Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2605
Творів: 47417
Рецензій: 92238

Наша кнопка

Код:



Рецензії

Та чи мені шкода.

(Рецензія на твір: УВАГА! КОНКУРС!!! УВАГА! КОНКУРС!!! УВАГА! КОНКУРС!!, автор: Юрій Кирик)

© Володимир Вакуленко-К., 14-12-2010
ЗЮЗЯ

Невиразна підсвідомість кволо мені підказує, що це було бозна коли. Тоді ні в кого не було батьківщини, для всіх була спільна адреса: савецкій саюз. Тож де і як я уродився – свідомо не пам’ятаю: нас тоді усіх партія народжувала. А комунізм уперед вів. Не відаю, кого і як він вів уперед, але перші мої двері були до інтернату. А позаяк мене народила партія напередодні новорічних святків, у найлютіший грудневий мороз і чомусь біля смітника, то в інтернаті отримав прізвисько – Зюзя. Виховательки недовго морочили собі старечі черепухи і нарекли мене, як переможця зимової стихії, Віктором. Прізвище, зрозуміло, було Морозенко. Казали якось, що нібито був обмотаний у якесь ганчір’я ідо того всього була прикладена писулька: «Візьміть, як вам жаль!»
На новорічні свята, як то годиться, я був основною фішкою. А тобто – хлопчиком у вилинялих і засцяних білих колготках, у червоно-блідому кожушку і у оксамитовому капелюшку із замальованим до безкінечности надписом: «Новий Рік19..» Як завжди, купка малолітніх придурків без виразної літери «Р» (а деякі через випадково вибиті зуби і більше літер не вимовляли) читали віршики на кшталт: «Лиш слухняне онуча Дід Мороза зустріча!» Після добрячого десятка хвалебних од і пари хороводів з’являвся веселий поношений Дід Мороз із Снігуркою, якоюсь трохи аж страшнуватою через її надмірне гримування. Пам’ятається, коли якось після нічного бодуна вона у нас вмивалася і пила з під крану прохлоровану воду, то ми навіть прибити її чимось важким хотіли, бо думали, що то щось на свято страшне вилізло з-під ялинки. На щастя, вона повернулася до нас напівумитим рилом, і щось невиразне, але досить-таки непристойне залунало на нас. Так ми зрозуміли, що Дідо тримає за Снігурочку собі інтернатівську хозсестру Свєтку. Але нащо ж йому стара облізла кішка? Як правило, чомусь Дід Мороз був мовчазним, тож Свєтка, перекривлюючи саму себе, писклявим голосочком кричала: «Йолочка, зажгісь!» З року в рік тексти поміж нами міняли, думаючи, що за рік усе позабувалося нами. Якось мені попався навіть той самий віршик. А одного року, оскільки ми на той час трохи вже знали навуку, бо було нам вже по десять рочків, а декому і більше, - так от: задумали ми сірки в хлопавку настругати. Майже весь господарський коробок сірників пішов на винахід. В черговий раз, коли кричали : «Йолочка, зажгісь!» - наша саморобна хлопавка бабахнула. Ялинка справді пихнула в момент, а нам на ніч «холодну» організували. Виховательки обіцяли всього годину, але Брежнєв не дозволяв тоді зосереджуватись на обіцяному. Спочатку треба було обцілувати всіх знайомих, випити і знову цілуватися, цілуватися і знову пити. Останнім цілувалося олів’є. На щастя, сторож Федір якось до підвалу нужду пішов справляти. В перший раз, у зрілому віці, він обгадився у святкові кремплєнові штани, бо ми, коли тілько відчинилися двері, вибігли, волаючи радісно і збивши сторожа з ніг, назустріч холодним вогням теплого дитбудинку. Так і буває з героями (власне, саме Федір досить-таки швидко впорався з гасінням ялинки), які випадково у невідповідний для того момент можуть наробити неприємностей у власні штани. Коли він боронив голчасту від вогню – спалив бороду і дідморозівський костюм, бо до того, як принесли вогнегасник, треба ж було хоч щось робити. Хто тоді ще вірив у Діда Мороза, зрозумів, що відтепер він засранець. Та й не було більше Федора-Мороза – він запив, не витримавши глуму. Потім із сокирою ганяв товсту виховательку Раю. Бігати їй було важко, і його звільнили. Одинадцятилітнім мали мене одягнути у відреставрований костюм Діда Мороза, і я в перший раз хильнув чарчину. Не пам’ятаю, був то кайф чи щось подібне, але я одразу ж відчув себе в ролі Федора та й з усієї дурі влушпанив по сраці товсту Раю. Регіт із криками і матами утворював якийсь згущений коктейль, а я лишився без зуба і з підбитим оком. Інтернат нагородив мене новим прізвиськом – Казанова. Хто таким був той Казанова, ніхто і не знав, але все ж таки десь чулося. Ну не було у нас у свабодной родінє сексу. Секс з’явився…(Ви, певно, знущатися будите, коли я розповім з ким!) незабаром. У сусідньому жіночому диткорпусі з’явилась якась хвороблива дівка, яка (ну точно не повірите!) через своє дуже бліде обличчя отримала кликуху – Снігурка. Мені й хлопці піджартовували: «Зюзя-Казанова, ти маєш її бачити». І я її якось побачив, і мені минав тринадцятий. Але то Шевченко Макару допомагав, а в нас мур на два метри. Хоча і в одному корпусі обідали та вчилися, тілько ж я на три роки старший від неї був. Отже на перерві я їй запропонував сховатися на «нашій» території та щоб вона не йшла на урок. Наївні дівчатка ті, які хлопців не бачили! Звісно ж, вона погодилася. Ох, той дядя Федя, який заощадив для нас у сараї непогану колекцію порнушних фоток! Ми якось по дрова ходили, то ж і надибали на них. Вирішили для них зробити инший сховок. Так починався ВУЖ, так починалася наша еволюція. Я, не довго думаючи, затягнув Снігурку до душу. Вже згодом, у період повноцінної зрілости, зустрічав инших лярв, - вони були обережними хоч трохи, а ця ні. А-ля-роби-зі-мною-що-хочеш. Пам’ятаю, щось спочатку цілував її, потім роздягнув повністю. Вона не пручалася. Пробував навіть щось штрикати, але поки попав у дірку – кінчив. На тому з нею все і закінчилося. Більше я її не бачив, а вона, на щастя, мене не здала нікому. Подруг у неї не було зовсім.
В той рік Брежнєва цілували без взаємности посмертно. Черненко і Андропов проминули швидко, запам’яталася лише горілка за три шістдесят дві. Якось раптово почали балакати про все – кінчалася епоха онанізму, перескакуючи різко в якусь любов без зобов’язань. Великий інтернатський пліт був частково розкрадений напередодні берлінської стіни. Увечері то дівки до нас, то ми до них. Кожен відривався по-своєму. Прізвисько Зюзя укріпилося повноцінно – любив попивати спиртне і дуже часто набирався по повній. Казанова якось від мене відійшло, бо всі ми тоді були одного розливу вермут. Дуже цікавого в моєму житті не відбувалося. Якась була епоха розбитих вікон в Європу, тож усі на повні груди вдихали весь забуґорний непотріб. Розігнали нас по всьому СРСР з примовкою: «Держава про вас піклувалася, настав час і попрацювати на неї!» Наша втіха не знала меж, безмежністю відкривалося перед нами пізнання довколишнього оточення. Багато хто тоді за сумлінну відданість перед світлим майбутнім сів у в’язницю, багато хто ставав крутим і випробував на власному здоров’ї нові наркотики, багато хто йшов у рекет чи кооперацію. Заводи рідко вабили своєю зубатою сіросовдепівською плакатністю і безвідповідальним гуркотом бракованих верстатів. Очікувався повний занепад.
Власне я вибрав рекет і кооперацію, та все ж таки заради збереження традиції і так, розважаючись, із року в рік перевдягався доброю сукою Дідом Морозом. Зюзю поважало все. Ходили навіть легенди, ніби я кулі горілкою запивав. Але то все фіґня, я просто заробляв на себе.
Новий Рік – то було задоволення. Але иноді задоволення закінчується повною імпотенцією. Перед носом самого Нового Року, як завжди напідпитку, забираю двох хрупавок для полегшення стану і для перевтілення найкращої в Снігурку з вулиці та прямую собі до своєї тарантайки. Двигун заїло, а скроні, лютуючи, тактують: «Біда буде!». Думаю: ну, все, капець, Горбатий, напевно, помре. А хто ж тоді нас зі своєї пазухи годуватиме? А, хєр з ним, додому-то півкілометра, а там один батон півкіло капусти має настругати. Візьму частково пійлом, а капусту на виплат. Хай на свята потішиться. Хай зна, що Зюзя не такий вже й ґандон, як йому те ввижається. В магазині нікого, тілько трупом пахне. Підходжу ближче… Ніфіга собі. Череп по всій підлозі мозком розтікся. Хто ж це тебе так та в моєму районі? Каса не взята, а отже – мене підставили. Мітли періодично верещать, наказую заткнутись, бо мєнти наскочать. Хоча в новорічну ніч то… Що вони, зовсім ідійоти, чи що – в такий день та в мій район? Беру бухло і пропоную йти найтати до мене. Кіна не буде, у відаку касету зажовано! По дорозі п’ємо…
Морг, мені холодно. Пахне бомжами і формаліном. Чомусь я бачу себе замотаним у ганчір’я і безпомічно-нерухливим. На грудях табличка з надписом: «Візьміть, як вам жаль!»

Чому не виставили оповідання на сайті? Напевно, випадково. Надзвичайно сподобалось!!!
З повагою,
Ю.К.

© Юрій Кирик, 01-01-2011

  Додати свій відгук!
 
CAPTCHA:
(антиспам, введіть три ЧОРНІ літери)
captcha image
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.82045578956604 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …