Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2564
Творів: 46606
Рецензій: 90916

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 11405, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '18.206.15.215')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Історична проза

Лише його кохала…

© Камаєв Юрій Статус: *Історик*, 16-09-2008
Я добре пам’ятаю, коли вперше побачила його, тоді ще зовсім юного цибатого кадета.
Наш сусід, пан Грушвицький, попри його войовничі вуса та громовий голос, був чоловіком м’яким і добросердним й ми, сільські дітлахи, постійно виводилися у його садку. А сад той був просто чудовий – казали, саджанці пан виписував чи не із самого Парижу. Я влізла на грушу, аж раптом пан  із своєю пані та молодим паничем, що приїхав на вакації із Петербурга, вийшли із будинку і попрямували до альтанки. Як же я не зауважила, що там парує самовар? Я кинулася швидко злазити із дерева, та надломилася гілка і я гепнула на землю у люту кропиву.
Пан підніс до очей льорнетку. «Какой мілий рєбьонок», промовив він. До мене підбігла пані Грушвицька. Вона не сварила мене, лише взяла за руку і повела до хати. А паничик-кадет реготав, аж заходився.
- Мітєнька, вєді сєбя прілічно, дєвочкє больно, - шикнула на сина пані Грушвицька.
Тут я розревілася. Навіть не від того, що немилосердно пекла карболка, якою пані Грушвицька щедро намастила моє коліно, не від кропиви, а від образи на того паничика. Мені ж так боляче, а той паничик сміється… Він скоро поїхав на навчання.
Я ще довго крізь дірку в паркані дивилася на їхню садибу. Грушвицькі не були багатими, далебі, мій тато більше землі мав, та вони жили інакше. Сяючий паркет, рояль, книги, вишукана порцеляна, багаті килими, де нога тоне аж по гульки у м’якому лагідному ворсі, і - чудо того часу - грамофон із великою, схожою на велику квітку дурману, сяючою мідною руркою. До них часом приїздили гості, інші пани – грав грамофон якимось далекими, трохи хрипкими голосами, а я гірко по дитячому заздрила красивим сукням, капелюшкам, вслухалася до розмов, вже тоді дитячим розумом усвідомлюючи, що ніколи так не житиму.
А він більше не приїздив. Був лише раз, я ледь його впізнала – він сильно змінився, то вже був не хлопчак, а молодий чорновусий офіцерик. Він гонив верхи по лісах на гарному, сивому в яблуках, коні, часом стріляв качок біля озера і кумедний клаповухий песик приносив з води вбитих зеленоголових качурів та брунатно-сірих качок. Та його погляд навіть не ковзав по мені. Яке йому діло до десятилітньої шмаркачки?
Він знову поїхав до служби. А невдовзі по тому почалася війна. Спочатку забрали брата Івана, а потім і мого батька. Батько повернувся раніше, майже оглухлий, часом йому ставало зле і він падав, качався по землі і кричав від лютого болю, тоді здавалося, що він несповна розуму. Та з часом це почало проходити. Потім повернувся і брат Іван. Завошивлений, злий на весь світ і зі зброєю. Я не дуже петрала, що тоді робилося, але здавалося, що світ збожеволів. Влади мінялися за тиждень. Всі розстрілювали, всі щось вимагали.
Не стало наших сусідів, панів Грушвицьких. Ми самі тоді втекли до лісу, як прийшли червоні і повернулися, лише коли вони забралися, тягнучи за собою навантажені нашим добром підводи. Пан Грушвицький висів на дереві, груші, яку називав франс-мадам. Він був у домашньому халаті, босий. Гойдалися його сині п’яти, стражденне обличчя обліпили мухи. А на грудях висіла його старенька льорнетка. Пані лежала поряд із простреленою головою. Їхній будинок спалили.
Батько поховав їх. Він раніше за очі трохи посміювався над паном Грушвицьким і його ґаздуванням, та тут налив повний стакан і промовив – хороші були люди. Школу побудували. Я теж міг, та побудували вони… Царство їм Небесне. Перехрестився і випив…
Червоні кинули гармати та вози з награбованим неподалік, біля лісу. Мабуть вони дуже поспішали. На одному із возів чудернацькою дурман-квіткою сяяв грамофон панів Грушвицьких.
Над вечір у село ввійшли якась кіннота. Тоді вже нікому не раділи. Та один вершник під’їхав до згарища, зіскочив з коня і впав на коліна. Не знаю як, та я впізнала його. Я обняла його і розревілася. Він усе зрозумів.
Полк зупинився на ночівлю в нашому селі і сотник Дмитро Грушвицький зупинився у нас вдома. Вони довго про щось розмовляли з батьком та братом Іваном. Мабуть про політику, бо майже сварилися. Ну вас к такій то матері і усі ваші власті. В мене є своя голова, дві руки і гвинтівочка, я сам собі власть – басив брат Іван.

