

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	826
Творів:	12482
Рецензій:	19313

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Новела

Ромашки

© Моріка, 02-09-2008
Дзеркало розбилося і шматки битого скла ранили їй руку так, як його слова ранили її душу. Кінець. Він кладе крапку. Усе має початок і має кінець. От він і настав. А колись такі слова звучали з його вуст. І мріяв він за двох. І говорив тільки «ми», ніби вони злилися в одне ціле нероздільне. І кожного ранку він дарував їй ромашки. Іноді букет, іноді тільки маленьку одну квітку. Вона навіть не знала, звідки він їх бере – кожного дня ромашки. Дивний він, романтик, - думала вона про себе, посміхаючись. І здавалося, що от воно – щастя – тут, зовсім поряд. Кінець. Пізно ввечері дівчина поверталася додому. Сіла в перший-ліпший тролейбус. Повіки повільно заплющувалися і повільно розплющувалися, являючи світу її скляні очі. Такими очі бувають у людини, яка вже не боїться машини, що мчиться просто на неї... До салону ввійшов чоловік. Зовнішністю він нагадував художника із радянських фільмів, але у нього не було ні мольберта, ані пензликів в руках, ані берету, але весь його вигляд кричав, що він художник, що він митець. Він сів біля дівчини по праву руку. Тролейбус повільно рушив. Художник витягнув листочок А4, ручку і почав малювати, підклавши під листок на коліна велику книжку. З-під його не дуже вмілої руки з’являлася квітка – одна велика ромашка, з пелюстками завбільшки на піваркуша. А всередині кожної – ще маленькі квіточки. Художник зупинився. Він подивився на дівчину, що сиділа поряд. - Нарісуйтє, цвєточєк, пажалуста, - звернувся він до неї. Для дівчини його приємний і чистий голос прозвучав наче грім серед ясного неба. Холодний струмінь незрозуміло чого пронизав її тіло. Вона повільно оглянулася до художника. - Я не вмію. - Нє вєрю, нарісуйтє, как умєєтє, - не здавався художник. І повіяло від нього теплом, що навіть змусило її посміхнутися. Вона взяла ручку і як могла зобразила на папері квітку. - Краще у мене не вийде, - промовила дівчина і знову впала у свій вимір існування. Художник довго дивився на ту примітивну картинку, крутив нею і підносив ближче до очей. - А как мы назовьом нашь цвєточєк? – запитав він Вона зніяковіло повела плечима і недбало кинула слова: - Ромашка. - Рамашка? Так проста? - Хай це буде ромашка і все. - Харашо, рамашка. Так...Харашо... Навєрнає нашєй рамашкє адінока адной на етам лісточкє? Сєйчас к нєй солнышка выглянєт. Так... Вот... Гатова. А сєйчас нємножка звьозднай балєзні, - казав він, малюючи зірки. – А єщо нємножка травы, чтоб нашєй роамашкє была нєгрустна.... Вона була ще достатньо вихованою, щоб взагалі ігнорувати цю дивну людину, вона дивилася ніби на малюнок, але не бачила нічого, тільки швидкі рухи того чоловіка, які залишали лінії на папері. Художник відхилився на сидінні і спрямував свій погляд десь далеко в минуле. - Рамашкі... Я помню как-то мы с друзьямі праважалі адну знакомую ана єхала куда-та на васток мы хателі єй что-та падаріть на пращаніє у меня дажє туалєтная вада была хатєл єй атдать а я вєдь відєл етава чєлавєка всєво адін раз в жізні а ана рамашєк захатєла так была єщо бабушка ана гаваріла чтобы мы захаділі єслі что нада будєт і вот ета дєвушка сказала что єй нічєво нє нада толька чтобы мы єй рамашєк прінєслі а тагда той бабушкі не была толька єйо дочь а вєдь рамашкі нада была падаріть мы долга долга єйо прасілі о рамашках у нєйо многа было цвєтов нам очєнь сільна іх нада было дєвушка уєзжала на васток я відєл єйо всєво нєскалька мінут і вот дочь сагласілась нарвать нам цвєтов рамашек і та дєвушка уєхала я єй єщо хатєл туалєтную воду падаріть а ана уєхала і толька рамашкі хатєла на пращаніе вот так я єйо всєво нєскалька мінут в жізні відєл вот так мы єй рамашкі падарілі... А вона все слухала і ніби вловлювала якісь окремі слова, проте думала про своє, таке далеке і таке всепоглинаюче, розпорошене на багато гострих частинок колючого льоду. І напруга наростала у неї з середини, піднімалася десь з низу живота все вище і вище і здавалося, що вона зараз вибухне просто від криків розчарування, болю, страху, байдужості. Глибокий вдих/видих. На хвилину вдалося опанувати собою. - Я вже виходжу. Добраніч. Вона зісковзнула з сидіння і стала поруч дверей, які за мить відчинилися. Художник продовжував сидіти у тому милому зачудуванні, в якому він тільки що розповідав історію про ромашки. Раптом він здригнувся і схопився: - Всєво харошєва. Жєлаю, чтобы ваш любімый каждый дєнь даріл вам рамашкі... Двері за нею з шумом зачинилися. І той стукіт пройшов голосним відлунням її барабанними перепонками. Відзвук останніх слів художника ехом відбивався у її свідомості... кожногоднядаруєромашки...кожногоднядаруєромашки...даруєромашки...ромашки... І той ураган, що піднімався в ній десь із низу, вирвався на волю, вона випустила його з розпачливим криком, з піднятими до неба очима, з гіркими і рясними сльозами, упавши на коліна на тротуар пустої вулиці...
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Я вам вірю
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена Сверчевська, 09-09-2008

Емоційно...
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Янголя, 05-09-2008

[ Без назви ]
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© RemiK, 05-09-2008

Згенеровано за 0.0343298912048 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Ромашки

Я вам вірю

Емоційно...

[ Без назви ]