

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	806
Творів:	12225
Рецензій:	18815

Наша кнопка

Код:

Рецензії

pro Shevchenko!

(Рецензія на твір: «Нам тiльки сакля очi коле…», автор: Олег Derim)

забув сказати мерсі за компліман.
чекаю на нові пригоди виродків-діточок :)

зара виправлю

Упс!!! Олег ти трохи сплутав: отцю Петру, Міха розкроїв черепушку навпіл, а того ченця залишив Бочі. А в тебе навпаки:)))))
А ці Криваві діточки НАЙКРАЩІ!!!!!
З повагою Олександр!

Хай буде! Це цікава ідея! Я відверто скажу, навіть і не подумав про це.

Доброго ранку!
Я тобі листа на мило надіслав. Прочитай та скажи свою думку.
Варто чи ні? Пиши сюди.
Олег

Прувет! Так написав два листи. Подивимось "шо оно будєть"
Виклав виродків і обалдєл - у творі 666 слів. В рот мені ноги. Прикинь не навмисно. Афігєть)))) Пам'ятаю в тебе була п'єса Гак так там рівно1000 слів , а тут ось таке.
Щодо твоєї частини - вона класна і з першою тебе рецею.
Щодо діда то хай смокче балумбу і курить бамбук, бо це тільки балачки. В реалі ніхто не буде зустрічатись. Це ідіотизм і треба бути повним ідіотом щоб забивати "стрєлку" на ГАКу. хоча, якщо звичайно він цього хоче... :))))
P.S. Вибач, що мене не було кілька днів і ти мусив віддуватись. Я намагатимусь надолужити.
Все, бувай.

Та ти шо? Таки написав редактору? Провів сепаратні перемовини, так би мовити... Ну, результат вже видно. Нам троїм подякували на сторінці редактора.
А поки тебе не було, я облаяв діда Сашка (назвав його "казлом"), але він того вартий - через нього ледь Вікторія Їхова з сайту не пішла. Згадую про це, щоби ти не дивувався, якщо він почне викликати Захара "на стрєлку" чи ще щось...
На моїх "Кривавих діточок" нарешті написали рецензію. І я полегшено зітхнув, бо гадав, що тільки заважаю твоїм "Виродкам". Утім, я досі вважаю, що твоя частина твору - щиріша та невимушеніша за мою. Треба попрацювати над природністю та нештучністю оповіді.
Натхнення!

Здрастє!:) Ну що ж конкурс все таки не закинули до хріна на роги:)
Захар доречі два листа написав до редактора і прийшла відповідь.
Виродки будуть завтра або післязавтра.
Все, бувай!

Добридень!
нічо так... провокативно, але не дуже. Таким неподобством можна вразити хіба слабконервних читачок або преподобного патера Мурав*я.
Захар круче. Він веде нерівний бій з редакцією, попутно лаючись зі священиками, дідами Сашками та іншими салагами. І це ще початок.

Привіт!!! Як тобі піська???:))))))

рилом не вийшли...
Захара породив цей конкурс. Захар - це Франкенштейн. І хай вони (редакція) не забувають, що стало з його творцем.
Амінь.

Ага, енто точно.
Алілуя, брате!:)
P.S. А з кінорецами нас точно кинули.

Бочу сильно "приложилі" по голові у твоїй частині. Тому йому зриває дах: він починає бачити янголів та висловлюватися мов біблійний пророк. Це перехід до церкви. Міха, наприклад, може повести Бочу в церкву. Клін кліном. А там вже зустріч з Петром Тарганом :)

Здається ми трохи перегнули палку:))) Хоча погляди різні. Наприклад Галина М. позитивно відноситься до Захара, Ремік теж. Є і негативні сторони.
А взагалі все норм:))))
Не знаю, що буде з Захаром, але щось таки буде.
Або дадуть по морді або будуть носити на руках:)

Клас! Хай тепер знають!
А я поки піарю по-чорному мексиканського Кідрука.
Скільки ж вони всі - Мурав*ї, Кідруки і пр. - тепер нам винні грошей за рекламу!!!

Зараз напишу гнівного листа.
Я навмисно видумав церкву хоча з самого початку історія мала трохи інший розвиток.
P.S. Петро Тарган дуже класний персонаж буде:)))))))

8 листопада, а про результати конкурсу не чути. треба щось робити...

PS а жорстко ти з повiвся з Михою та Бочею...
треба негайно вплести в сюжет твору гiперсексуального священика... Петра Таргана...

Добридень!
А ти почитай, що сам Петро пише - там і секс, і гріх.
Просто на людину іноді щось таке "находить" і він починає таврувати "гріховне". Я й сам такий. "Грішу і каюсь".

А моралізм - це кльово. От, приміром, всі сидять базарять, те-се. Тут з*являєшся ти і кажеш: "Горе вам нечестиві. Покайтеся поки не пізно. Гряде суд божий, а у вас на думці лише злягання з самицями непотрібними" і т. д. Всі в шоці, а тобі по кайфу, бо ніхто не знає чи серйозно ти це кажеш.

Привіт!!!!
Ой блін, як мене такі довбні кумарять. Моралісти:))))))
Не можу просто, щоб не сміятись.

Хочеться містики?! В принципі можна. Щось на зразок параноїдального відчуття Бочі. Типу: він постійно думає. що за ними хтось слідкує якась напівлюдина напівптах. Чи щось в такому ключі або ж твій варіант.
Депутата не треба однозначно. Вибач, яле я тут пас. Не хочеться вбивати клоуна. Хоча ні можна пошуткувати: вбити справжнього клоуна у якого на грудях буде причеплений нардепівський значок.
Хм, це доречі ідея. Я трохи подумаю над цим.
P.S. Криваві діточки(третє квітня) кульні. Боча теж дає усім просратись. В тому ж дусі.
З повагою Саня

написав свою частину. Як гадаєш, містику вплітати у твір варто? Або політику? Замочити якого-небудь депутата?

Та ти шо???? Співчуваю. Ненавиджу стоматологів, а ще більше бормашину.

P.S.В такому разі? мені повинна гарна дєвонька зробити сьогодні мінет:)))))

Жорстко! За кілька днів чекай на згадки Бочі про ці події.

PS Уяви собі, пам*ятаєш, як я в четвер закликав "більше крові" і все таке. Так от, у п*ятницю в мене флюс, пекельний дантист видирає мені зуб і я весь день "истекаю кровью". Накликав чи шо? Невже події нашого твору будуть проеціруватися на авторів? Зараз почну заклинати: більше грошей, більше грошей!!! Хай Бочі з Міхою звалиться звідкілясь купа грошей!!! :)

Написав продовження.
А з конкурс таке діло почикати можна.

зараз вчитався в умови конкурсу, а там написано: "Тривалість конкурсу – до 1 листопада 2008".
Тож дамо їм ще тиждень, а вже десь 8 листопада Захар "скажет своё веское слово".

Щось мало відкликаються на нашу провокацію. Чи то кровожерливість персонажів примусила принишкти наших односайтівців? З цього висновок - ще більше крові, ще більше трупів !!!

Ну блядь я їм покажу!!!!!!!!!! Це ж якого біса тоді все це влаштовувати?!
Завтра начиркаю продовження свого щоденника і антидідовський маніфест Захара.
Хоча якщо маеш якісь думки з цього приводу. Пиши.
Олександр

угу. похерять. хоча, можливо, це прокидається параноїдальний бік мого маніакально-депресивного психозу...

А чому б і ні:))))) Захар у нас різноплановий персонаж. І чуйний і цинічний і веселий і за себе постояти може і т.д і т.п.
Хорошо!!!!
Що маеш на увазі "замкнуть" тіпа похерять на тих хто рецензії писав???

Прочитав останні рецензії Захара. Чувак відкриває себе з нового боку. Він філософ і чуйна людина.
Гадаю нашими подвійними зусиллями він зможе прорецензувати кожен твір на ГАКу.

До речі, наближається кінець конкурсу кінорецензій. Щось мені підказує, що конкурс "замнуть". Як гадаєш, варто Захару вдатися до провокації та звинуватити сайт у дєдовщині? Мовляв, є тут діди: Олег та Олександр, перемоги їхні твори не заслуговують, а мені (Захару) приз дати жалко. Такий собі перформанс а-ля "ображена гідність".

Данке!!! Веррріі гуд!!!!1

Дякую, дядька, за виправлення моїх довбаних помилок. Справа в тому, що я і є той самий русссооооокоязичний українець хай йому грець.
Якщо ідея буде більш-менш успішною. Як щодо її "продвєженія" треба ето обмозговать.
Прохання якщо ти не проти звичайно:)))) нехай Бочча буде у стилі твоєї останньої рецезії та додай трохи жорстокості і крихту звірста у героя. Я його таким бачу. публікуй відразу не залишаючи тут
З повагою Сашко!!!!!

Трошки підправив одруківки. Зараз виставлю на сайті.
Отже, беру собі Бочу. Це буде повна протилежність Міши.
Твій щоденник буде йти як " "Виродки з пекла". Мій як "Криваві діточки". Мої записи будуть доповнювати та пояснювати твої, бо твоя задумка - ти руліш. Так буде чесно.

PS Багатообіцяючий початок!

працюємо :)

Класні рецензії. Особливо остання. Я мало не наробив в штани від сміху:))))))))))))
Тобі РЕСПЕКТ Олеже!!!!!!!!!
Олександр

Привіт ось моя частина. Читай, змінюй, добавляй.
Назва або "Криваві Діточки", або "Виродки з пекла"
Можливо трохи брутально написано :) Та, власне, так і треба було.
26.03
Перший раз пишу щоденник. Ні, краще буде, пишу вперше. Так, за свої шістнадцять років я не написав жодного твору на уроках літератури і не занотовував хоч щось до блокнотів.
Цього ультрасучасного зошита на сорок вісім аркушів та кулькову ручку з синім чорнилом я вкрав... ні не вкрав – позичив у вихотеля. Він класний мужичок, – наш вихователь – весь час намагався поставити нас на шлях праведний, та минулого вівторка йому відрізало руку на якомусь станку, що ріже дерево на дошки. Вихователь зараз у лікарні, та ніхто особливо за ним не сумує, хіба що ті півники, яких він обробляв у себе в кабінеті. Надіюсь зрозуміло про що я? Наш вихователь – не одружений старий педофіл, який полюбляє солоденькі хлопчачі зади на сніданок, обід та вечерю. Прикро, що у цей станок не потрапив його «інструмент». Тоді б його життя втратило будь-який сенс і наш вихователь наклав би на себе руки.
Набридло мені сидіти у притулку. Набридло сидіти і Бочі. Боча це мій дружбан він на рік від мене старший йому сімнадцять. Наступним літом його виженуть з будинку і залишать на призволяще. Бочу сто відсотків не візьмуть в училище чи технікум. Ні Боча не дурний, він старанний учень, йому просто постійно не щастить з оцінками.Тому максимум що його чекає, служба у збройних силах або загальна камера у лагері суворого режиму.
З нами постійно тусять ще дві неповнолітні шльондри: Кіра – шістнадцяти років та Аня – п’ятнадцяти.
Пам’ятаю як я ще жив на вулиці, ці дві курви добряче заробляли своїм ротиком та тугенькими дівочими дірочками. Клієнтами в них були збочені іноземці, п’яна сволота та хлопчики-мажори, які хер знає чого перлись до них. Можливо це була розвага або парі, чи просто виникало бажання спробувати свого роду екзотику та пригод на свою голову. Та мені в принципі глибоко насрати на всі ці нюанси. Мені потрібно було бути з ними в гарних відносинах, щоб отримувати зайву, хоч і мізерну грошву за мінімальну охорону.
В мене тоді був пістолет. Я витягнув його з кишені «мертвого» від алкоголю лягавого. Він лежав на лавці, весь у бруді, і спав. Я тоді швидко зрозумів що до чого і вкрав... ні, позичив у пана міліціянта табельну зброю.
Використав я його лише один раз коли прострелив ногу одній сволоті, яка домагалась мене – п’ятнадцятирічного хлопчака.
Потім мене забрали з вулиці соціальні служби і відправили до притулку. Тут я здружився з Бочею, а через два місяці привалили Кіра з Анею. Їх замели, коли вони смоктали у двох німців в номері місцевого готелю. Здала їх стара прибиральниця-моралістка.
Мало не забув розповісти про себе. Так, щоденники починаються з розповіді про себе, а я почав невідомо з чого. Тому почну: звати мене Міша, друзі звуть Мішка. Народився я у сім’ї справжнього пролетаріату, тобто з постійно розбитим маминим лицем та синючим татусем щодня на моїх очах. Поки він лупцював матір я не особливо переймався та коли цей виродок зломав об мене ногу і я два місяці пролежав на лікарняному ліжку, я забив на все і втік до іншого міста. Мені було десять років. Я не жалію, що так вчинив. Хто знає можливо наступного разу татусь відправив би мене до труни. Я сумую тільки за своєю молодшою сестричкою Юлею, їй зараз вже вісім. І вона мене не пам’ятає.
Перші роки на вулиці було важко: недосипання, голод, холод. На вулиці панує всеохоплююче бажання використати тебе у будь-яких цілях, примусити приносити їжу та гроші або сексуальних послуг. Важко уникнути останнього та, дякувати Богу, мене це «щастя» минуло стороною. Так, я займався крадіжками, просив милостиню, їв з сміттєвих баків та бився за шматок хліба, займався негідними справами. І в мене жодного жалю з цього приводу не має. Так потрібно було бути і нічого вже не повернути. Зараз це все в минулому і мені начхати. Спогади – сміття, яке потрібно позбутись якнайшвидше.
До притулку я потрапив випадково – заснув на лавці біля розважального комплексу. Тоді як я потім дізнався проходив рейд організований якоюсь фундацією. Ось так я потрапив під хвилю такої собі доброчинності і опинився у притулку для неповнолітніх. З якого збираюсь тікати щоб побачити сестру. Зараз нас розділяє якихось чотириста кілометрів. Хай йому буде, чотириста кілометрів, далеко ж мене занесло від рідного дому. І я подолаю цю відвтснь чого б мені це не коштувало.
30.03
Неділю тому розповів про втечу Бочі. Той захотів тікати зі мною. « Навіщо?» - запитав я. «Без тебе мені тут ловити немає чого» - відповів Боча. Ну що я міг відповісти на слова
свого, мабуть, найкращого друга?!
31.03
Сьогодні до мене підійшла Кіра та Аня. Вони вже знають, що я збираюсь з Бочею валити з притулку. Шуткують з приводу завтрішнього Дня сміху і радять не тікати в цю дату.
От лярви, вирішили посміятись?! Тільки нехай спробують розпатякати, шльондри.
Втікти насправді не складає великих проблем. Просто потрібно перелізти через паркан так, щоб тебе ніхто не помітив та щодуху бігти чим подалі. Ось така математика. Зрозуміло що все робитиметься у ночі. Дочекаємось поки поснуть вихователі та охоронець, вистребнемо на вулицю через вікно другого поверху і пів справи зроблено.
02.04.
Сьогодні вночі мене тут вже не буде. Тому прощавайте виродки. Я вас всіх не навиджу.
Особливо цих довбаних вихователів з їх конченою мораллю. Вони ще будуть вчити мене як жити. Вулиця – ось де відчуваєш справжній смак перемоги та гіркоту поразки. Вулиця не вибачає слабкості та підносить наверх сильних. А вони лізуть мені в душу з лекціями про краще суспільство.
Сестричко, скоро я побачу тебе. І ми побалакаємо з тобою про на світі. Господи, дай мені сили дійти до кінця свого шляху і зустріти там своє сонце.

Добренько, згоден!!!

Зараз допишу ще один кінець "Нового житла". Трьох варіантів закінчення, напевно, ще у нікого не було.

Прочитав закінчення трилеру. Обидва - кльові.

Може як щоденники чи думки двох героїв. Бо якщо писатимемо за одного героя - спалять, що пишуть різні люди. Стилі ж та висловлювання думок у нас (слава Богу!) різні. А так, кожний візьме собі свого героя і описуватиме події того ж дня, що його раніше описав другий.

у вівторок тут буде початок.
Олксандр

Привіт! Закінчив трилер. Не знаю чи тобі сподобається?!
"Може про жорстоких домашнiх пiдлiткiв, що тероризують дитдомiвцiв?"
Можна, я хотів писати як щоденник одногоз героїв. Типу 1-й день 2-й день і так далі. Можна і стихійні напади домашніх дітей на дитдомівців десь вліпити то не проблем. І трупів купа:)))))

Майбутнiй роман розбити на глави! I не менше двох трупiв у кожнiй :)
Може про жорстоких домашнiх пiдлiткiв, що тероризують дитдомiвцiв?

Чекаю на закiнчення, як i читачi (бачив рецензiї?).

хай живе провокацiя!

Придумав дві кінцівки. Опублікую завтра обидві відразу.

Ох і рулить же Захар:))))) Оригінальний парніша вийшов:)))
Ржу нє магу:)))))
Глобальне це щось на слів так 20 тис. а мо і більше. Публікувати уривками, не обьязатільно швидко писати. Часу море. Я сам ще не починав хоча ідея вже є.
Про жорстоких підлітків з дитячого будинку, з морем крові бруду та жорстокості. Поексперементує з емоціями гаківців. Попровокуємо їх трошки??? Власне для спільних експерементів і був створений Захар
То як????
З повагою Олександр

опублікую у жанрі "оповідання". Нейтральна назва привабить більшу кількість читачів, якби це був "трилер" або "горор". Про те, що це лише частина перша твору напишу наприкінці твору, бо інакше не читатимуть, а так - нема куди подітися - прочитають.

"У неділю буде кінець, або ж моє продовження". Краще кінець - чого там розтягувати. Можна взагалі не закінчувати - хай мучаться що там далі сталося :)

Писати мені не ліньки, але хто буде читати на ГАКу твір, який буде глобальним? Роман-епопея довжиною з "Війну і мир"?

PS Захар руліт!

Якщо гуд публікуй як уривок. У неділю буде кінець, або ж моє продовження. Це вже як скажиш.
А я маю одну думку але глобальну. Просто самому ліньки писати. А з кимось цікаво. якщо "інтєрєсно", тоді "маякуй".
P.S. Класна рецензія у Захара:)

Привіт, Олег! Я тут трохи змінив триллер. Він вийшов ось таким:

Прийшла довгоочікувана п’ятниця, кінець робочого (рабського?) тижня, і господар квартири, яку я знімаю, зробив мені сюрприз – він знайшов більш вигідних квартирантів, тож “не буду ли я любезен, освободить помещение”. От, сволота, не міг попередити раніше?! Все в останній день. Все через задній прохід. Як я це ненавиджу.Які будні – такі і вихідні. Я, звичайно, мав екстренні номери телефонів, але – мені завжди щастить – жоден з них не запропонував мені навіть маленької кімнатки. Я би запідозрив початок курортного сезону, якби не те, що містечко в якому жив, рівновіддалене від усіх більш-менш пристойних місць відпочинку. Отже, вся субота пішла на упакування речей та на марний пошук житла. Ввечері я вийшов купити рекламну газету і по дорозі додому, за старою звичкою оглядаючи оголошення на стовпах, побачив пошарпаний сірий аркуш(такі рівні квадрати бумаги зазвичай дають в нагрузку до придбаних біляшів)наступного змісту: “Здаю квартиру дьошево. Тел. 3-24-09”. Судячи зі зовнішнього вигляду, оголошення висіло тут вже довгі місяці і логічно було би припустити, що воно знайшло собі вдячного клієнта. Проте, логіка – це неподобство у справах такого роду, тому я одразу зателефонував за вказаним номером. О десятій годині недільного ранку я вже стояв на порозі двоповерхової халупи і дзвонив у пофарбовані в брудний зелений колір двері. Через хвилин десять на поріг виплив господар першого поверху у білій, на розмір більше майці та чорних спортивних штанях. Він був невиспаний, зачуханий, неголений алконавт невизначеного віку зі злегка рахітним пузом. Першою думкою було: «Куди я потратив і де мої речі?!» та іншого виходу не було тому мусив йти слідом за господарем мого майбутнього місця проживання. На диво кімната виявилась охайною хоч і спартанського типу та без холодильника. Серій Митрофанович, так відрекомендувався господарь, взяв з мене гроші за місяць і щасливий пішов на хату до своєї, як він сказав «мадам», мабуть такої ж клієнтки місцевої «розливайки». Я ж роззирався довкола помешкання: старе масивне залізне ліжко під стіною,поряд тумба на три відділи, санвузол зміщений, електроплитка, що пам’ятала Хрущовську «відлигу», на місті вмивальника гіржава труба, посеред кімнати стіл та два стільці. Жити можна. Весь недільний день та вечір пішли на перевезення своїх речей на нове місцеперебування. Десь об десятій довелося телефонувати шефу та просити відгул на понеділок.
Звичайних людських розваг, типу телевізора чи радіо в кімнаті не було. А за сім місяців перебування в цьому містечку друзями мені розжитись не вдалось та й не особливо хотілось. Тому застеливши ліжко чистою білизною, я ліг спати.
Наступного ранку мене розбудив дзвінок у двері. Я відразу подивився на годинник, що лежав на стільці поряд з ліжком. «Восьма ранку! Якого біса?!» перше, що прийшло мені в голову. Поки я намагася встати з ліжка, натягнути штани та дійт до дверей, дзвінок просвердлив мої сонні мізки ще три рази. Відчинивши двері, я побачив страшну огидну зовні та своєю поведінкою бабцю. В чому полягала її мерзенність сказати складно – мабуть у тому, що вона нічим не відрізнялась від решти таких ось бабок.
- Добрий ранок – промовила до мене стара, навіть не посміхнувшсь – я мешкаю поверхом вище і не потерплю будь-якого шуму. Минулий квартирант тут надовго не затримався і ви якщо будете поводити себе непристойно: водити сюди осіб протилежної статі чи влаштовувати поседеньки.... я вас попередила. Я хвора жінка, лягаю не пізніше десятої . Мені потрібен спокій, і вза....
-Я, зрозумів, ви поверхом вище мешкаєте, –перебив я стару своїм сонним голосом і продовжив, – Вибачте, бабусю, але давайте поспілкуємось пізніше, я зараз дуже зайнятий”. Гримнувши дверима, перед потворним обличчям сусідки, я почув від неї неприховану ругань в мою адресу та тихі кроки по сходах, що вели на другий поверх.
За десять хвилин я вже винищував яєшню та м’ясні напівфабрикати швидкого приготування. Ось вона вада сучасного життя: лінь та відсутність часу. Поївши, я запалив сигарету та згадав дурний сон, що наснився мені цієї ночі – мене душив якийсь напівзітлілий мертвяк у старому брудному бордовому плащі. Сил у нього було мало, тому опиратися йому було не важко, але скажу одне, не дуже приємно – мати справу з гнилою, потворною істотою. Чомусь мені запам’ятався його одяг, ким би не був цей чолов’яга зі сну, а смак у нього припоганий.
Допаливши сигарету, я почав викладати та розкладати по полицях єдиної тумби решту свого шмаття. Взуття поставив біля дверей. Все інше вже знаходилось на місцях.
Користуючись, з ласки шефа, вихідним днем я вирішив дослідити присадибну ділянку.
У дворі росло з десяток дерев: яблунь вишень, груш. Не вистачало хіба що пальми чи кіпарісу. Біля двометрового паркану стояла дерев’яна бесідка, оповита з низу до верху виноградною лозою. Зайшовши всередину, я помітив рештки розбитих пляшок, старі розірвані газети, дві чарки та зігнуту вилку. Зупиняти на цьому свою міні-екскурсію я не збирався. За будинком у глибині двору я побачив невеличку будівлю. Вигляд якої був ще гірший ніж у моєї сусідки зверху, і нагадувала вона чи то літню кухню, чи то сарайчик.
Тут у моїй голові заграла банальна цікавість, зайти подивитись що там всередині. Сарайчик виявився зачиненим. Випадково я намацав у кишені джинс зв’язку ключів, яку вчора дав мені у користування Сергій Митрофанович. Перебравши декілька з них, я врешті відчинив важкі залізні двері. На підлозі сарайчика стояла велика кількість скляник банок та пляшок, картонні коробки. На стіну обперлись мітла, грабі та лопата. У дальньому кутку були складені дрова, на них щось лежала. Щоб краще роздивитись, я увімкнув світло і побачив тіло у старому брудному бордовому плащі...

:) Розібратися з Гамлетом доручимо Захару.

Олександре, ось мій початок трилеру (443 слова). Можеш закінчити/змінити його як завгодно – як горор, як містику, як чорний гумор. Якщо не бачиш сенсу – то так і напиши. Без образ.
Суджу по собі – в мене постійно крутяться в голові які-небудь сюжети, але чіткого закінчення не мають. Можливо, ти теж маєш такі напівсюжети – тоді, якщо бажаєш, починай – я продовжу.

Трилер без назви

Прийшла довгоочікувана п’ятниця, кінець робочого (рабського?) тижня, і господар квартири, яку я знімаю, зробив мені сюрприз – він знайшов більш вигідних квартирантів, тож “не буду ли я любезен, освободить помещение”. Які будні – такі і вихідні. Я, звичайно, мав екстренні номери телефонів, але – мені завжди щастить – жоден з них не запропонував мені навіть маленької кімнатки. Я би запідозрив початок курортного сезону, якби не те, що наше місто равновіддалене від усіх більш-менш пристойних місць відпочинку.

Отже, вся субота пішла на упакування речей та на марний пошук житла. Ввечері я вийшов купити рекламну газету і по дорозі додому, за старою звичкою оглядаючи оголошення на стовпах, побачив пошарпаний сірий аркуш наступного змісту: “Здаю квартиру дьошево. Тел. 3-24-09”. Судячи зі зовнішнього вигляду, оголошення висіло тут вже довгі місяці і логічно було би припустити, що воно знайшло собі вдячного клієнта. Проте, логіка – це неподобство у справах такого роду, тому я одразу зателефонував за вказаним номером.

О восьмій годині недільного ранку я вже стояв на порозі двоповерхової халупи і дзвонив у пофарбовані в бордове двері. Господар першого поверху – алконавт невизначеного віку – показав своє спартанське житло, взяв з мене гроші за місяць і щасливий пішов на хату до своєї коханки, в якої, очевидно, ще залишилися крихти незаспиртованого розуму, щоби не одразу пропивати його квартиру, а мати з неї сякий-такий прибуток. Я ж роззирався довкола: ліжко, санвузол, електроплитка. Жити можна. Вся неділя пішла на перевезення своїх речей на нове місцеперебування. Ввечері довелося телефонувати шефу та просити відгул на понеділок.

Наступного ранку мене розбудив дзвінок у двері. Дві хвилини я підходив до дверей, намагаючись зрозуміти значення дурного сну – мене душив якийсь напівзітлілий труп у бордовому плащі. Сил у нього було мало, тому опиратися йому було не важко, але це не дуже приємно – мати справу з гнилою, смердючою істотою, яка, до того, має настільки поганий смак, щоби вдягнути таке лайно на себе. До біса сон. За дверима стояла огидна своєю зовнішністю та поведінкою бабка. В чому полягала її мерзенність сказати складно – мабуть у тому, що вона нічим не відрізнялась від решти такихось бабок. Сія протиприродна субстанція почала з порогу читати мені нескінченну лекцію про належну поведінку квартиранта, який має честь (?) бути її сусідом. “А, значить, ви мешкаєте на другому поверсі, – дипломатично сказав я і продовжив, – Вибач, бабусю, але я зараз дуже зайнятий”. Гримнув дверима і пішов готувати сніданок.

Лише пополудні я згадав, що бабка щось казала про якийсь сарай. Дійсно, біля дверей на цвяшку був ключ від висячого замку. У полі зору стояла якась дерев’яна споруда, я пішов до неї. Ключ підійшов. Що може бути в сараї? Це питання мене не мучило – звичайно, якийсь господарський мотлох. Але за дверима сараю, у кутку біля дров валявся мрець. У екстравагантному бордовому плащі…

Ги!!! Саме цікаве те що я написав теж гнівний відгук на Гамлета. І це абсолютна правда, мені не подобається не тільки Гамлет а й усі трагедії. Ну це я власне виклав у своєму "художестві" І соромно визнавати що не дивився жодної екранізації Гамлета. Багато знаю про версію з Гібсоном та версію з Хоуком. І все. Друкую свою а ти вже дивись. Можеш під собою писати. Можеш взяти дещо мого і теж під собою написати, а можеш під Захаром
Кому як, а мені творчість Вільяма Шекспіра не особливо подобається. це стосується трагедій. Ну хоч вбийте, не тягне мене перечитувати класика. Одно разу достатнього, це я стосовно трагедій. Ну хіба що деякі комедії та не всі сонети можна читати раз на рік.
Ось такий, я гнівний критик творчості «недоторканого» митця.
Зрозумійте мене правильно, крім того що на полицях книгарень обов’язково зустрічаються збірки творів Шекспіра, мало того його п’єси ще до сих пір ставлять у театрах та знімають кіно. Всі більш-менш акторки мріють зіграти Джульєту, а актори Гамлета. Ось про датського принца ми зараз і поговоримо.
Мабуть найвідоміша трагедія Шекспіра розкриває життя датської монархії. Особливо це стосується принца Гамлета. Такого собі хворобливо недоумка, який постійно сновигає пустими коридора замка та думає про смерть.
Ну що тут скажиш, в наші часи принц напевно вже лікувався б наркологічному диспансері або ж був пацієнтом психічної лікарні. Чому? По-перше балакає з привидом батька, по-друге постійні дипресії, параноя та схильність до суїциду. Зрозуміло, що від такого персонажу підуть друзі, з горя отруїться мати, і дівчина теж вкоротить собі віку. Врешті і сам Гамлет доводить своє життя до логічного смертного кінця. Таким от чином Вільям Шекспір вибивав сльози у глядачів середньовічної Британії.
Ось на цю ось історію було знято більше тридцяти екранізацій.

Олександре, я вирішив написати про шекспірівського “Гамлета” та пару речень про екранізацію Лоуренса Олів’є. Задумав зібрати такий собі зоопарк “Г”-ів. Кінорецензія вийшла “ругательная”. Якщо хочеш продовжуй про наступні екранізації “Г”-а (можна в тому ж ключі, можна цілком по інакшому, так навіть буде цікавіше).

“версію з Гібсоном і з Ітаном Хоуком поєднати та віднайти відмінності” – це класна ідея, але не хочу псувати її. Може варто тобі самому це зробити під своїм ім’ям і забудемо про мої “художества”.

PS Вже почав писати трилер.

Гамлети

“Гамлет” (The Tragedy of Hamlet, Prince of Denmark),1600-1602, В. Шекспір
“Гамлет”, 1948, Л. Олів’є

В. Шекспір – автор геніального твору “Юлій Цезар”. Можна лише уявити, як треба було розкручувати такі його невдалі драматургійні твори такі, як “Отелло”, “Ромео і Джульєтта”, щоби й вони залишилися у пам’яті нащадків. Але вершиною загального несмаку стало оспівування найграфоманнішого з усієї творчості автора твору – “Гамлета”.

Ельсинор, місце подій, є, по суті, мозком самого автора – там суцільний протяг і порожніми коридорами блукає божевільний принц. Гамлет не може не вдавати божевілля, бо він і справді втратив розум. Не дарма ж, він так переконує самого себе, що це лише гра. Огидне видовище – спостерігати поведінку душевнохворого, описану, до того ж, з таким натуралізмом і цинізмом. Цікаво, що відчуває пересічний читач, коли перед його очами постає монолог Гамлета, спрямований до черепа його блазня, який принц тримає в руках (череп-череп, ви правильно зрозуміли)? І такими сценами рясніє вся п’єса.

Звичайно, для більш-меншої правдоподібності у твір введена єдина нормальна людина – Офелія – але її автор топить (з якоюсь дитячою жорстокістю він уб’є всіх своїх персонажів). У божевілля героїні не вірю – бо вдати божевільну було єдиним тоді способом скоїти самогубство, не накликавши ганьби на родину церковним засудженням.

Не виключено, що “Гамлет” – предтеча постмодернізму. Але то вже зовсім інша історія.

Кіногамлет – це театр абсурда на екрані. З усього сімейства кіногамлетів (Cinehamlet vulgaris) я опишу лише три екземпляри, гідних уваги глядача, що цікавиться подібного роду дивами.

№1. Гамлет англійський (похмурий). Цей вид дуже розповсюджений у театрах різного штибу, тому він легко знайшов собі місце і на екрані. Лоуренс Олів’є – світова (більш того – англійська) кінозірка – зрежисував та зіграв головну роль у “Г” 1948 року. Вразивши своєю блондинністю (довелося пофарбуватися) та віком (юний принц віком 40 років) кіноакадемію, він таки отримав “Оскара”. Я найменше зупиняюся на цій класичній екранізації, бо вона вже відома з уривку з ”Last Action Hero”. Пам’ятаєте ту сцену з відомою фразою Арнольда Шварценеггера: “To be or not to be? Not to be!”, а потім Ельсинор вибухає… Шекспір відпочиває.

все одно конкурс без нас не виживе, хе :)

no problema
куди спішити?

Давай! тільки зможу написати свою частину аж у четвер. Уже зараз і завтра буду зайнятий. Дуже зайнятий. Тому, вибач не зможу з тобою відписуватись.
P.S. можна версію з Гібсоном і з Ітаном Хоуком поєднати та віднайти відмінності.
Бувай. До четверга

добре. як щодо Вільяма-нашого-Шекспіра і Гамлета? Якусь версію, приміром, з Мелом Гібсоном або Ітаном Хоуком?

Так! Давай ще одну для закріплення матеріалу. І думаю досить.
Потім, будемо крутить мозгу щодо твого твору.
Як щодо такого розкладу? Приймаю любі пропозиції

угу. бачу - подивився.

мав на увазі: писати ще одну кінорецензію чи досить? Он подивись на пропозицію Захара у відгуку на твою рецензію.

ОК. Щодо кількість слів це факт. Що мав на увазі коли писав: а що далі?

Поки думаю. Але кількість знаків майбутнього твору не повинна перевищувати 1-2 тис., бо читати ніхто не буде :(
Отже, по принципу цієї кінорецензії: хтось починає, другий закінчує.

Олег

Щодо триллера!!! В якому ключі ти хочеш його писати. Сурьйозно чи з чорним юморком??? І які надії на нього покладаєш?
Я не проти писати ені це дуже цікаво. треба знайти точки стикування.
І робота закипить

гм, а що далі?

уже

Все процес пішов!!!!
Це ж треба буде хлопцеві рецензію написати, щоб не палитись)))))
Саня

перепрошую (технічні збій) остання версія - друга.
Олег

Супер! Нічого в твоїй версії не змінював окрім декількох одруківок та двох моментів:
1) замість "як кращий дебют", поставив “за кращий дебют”
2) змінив Філіпа КОНРАДа Діка на Філіпа КІНДРЕДа Діка

Інтернет працює до 16-00. Тож, до завтра.

Остаточна версія:

Чи мріють андроїди про електронну вівцю» / Do Androids Dream of Electric Sheep? (1968) автор: Філіп К. Дік
«Той, що біжить по лезу бритви»/ Blade runner(1982) реж: Рідлі Скотт.
Філіп К. Дік (1928-1982). американський фантаст, лауреат премії Hugo-1963.
Відомого письменника, підозрювали у параноїдальній шизофренії, і цьому він сам давав приводи, стверджуючи, наприклад, що Станіслава Лема не існує, а є лише підступна провокація комуністів, що видають групу письменників за одну людину.
Очевидно, лише така людина спроможна була дати нестандартну відповідь на питання: який головний жах світу після Останньої війни? Забудьте про такі варіанти як радіація, руїна, анархія, тоталітарні режими, деструктивні секти. Це другорядне. Головне – це вимирання тварин.
Лише в екстремальній ситуації людство збагнуло наскільки важливо мати домашніх тварин, бачити політ птахів, чути гавкіт собак:
“Він благав Бога, прохаючи в нього коня або будь-яку іншу справжню тварину. Доглядаючи за муляжем, господар підпадав небезпеці психічного розладу”.
Разом з його героями переживаєш жах усвідомлення, що сов на землі більше не буде; відчуваєш ейфорію від випадкової зустрічі з павуком, живим, справжнім, не механічним.
Прагнучи полегшити собі життя, людство створює андроїдів, але новітні слуги прибирають на себе лише гіршу рису господарів – бездумну жорстокість.
Таким є тло роману, на якому розвивається захоплюючий сюжет: з Марсу втекли вісім андроїдів, за ліквідацію кожного призначена нагорода. Яке воно – полювання на істот, що зовні нічим не відрізняються від звичайних людей? Тільки розтин або певний психологічний тест може виявити їхню сутність. Проте іноді робот не знає, що він не людина. Отже, на класичну тему – мисливець і жертва – падає похмура футуристична тінь. Постапокаліптичний вестерн, що й казати…
Рідлі Скотт, молодий 35-річний режисер, вже за перший повний метр «Дуелянти»(1977), отримує приз Каннського фестивалю за кращий дебют. Після науково-фантастичного фільму «Чужий»(1979), який з часом стане класикою жанру, прикріпив до себе (не без допомоги критиків, колег та публіки) статус високопрофесійного режисера, якому вдається поєднати комерційний мейнстрім з мистецтвом. Здавалось після цього можна було спокійно відпочивати на гарячих пісках Каліфорнії, та Скотт, навіть не читаючи роману Філіпа Кіндреда Діка, поринає у знімальний процес. До того прозу американського письменника-фантаста ще ніхто не екранізував.
Влітку 1982 року на екрани Сполучених Штатів та Канади виходить « Той, що біжить по лезу бритви» - футуристичний трилер, доволі таки вільне трактування прози Ф.К. Діка. Рідлі Скотт відкриває у кінематографі нову сторінку наукової фантастики – кіберпанк та повернув давно забутий стиль фільмів нуар, народивши нову назву техно-нуар або ж неонуар.
Головну роль у фільмі виконав Гаррісон Форд, який після «Зорняних війн» та «Індіани Джонса» став зіркою екшинів і намагався довести, що він вміє не тільки стріляти і бігати, а й грати. Його оппонента, провідника андроїдів втікачів зіграв Рутгер Хауер – голандський актор, який своєю грою змусив співчувати антигерою фільма. Інші персонажі виступають фоновим доповненням до розкриття характерів як двох головних героїв, так і самого світу майбутнього.
Режисер відтворив постапокаліптичний Лос-Анджелес 2019, з його брудними вулицями, вічно похмуроюю погодою, дощем, сирістю, холодом та байдужістю у людських почуттях. Така безрадісна картинка дуже сподобалась Діку, він дав схвальну оцінку візуалізації світу, не звертаючи уваги на вільне трактування свого роману.
Рідлі Скотт у своєму фільмі пішов далі і викрив соціальні проблеми, пов’язані з людськими відносинами, з тотальною глобалізацією та самотністю людського індивідуму.
У Скотта андроїди-репліканти, створіння з численних мікросхем, кілограмів металу, штучних частин тіла, крові та волосся, мають більше людського і зрозумілого ніж рефлективні, флегматичні та жорстокі люди.
«Той, що біжить по лезу бритви» не мав фінансового успіху та був прохолодно сприйнятий кінокритиками. Та вже через десять років ті ж кінокритики визнають свою помилку і піднесуть фільм до рівня культового.

Чи мріють андроїди про електронну вівцю» / Do Androids Dream of Electric Sheep? (1968) автор: Філіп К. Дік
«Той, що біжить по лезу бритви»/ Blade runner(1982) реж: Рідлі Скотт.
Філіп К. Дік (1928-1982). американський фантаст, лауреат премії Hugo-1963.
Відомого письменника, підозрювали у параноїдальній шизофренії, і цьому він сам давав приводи, стверджуючи, наприклад, що Станіслава Лема не існує, а є лише підступна провокація комуністів, що видають групу письменників за одну людину.
Очевидно, лише така людина спроможна була дати нестандартну відповідь на питання: який головний жах світу після Останньої війни? Забудьте про такі варіанти як радіація, руїна, анархія, тоталітарні режими, деструктивні секти. Це другорядне. Головне – це вимирання тварин.
Лише в екстремальній ситуації людство збагнуло наскільки важливо мати домашніх тварин, бачити політ птахів, чути гавкіт собак:
“Він благав Бога, прохаючи в нього коня або будь-яку іншу справжню тварину. Доглядаючи за муляжем, господар підпадав небезпеці психічного розладу”.
Разом з його героями переживаєш жах усвідомлення, що сов на землі більше не буде; відчуваєш ейфорію від випадкової зустрічі з павуком, живим, справжнім, не механічним.
Прагнучи полегшити собі життя, людство створює андроїдів, але новітні слуги прибирають на себе лише гіршу рису господарів – бездумну жорстокість.
Таким є тло роману, на якому розвивається захоплюючий сюжет: з Марсу втекли вісім андроїдів, за ліквідацію кожного призначена нагорода. Яке воно – полювання на істот, що зовні нічим не відрізняються від звичайних людей? Тільки розтин або певний психологічний тест може виявити їхню сутність. Проте іноді робот не знає, що він не людина. Отже, на класичну тему – мисливець і жертва – падає похмура футуристична тінь. Постапокаліптичний вестерн, що й казати…
Рідлі Скотт, молодий 35-річний режисер, вже за перший повний метр «Дуелянти»(1977), отримує приз Каннського фестивалю за кращий дебют. Після науково-фантастичного фільму «Чужий»(1979), який з часом стане класикою жанру, прикріпив до себе (не без допомоги критиків, колег та публіки) статус високопрофесійного режисера, якому вдається поєднати комерційний мейнстрім з мистецтвом. Здавалось після цього можна було спокійно відпочивати на гарячих пісках Каліфорнії, та Скотт, навіть не читаючи роману Філіпа Кіндреда Діка, поринає у знімальний процес. До того прозу американського письменника-фантаста ще ніхто не екранізував.
Влітку 1982 року на екрани Сполучених Штатів та Канади виходить « Той, що біжить по лезу бритви» - футуристичний трилер, доволі таки вільне трактування прози Ф.К. Діка. Рідлі Скотт відкриває у кінематографі нову сторінку наукової фантастики – кіберпанк та повернув давно забутий стиль фільмів нуар, народивши нову назву техно-нуар або ж неонуар.
Головну роль у фільмі виконав Гаррісон Форд, який після «Зорняних війн» та «Індіани Джонса» став зіркою екшинів і намагався довести, що він вміє не тільки стріляти і бігати, а й грати. Його оппонента, провідника андроїдів втікачів зіграв Рутгер Хауер – голандський актор, який своєю грою змусив співчувати антигерою фільма. Інші персонажі виступають фоновим доповненням до розкриття характерів як двох головних героїв, так і самого світу майбутнього.
Режисер відтворив постапокаліптичний Лос-Анджелес 2019, з його брудними вулицями, вічно похмуроюю погодою, дощем, сирістю, холодом та байдужістю у людських почуттях. Така безрадісна картинка дуже сподобалась Діку, він дав схвальну оцінку візуалізації світу, не звертаючи уваги на вільне трактування свого роману.
Рідлі Скотт у своєму фільмі пішов далі і викрив соціальні проблеми, пов’язані з людськими відносинами, з тотальною глобалізацією та самотністю людського індивідуму.
У Скотта андроїди-репліканти, створіння з численних мікросхем, кілограмів металу, штучних частин тіла, крові та волосся, мають більше людського і зрозумілого ніж рефлективні, флегматичні та жорстокі люди.
«Той, що біжить по лезу бритви» не мав фінансового успіху та був прохолодно сприйнятий кінокритиками. Та вже через десять років ті ж кінокритики визнають свою помилку і піднесуть фільм до рівня культового.

логін:Zahar
пароль:gctdljysv
якщо шось не так з назвою автора так само можна змінити.
Я не проти любих пропозицій.
Щодо триллера)))) Ідея чудова та давай спочатку подивимось що вийде з рецензії. А потім можна буде думати про триллер.
Ідея мені сподобалась і буду радий розкрутити її

Згоден з твоєю пропозицію про контрасті імена.Створюю нового автора. Захар ван дер Бюйтен.
логін та пароль буде тут.

А ось тобі повна версія рецензії. Тобто твоя і моя. Якщо є якісь зауваження. Можна змінювати текст. Як, власне, я зробив з твоєю частиною - змінивши пару речень та знищивши одне повністю.

Чи мріють андроїди про електронну вівцю» / Do Androids Dream of Electric Sheep? (1968) автор: Філіп К. Дік
«Той, що біжить по лезу бритви»/ Blade runner(1982) реж: Рідлі Скотт.
Філіп К. Дік (1928-1982). американський фантаст, лауреат премії Hugo-1963.
Відомоого письменника, підозрювали у параноїдальній шизофренії, і цьому він сам давав приводи, стверджуючи, наприклад, що Станіслава Лема не існує, а є лише підступна провокація комуністів, що видають групу письменників за одну людину.
Очевидно, лише така людина спроможна була дати нестандартну відповідь на питання: який головний жах світу після Останньої війни? Забудьте про такі варіанти як радіація, руїна, анархія, тоталітарні режими, деструктивні секти. Це другорядне. Головне – це вимирання тварин.
Лише в екстремальній ситуації людство збагнуло наскільки важливо мати домашніх тварин, бачити політ птахів, чути гавкіт собак:
“Він благав Бога, прохаючи в нього коня або будь-яку іншу справжню тварину. Доглядаючи за муляжем, господар підпадав небезпеці психічного розладу”.
Разом з його героями переживаєш жах усвідомлення, що сов на землі більше не буде; відчуваєш ейфорію від випадкової зустрічі з павуком, живим, справжнім, не механічним.
Прагнучи полегшити собі життя, людство створює андроїдів, але новітні слуги прибирають на себе лише гіршу рису господарів – бездумну жорстокість.
Таким є тло роману, на якому розвивається захоплюючий сюжет: з Марсу втекли вісім андроїдів, за ліквідацію кожного призначена нагорода. Яке воно – полювання на істот, що зовні нічим не відрізняються від звичайних людей? Тільки розтин або певний психологічний тест може виявити їхню сутність. Проте іноді робот не знає, що він не людина. Отже, на класичну тему – мисливець і жертва – падає похмура футуристична тінь. Постапокаліптичний вестерн, що й казати…
Рідлі Скотт молодий 35-річний режисер вже за перший повний метр «Дуелянти»(1977), отримує приз Каннського фестивалю як кращий дебют. Після науково-фантастичного фільму «Чужий»(1979), який з часом стане класикою жанру, прикріпив до себе(не без допомоги критиків, коллег та публіки) статус високопрофесійного режисера, якому вдається поєднати комерційний мейнстрім з мистецтвом. Здавалось після цього можна було спокійно відпочивати на гарячих пісках Каліфорнії, та Скотт, навіть не читаючи роман Філіпа Конрада Діка, поринає у знімальний процес. До того, прозу американського письменника-фантаста ще ніхто не екранізував.
Влітку 1982 року на екрани Сполучених Штатів та Канади виходить « Той, що біжить по лезу бритви» -футуристичний триллер, доволі таки вільне трактування прози Ф.К. Діка. Рідлі Скотт відкриває у кінематографі нову сторінку наукової фантастики – кіберпанк та повернув давно забутий стиль фільмів нуар, народивши нову назву техно-нуар або ж неонуар.
Головну роль у фільмі виконав Гаррісон Форд, який після «Зорняних війн» та «Індіани Джонса» став зіркою екшинів і намагався довести, що він вміє не тільки стріляти і бігати, а й грати. Його оппонента, провідника андроїдів втікачів зіграв Рутгер Хауер – голандсь кий актор, який своєю грою змусив співчувати антигерою фільма. Інші персонажі виступа ють фоновим доповненням до розкриття характерів, як двох головних героїв так і самого світу майбутнього.
Режисер відтворив постапокаліптичний Лос-Анджелес 2019, з його брудними вулицями, вічно похмуроюю погодою,дощем,сирістю,холодом та байдужість у людських почуттях. Така безрадісна картинка дуже сподобалась Діку, він дав схвальну оцінку візуалізації світу, не звертаючи уваги на вільне трактування свого роману.
Рідлі Скотт у своєму фільмі пішов далі і викрив соціальні проблеми пов’язані з людськими відносинами, з тотальною глобалізацією та самотністю людського індивідуму.
У Скотта, андроїди-репліканти, створіння з численних мікросхем, кілограмів металу, штучних частин тіла, крові та волосся, мають більше людського і зрозумілого ніж рефлективні, флегматичні та жорстокі люди.
«Той,що біжить по лезу бритви» не мав фінансового успіху та був прохолодно сприйнятий кінокритиками. Та вже через десять років тіж кінокритики визнають свою помилку і піднесуть фільм до рівня культового.

А ось і вона - рецензія на книгу, що її взяв за основу Рідлі Скот для "Bladerunner"a:

книга: “Чи мріють андроїди про електронну вівцю” / Do Androids Dream of Electric Sheep? (1968)
автор: Філіп К. Дік

Дозвольте представити автора книги – американський фантаст, лавреат Hugo-1963, Філіп К. Дік (1928-1982). Письменника підозрювали у параноїдальній шизофренії, і цьому він сам давав приводи, стверджуючи, наприклад, що Станіслава Лема не існує, а є лише підступна провокація комуністів, що видають групу письменників за одну людину.

Очевидно, лише така людина спроможна була дати нестандартну відповідь на питання: який головний жах світу після Останньої війни? Забудьте про такі варіанти як радіація, руїна, анархія, тоталітарні режими, деструктивні секти. Це другорядне. Головне – це вимирання тварин.

Лише в екстремальній ситуації людство збагнуло наскільки важливо мати домашніх тварин, бачити політ птахів, чути гавкіт собак:

“Він благав Бога, прохаючи в нього коня або будь-яку іншу справжню тварину. Доглядаючи за муляжем, господар підпадав небезпеці психічного розладу”.

Разом з його героями переживаєш жах усвідомлення, що сов на землі більше не буде; відчуваєш ейфорію від випадкової зустрічі з павуком, живим, справжнім, не механічним.

Прагнучи полегшити собі життя, людство створює андроїдів, але новітні слуги прибирають на себе лише гіршу рису господарів – бездумну жорстокість.

Таким є тло роману, на якому розвивається захоплюючий сюжет: з Марсу втекли вісім андроїдів, за ліквідацію кожного призначена нагорода. Яке воно – полювання на істот, що зовні нічим не відрізняються від звичайних людей? Тільки розтин або певний психологічний тест може виявити їхню сутність. Проте іноді робот не знає, що він не людина. Отже, на класичну тему – мисливець і жертва – падає похмура футуристична тінь. Постапокаліптичний вестерн, що й казати…

Книги Ф. К. Діка успішно екранізувалися (такі фільми як “Total Recall”, “Screamers”, “A Scanner Darkly”), не стала винятком і ця історія.

ОК. Моя рецензія теж на підході.
Щодо псевдоніма, то класно коли ім*я з прізвищем контрастують, щось на кшталт: Макар Моргенштерн, Раймонд Пияцький, Джеральдина Куцохвоста.

З повагою, Олег Derim

PS Можна ще одночасно розпочати якийсь трилер (ну там "Херсонська різня лобзиком" чи щось таке) - по главам.

завтра сюди закину свою частину рецензії

Ага!!!!Ти мене випередив, давай щось типу: Юрко Ботанік, Федір Буряк, Люда Вареник. Або ні, згадав я придбав книжку Подерев'янського так стільки класних псевдонімів типу Назар Сивуха, Альфред Залупенко, ну Омеляна Косопизда ми брати не будемо? Чи може візьмемо?!))))
Есть Гаврюша Обізянов.
Щодо кінорецензії я тоді відповідаю за рецензію на фільм " той що біжить по лезу бритви"
Щодо Христа, проїхали я просто жодної рок-опери не дивився мені воно не йде
З повагою Костенко Олександр

Мушу вас засмутити. Шевченко буде актуальним завжди. Бо геній :)

Нi, таки сам Шевченко, на жаль, актуальний. Бо менi хотiлося б дивитися на нього вiдсторонь, як це роблять, наприклад, сучаснi поляки у випадку з вже, на щастя, неактуальним Мiцкевичем. Проблеми, що були в Українi за життя Шевченка, не змiнилися.

	Додати свій відгук

Згенеровано за 0.0138211250305 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design