Врешті, Дмитро Грушвицький пішов спати до стайні, біля свого коня, попри причитання матері.
Я прийшла до нього… Знала що то соромно, що негарно. Я хотіла втішити його, розрадити від лихих думок. Та юнь є юнь, у шістнадцять не головою думаєш. Як же солодко було. Болісно, лячно, та солодко.
Я повернулася до себе, добре що двері не скрипнули, що ніхто не прокинувся, нічого не питав, не попрікав, не сварив за цей гріх. Та воно було того варте…
Полк виступив на світанку, ще ледь сіріло…
А тато зранку сяяв, як новий гріш. Вдалося вмовити молодого пана за недорого продати землю. Вдарили по рукам.
А я ніколи за усе життя не могла збагнути його. Чому він, як більшість паничиків-офіцерів, не пішов у добровольці, а пішов воювати за Україну?



Потім наші відступали. Довгі валки шпитальних возів із напівмертвими від тифу вояками, похмурі поріділі ряди війська йшли на захід. А на п’яти їм насідали червоні. Українське військо було розбите. Старші брати пішли до банди Маруськи. Їхні кулеметні тачанки з’являлися несподівано і несподівано щезали, лишаючи за собою купу трупів на вулицях та розвішаних на ліхтарях червоних комісарів. Не цуралися й грабунку, наші із села їздили за Маруською возами, щоб поживитися.
І якось під’їхали у місті до гарної багатої кам’яниці і почали тягти звідти усе цінне, попри жіночий лемент. Аж раптом вийшов чоловік у військовому, худий, змарнілий, почорнілий, наче тінь. Мабуть охвіцерик, прошелестіло між людей. Та говорив він українською:
- Ви ж людьми будьте, а не звірми. Ви ж свої, а не якісь червоні зайди.
Брат Іван вихопив револьвера.
-         А ти чоловіче мені револьвером не погрожуй, треба було раніше зброєю розмахувати, а не на запічку сидіти, коли інші за свою державу боролись. У мене немає зброї, та я тебе й кулаками віддухопелю.
Іван сховав нагана і криво усміхнувся. Це ще подивимося…
На цю атракцію почав збиратися люд.
Офіцерик бився по вченому – вміло, вправно. Могутні удари Івана провалювалися в порожнечу, а натомість він отримував короткі але дошкульні удари від офіцерика і досить швидко Іванове обличчя стало схожим на криваве місиво. Та родинна затятість і природна сила взяли своє. Врешті офіцерик впав і Іван став бити його ногами. Мабуть від люті кров заслала очі йому, бо гатив щосили, не розбираючи куди. Він вбивав того бідолаху. Його тіло підлітало догори під носаками Іванових чобіт, наче тряп’яна лялька. Я мабуть серцем відчула, впізнала  - це ж Дмитро! Я не дам його вбити, це точно він… Я кинулася і прикрила його собою.
- Вбивай і мене, Іване. Але знай, що вже четвертий місяць його дитину ношу… А я завидною нареченою тоді була на селі. Як  йшла вулицею, хлопці озирались, і в церкві шиї вивертали. Та й батько у нашому селі чи не найбагатшим господарем був.
Ледь живого Дмитра кинули на воза і повезли із собою. А мені байдуже було, що шепотітимуться і хихотітимуть поза спинами, байдуже, що сваритимуть мати і тато. Дмитрик моїм має стати, і більше нічиїм...

Таким лютим я батька ще не бачила. Він мовчки зацідив Івану в зуби так, що той собою відкрив двері і впав з ґанку, а за хвилю і батько схопився за голову і повалився на землю. Хвороба, за яку він вже майже забув, повернулася.
Я обманула їх, я хотіла врятувати свого Дмитрика. Я відходжувала його, поїла відварами, прикладала до забитих місць примочки, як покійна баба  навчила. Чого ж він, дурненький поліз із бугаєм-Іваном битися. Він же ледь як після тифу з ліжка встав, його ще вітром носило. Я любила його, любила завжди.
Весілля справили як тільки наречений зміг звестися на ноги. Батько із братами швидко побудували нову хату на місці спаленої на його землі, куди ми й перебралися. З батьком ще так-сяк, та з братами чоловік не ладнав, особливо з Іваном.
Невдовзі по тому банду Маруськи порубали польські улани, та моїм братам тоді пощастило втекти.


За обіцяну землю Грушвицьких батько не допоминався. Лише якось запропонував віддати йому в оренду за добрі гроші. Ви, каже пане Дмитре, чоловік хороший, та не мужицьких кровей. А паном робити, що вовком орати. Та й не повинна земля пусткою стояти.
Не знаю, може я йому ніколи милою не була. Чоловік майже не розмовляв, дивився наче крізь мене. Цілими днями міг сидіти у садку, не промовивши й слова. Я вже й до ворожки ходила.
- То війна з нього виходить, немає на те ради. Лише час загоїть, - сказала вона. Та я й сама те знала, лише гроші змарнувала. Тато теж таким був, як повернувся...
Тільки вночі він був моїм. Ми любилися, та так, що аж тіло співало, здавалося що літаєш...
Невдовзі одружився брат Іван. Він вже старим парубком був. Наче і не бідний, й господар добрий, та в селі усі знали його круту вдачу. Жінку здалеку привіз. Не знаю, що знайшов він у ній. Худенька, маленька, лише одні очиська. Й норов мала Галька - Івана в баранячий ріг скрутила, вірьовки з нього вила. А він душі в ній не чаяв, пилинки здував.

Якось до нас якийсь чоловік прийшов, на вигляд - волоцюга. Я вже хотіла дати йому щось, щоб йшов далі з Богом. Та він запитав мого чоловіка. Аж тут Дмитро вийшов, вони обійнялись як старі друзі.
- Пане сотнику, вам Командант(*) вітання переказує. Вони довго про щось розмовляли, далеко за північ. Той чоловік газету залишив. "През шаблю право маєм" (**) встигла прочитати, поки Дмитро забрав.
Після того до нас почали наїжджати різні люди, Дмитрові знайомці. Доктор Кархут, іронічний і дотепний галичанин, все кпинив над нашим самоваром і жартома вимагав кави, чопорний і педантичний сенатор Черкавський, завжди у бездоганному чорному костюмі з краваткою-метеликом, чоловіків однополчанин, професор Горячий - елегантний бабій і серцеїд, інженер Левченко - вони з чоловіком на два голоси чудово співали українських пісень. Я одягалася у Гершеля Абрамовича, одного із кращих тутешніх кравців, що шив за паризькими журналами, носила модні капелюшки і шалено дорогі шовкові панчішки. Мені цілували ручку і називали пані Грушвицькою...
Часом на альтанці заводили грамофона і літнього вечора у цій тиші лунали чудові українські романси Петра Лещенка чи танго Гарделя. А крізь шпари в паркані світилися зіркаті очиська сільських дітлахів.

Чоловік почав багато їздити. Варшава, Краків, Львів, Вільно, Прага. Він став представником якогось литовсько-польського акціонерного товариства. Грошей у нас не додалося, але його наче підмінили. Ніби зрослося всередині щось зламане раніше. Грізне слово УВО я вперше почула від польських поліцаїв. Вони перекинули хату догори дригом і арештували чоловіка за підозрою у вбивстві осадника Твардовського. Дмитра випустили за кілька днів, не було доказів і кілька людей засвідчило, що бачили його у той час в Крем'янці.

Як почалася війна з німцями, чоловіка не взяли до війська - рахувався неблагонадійним. Лише як почув по радіо про те, що сюди йдуть совіти - поцілував мене і сказав, що скоро повернеться.
Совіти забрали у батька землю і хвороба добила його. Він втратив мову, ходив під себе і лише погрожував палкою совіцьким міліціянтам, що часом проходили повз подвір’я. Не знаю чому, та нікого із родини не вивезли до Сибіру. Мабуть просто не встигли. А батько невдовзі помер.
Вернувся Дмитро аж у липні сорок другого. Вихудлий, неголений, поранений в руку. Йому якось вдалося вирватися з Києва і добратися додому. Там німці багатьох наших розстріляли. Він вже був якимось іншим, не таким як раніше, став неуважним і дратівливим, наче чекав чогось.
Однієї ночі до нас хтось постукав в шибу. То був мій молодший брат Михайло.
- Пане Дмитре, настав час.
Дмитро не довго збирався, вони сіли на ровери і поїхали. Я більше ніколи не бачила чоловіка. Чекала на нього, в людей питалася, сходила ближні ліси і поля. Ніде його не було. Зник, наче й ніколи не було.
Якоїсь вночі постукали у вікно. То був Михайло і ще двоє незнайомих хлопців. Михайлу я постелила в хаті, а тим двом у стодолі. І як він заснув, витягла з кобури його пістолет і приставила до скроні.
Він проснувся від клацання запобіжника.
- Чи ти при своєму розумі, сестричко?
- Так, Михайлику. Із усіх братів тебе найбільше любила, тому й гріх мені буде найважчий. Ти вбив Дмитра?
Я дивилася йому в очі.
- Михайлику, ти ж мене ще ніколи не зміг обманути. Як збрешеш, натисну на курок, а там мені байдуже.
- Ти белени мабуть обпилася, сестричко. Не вбивав я Дмитра. Як доїхали до околиці села, сказав він що хоче з коханою попрощатися, а там наздожене. Він мав нову сотню очолити...

Жінка завжди чує суперницю - за чужим запахом, за поглядом - насмішкувато-блядським, за хихиканням за спиною. Я не надала значення, не зауважила цього. Все ставало ясно, як день. Не до мене він повертався, була в нього коханка, Іванова Галька, курва... Як я не прочитала у великих чорних очиськах, не розгледіла у кутиках губ, у курвскій усмішці. Що він знайшов у ній, чоловік же, а не собака на ті кості кидатися.
Та Гальки не було. Я наче прийшла якусь дрібницю позичити до Івана і спитала де ж жінка.
- Посварилися ми, до тещі забралася. Я колись старого пса ген за Вишнівець у мішку вивіз, так через три дні прийшов додому. А жінка ж не  собака, переказиться і повернеться...
Брешеш, братику, брешеш, аж шарієшся. Не повернеться Галька, я твій норов знаю. Та мені байдуже до тої твоєї курви, ти ж мого чоловіка, мого Дмитрика любого вбив... Ми однієї крові, братику, прощати не вміємо. Не минеться тобі це, не минеться. Дорого ти за це заплатиш...
Та змовчала тоді я.
Вже совіти прийшли, тоді і нагода з’явилася. Довго я вираховувала я потрібну людину. Чию хату оминають упівці, хто проти совітів слова не каже, наче осторонь від усього. Хведір, вдівець. Більше нікому... Та й я вдовиця, хоч і солом’яна. І в церкві підійшла, щось спитала, то якусь дрібницю на господарстві попросила підрихтувати. А сама сокочу, не змовкаю. І наче ненароком, що Іван капітану Кравченку пів кабанця вигідно продав, іншим разом, що Іван хоче головою сільради стати, могорич возив. То, що під’їздив до села з совітами на машині. А крапля камінь точить. Коли енкаведисти забрали кількох людей, пов’язаних з УПА, другої ночі знайшли Івана повішеним із табличкою "СЕКСОТ". Таки вгадала, був Хведір есбістом.
Після того я наче причинна, все обійстя Іванове перекопала. На селі вже пальцем біля скроні крутили. А я казала, що гроші батькові шукаю,  що він начебто сховав ще перед приходом перших совітів.
Знайшла я Дмитрика під купою гною, разом із Галькою-курвою. Лише за хрестиком свого любого і впізнала. Поховала його, як  годиться.
Знаю панотче, страшний то гріх та не можу розкаятися, не можу простити. Все одно б помстилася, якби ще могла. Тільки Дмитру змогла простити... А він мене ночами кличе. Постійно сниться - наша альтанка, квітне сад, грає грамофон і Дмитро усміхається мені і зве до себе... Лише його я кохала і лише йому простила. Я скоро піду до тебе, Дмитрику...


Командант - так називали близькі друзі полк.Коновальця.
УВО - "Українська військова організація", на основі якої і кількох студентських груп згодом створилося ОУН.
"през шаблю право маєм" - гасло нелегальної газети "Сурма", органу УВО.




Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Оповідання гарне

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Надія, 24-11-2009

Дуже вразило

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юлія-Ванда Мусаковська, 23-02-2009

Пригадалось мені "Сестро, сестро"...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 23-02-2009

5 попівських копійок

© Петро Муравій, 03-11-2008

Ох ті жінки...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Тарас В'єнц, 22-09-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© valentina, 21-09-2008

Дитя ”свого” часу

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 19-09-2008

СПРАВЖНІСТЬ...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 18-09-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олексій Тимошенко, 18-09-2008

і мені припало до душі...

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© koka cherkaskij, 18-09-2008

Темні левади...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Галина Михайловська, 17-09-2008

«Червоне — то любов, а чорне — то журба» (с)

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© , 17-09-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.81356501579285 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …