішли! Мать вашу!... Ясно, каже!?...  

Мені стало до всього байдуже. Насправді, було якось так легко, навіть подумалося – от би зараз померти, так класно, позбавлений жодних емоцій, що до власного життя й цілого світу. Так було мені все по барабану. Часто я тепер згадую цей стан. Дивовижне відчуття свободи, просто незрівнянне ні з яким іншим.
Вийшовши з кабінету лікарні швидкої, я сів у коридорі на лавку. Прострація ще не відійшла повністю. Та й крові бракувало, очевидно для нормального свідомого процесу мислення.

- Де це я ? – голосно запитався себе самого і сам же собі й відповів;
- У глибокій ґудзиці.

Поруч проходили дві жінки у халатах.

- Пробачте, дівчата, а де ми знаходимося?
- Ми в Стрию, а ви де? – чи то кокетливо, чи втішаючи мене,
перепиталася одна з них, така ще видно, не дуже  втомлена роботою.
- В Стрию... – прояснювалося мені.
- А ви певно, з того автобуса, пасажир? Повезло вам, ані подряпини. Там вісім трупів і решта різного степеня травми, в основному переломи і вивихи. Сиділи певно в самому кінці?
- Та...
- От, я ж тобі казала, бачиш? Завжди, хто сидить в кінці салону, має більше шансів вижити – промовила оптимістична іншій. - А моя стара все преться на перше сидіння і малого на коліна. Я їй кажу, “ Мамо, мамо, ви ж хоч мене послухайте, я ж це бачу, чи не щодня. Ті маршрутки, це просто якесь наказаніє. Трактористи попересідали на них, а воно й не комбайн навіть, це ж “мерседес”, воно ж летить, як дурне, а на зустріч таке саме “вайло” на лісовозі. Ну і дрова усім. Минулого тижня маршрутка, Львів – Славське у фуру на повній... вижив  тільки песик якоїсь панійки. Дванадцять холодних привезли.

Мене вирвало. Рвав пустим шлунком. Векав і гикав, як тоді під кущем агрусту та нічого не виривалося, окрім тягучої слини. Мені дали попити води з пластмасової пляшки, я ковтнув кілька ковтків і все вирвав знову, просто на підлогу.
- А де мої речі, наплічник, він був там у відсіку багажному.
- Не знаю, то всьо міліція знає – відповіла мені чергова санітарка,
що витирала шваброю коридорну підлогу “після мене.”
- А де міліція?
- А во, спитайтеся того пана.

Під стіною стояв молодий чоловік років з тридцять – тридцять п’ять і розмовляв із забинтованим, очевидно пасажиром, того ж самого автобуса. Побачивши мене, він зробив знак рукою, мовляв – “добре що не пішли, я за вами шукав.” Похитуючись я підійшов.

- Доброго дня, мене звати Гуменюк Іван Петрович. Я слідчий у справі цієї аварії.
- Буник, Северин Іванович, актор і викладач університету...
- Прошу, розкажіть що знаєте, або пам’ятаєте про Стецюк Олександру Іванівну?
Промовив він діловито.
- А хто це?  
- Вас бачили на передньому сидінні разом. Вона вам хто?

Олександра? Значить... вона таки, все насвистала мені про себе... Але.., ну не все одно як назвалася. Іван Петрович вдивлявся мені ув очі намагаючись почути мої думки.

- Нічого не пам’ятаю... - промугикав я... – справді, я втратив шмат пам’яті і наче, щось мав би пам’ятати, але... пробачте. Як ви сказали її звати?
- Олександра Іванівна Стецюк, - промовив слідчий, і в голосі його
чулася, професійна впертість.
- Вперше чую таке ім’я.
- Жінка, молода жінка, дівчина з дитиною? Ви сиділи на першому ряді. Пам’ятаєте?
- Ні. Ніякої жінки і ніякої дитини, - ось тут я вже свідомо збрехав.
На зло збрехав, от тільки кому на зло, сам не знаю.
- Ви з нею давно знаєтесь? Хіба незнайомі стануть цілуватися на очах в усіх пасажирів? – спитав він з ноткою погрози, і тут таки додав - Правда, тепер люди непередбачливі зовсім стали, особливо у сексуальних стосунках. Ти її трахав?
- Ні. Не трахав я нікого, ви що собі дозволяєте пане, як там вас! –
вирвалося в мене, якось так фальшиво, по-стариківськи, що слідчий тільки розсміявся.
- Та годі вам, артист з вас щось недуже, і чого ви там тих студентів навчаєте? Ну? То що, самі розповідатимете, чи поїдемо у відділок?
- А що я такого зробив?! Що я зробив, я що автобусом керував? Та пішли ви під три чорти! Людині хрєново, а ви останні краплі крові ссете!?

Нервово повернувшись ступив крок, другий, аж коридор заколихався, мов палуба корабля, в очах стало темніти, й нудота підперла горло. Спинився, обіперся рукою об стіну пробуючи заспокоїтися. Ну справді, що я міг йому розповісти? Про гарну дівчину Марічку? Про смак її уст? Про очі Івана, своє дитинство? Та й нічого іншого я справді не пам’ятаю, сам момент аварії не присутній у моїй пам’яті. Там пусто, як хто вирізав частину життя.

Слідчий стояв і довго дивився на мене ніби чекаючи, - впаду я, чи вистою. Потім він повернувся і пішов геть, я чув його лункі кроки, а все стояв тримаючись стіни й збираючись думками докупи. Раптом він зупинився в протилежному кінці, повернувся до мене і намагаючись бути приязним запитався:

- Ваш наплічник у багажному відсіку був?
- Ага, наплічник... а він де?
- В уазику, на подвір’ї, - відповів він і повільно почав підходити
до мене чекаючи, що ще я скажу.
- То... його можна забрати? – несміливо запитався я.
- А ви.., не бачили, чи були там ще якісь речі, сумки, чи торби які?
- Торби? Торби... якісь були.., точно були такі в червоні й сині паски – і я чомусь пригадав вокзального пса.
- Значить вони.... там ще зі Львова... А хто їх з пасажирів поклав?
- Здається вони там були одразу... ще до пасажирів, тобто, я був перший хто сідав у автобус... рано ще було. Точно!, коли я клав свого наплічника, то вони там вже були. А що?
- Підійдіть до уазика і в сержанта одержите свій багаж, а ось тут розпишіться – промовив він сухо. Він підійшов до мене і
тицьнув у руки самописку.

Наплічник мій був увесь мокрий і брудний. Іржа, чи що, покрила його місцями,  мов фарба поналипала на нього.  

За Іваном увечері приїхали двоє старших людей. Я випадково зустрівся з ними у коридорі, коли всі папірці вже підписав і трохи оклигався. Думав, що це дід і баба. Обидва зовсім розгублені з червоними очима без сліз. Вони обійшли мене з боків і зайшли у палату. За мить з відти почулося голосіння. Я заплакав теж.

До перевалу я так і не доїхав. Який вже там відпочинок після такого випадку. Опинившись у Києві, я мерщій взявся за якусь кінохалтуру у москалів. Словом, хотів вирвати себе з цієї пригоди силоміць і свідомо, як нічого й не було. І вже ніби й вдалося, коли якось мене викликали у райвідділ міліції Києва. Розпитувалися знову про ту Олександру Іванівну, про дитину. Я звичайно все спростовував, мовляв нічого й нікого не пам’ятаю. Мені пробували допомогти пригадати, навіть культурно так, пояснили, що в разі чого на детектор посадять, я знову підписав якісь їх папери, мене відпустили, попередивши, щоб в разі чогось, відразу їм дати знати.

Пройшло з пів року, а мо й більше. Якось мої студенти грали виставу, дипломний показ і, прийшов на виставу отой самий слідчий, зі Стрия, Іван Петрович Гуменюк, як потім вияснилося, його перевели у Вишгород і донька його цьогоріч поступила й тепер навчається на першому театрознавчому.... Він мене впізнав, ми поручкалися, а після вистави, я запросив його у кафе “Ярославна,” що на Ярославовім валу, ми розбалакалися за чашкою кави і димлячи цигаркою, він мені розповів наступне;

- Перевели мене одразу ж після того, як я намацав одного з високо сидячих чиновників від міліції, замішаного на торгівлі людьми і органами, от і... Як виявилося, Олександра ця, не була матір’ю Івана. Вона взагалі не була матір’ю нікому. І, хлопчика звали не Іваном, а Володимиром і був він викраденим просто з візка на одній із вулиць Львова. На диво всім, він вижив. Олександра ця, загинула ж миттєво, від удару. Вона була професійною злодійкою - викрадачкою дітей. Торгівля органами стала найприбутковішим тіньовим бізнесом, тому якби не аварія, то... Переночувавши з тою “Марічкою,” ти міг би більше і не бачити цього світу і твої нирки, чи печінка з серцем, фільтрували б чиюсь біохімію в якійсь Італії, чи Німеччині. Торби, що ти їх бачив у автобусі, були контейнерами з замороженими людськими органами. Водій, Олександра і ще кілька осіб у автобусі, що працювали як спільники, загинули під час аварії...


Трапляється часом, що уві сні я проживаю якісь уривки з тої моєї автобусної мандрівки..,  коли я бачу у себе на колінах хлопчика Івана, що дивиться на мене з відкритою радісною усмішкою, тоді здається, я прозріваю чого я шукав там за перевалом і чому саме ми з ним  залишилися живими у цій катастрофі, однак щойно прокинуся, то вже ніяк не можу цього пригадати.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Зоряна Львів, 04-02-2011

Гм, а Ваші коротші тексти мені чомусь більше подобаються...

На цю рецензію користувачі залишили 37 відгуків
© Наталка Ліщинська, 31-01-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.75334811210632 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …