стільки поетичних інкарМацій... інкарнацій. мов катаюсь на крилатих качелях... звідусіль доносяться імена, ще імена... писав хтось (зараз по пам"яті) "це мов визивати Імена" (с)... Принаймні...
Було думалось: уютнейший дом – разум без стен. Але, ні… цей захист виявивсь (як і очікувалося) - примарним. У відносно давно віддаленому і віддаленому теперішньому - примарним. Уютнейший дом – душа без стен – можливо, так відчувалося... Так відчувається… й надАлі… Про смерть теж… «Смерть-піклувальниця» в Сократа (чи кого?)… «Моди смерті» - щось із Віктора Гюго «Отверженних (як укр. знаєте)»... Маю звичку - про смерті писати… Трамвайчик нагадав із цього вірша про бус, що у німецькому містечку Гіссен (із самого початку нагадав – спонтанно, безпричинно). Бус № 13 (не забобонна), на переднім склі зелені літери - «Friedhof». Коли розповідаю люду, що бус такий там є – посмішки у відповідь, думають метафора. Бус такий там таки є, без метафори і зтакож. 13, 12, 1, 0 – не про те… Затишок… Є потреба… і у примарах…, і у затишку…, і земного…, і затінку… Але і у від-тінках… живого, і того, що в залишку, чи надлишку, чи вдосталь. І в штормі. Яким би не було це море… Червоним, Чорним… Від якого кораблик не шукає зАховку, а лЮди… по-різному. Простоти, до котрої люди тягнуться… Люди тягнуться, та я кудись туди – до чи від віч-на-віч… «Відчуваєте, але… дізнатись». Так, «дивне» поєднання виходить… Зверху в коменарику є слово sense – бо позначає із англ. думкове і чуттєве. Це про дізнатися не так… Дізнатись шести…струнно… У кожного ж бо струменить щось ізназовні… Це про лінії й лінієчки. Ніби й лінії, й лінієчки, і ні. Кардіо-грама… - маловато будєт, правда? Грама мало… Кардіо-тони – приємна глоса. Яку не відтворити, не розгубивши щось… І у повітрі теж. Казав відносно нещодавно хтось: «Меня ета птіца уже раздражаєт… - ета, под названієм муха». Це про себе. Наступне, просто наступаюче про себе після цих слів: ох ці мої мухи (в голові), а птахи де ж тоді, де ж тоді мої птахи?!! Літають, але… Там, де не бачать… Птахи у клітках тут – це ж не зовсім ті птахи, що вільні, так?... Мухобійка є, але… (довга історія… Звідти втрати…). А часом летиш туди, де літається так, як хотілося б… Так, мабуть, немає найменшої дискретної частинки, що не була б частиною… – чогось іншого, може, більшого. «Фрагмент у фрагменті» (с). Ніби відчуваю… десь так… Відчайдушно… А мати щось… - про що б це.., мені імпонує і давати, та, мабуть, не виходить, зримо, а незримо – як здогадатись… Звуки, музики – в Єгипті Древньому, знаєте ж про це, фараони дозволяли цілувати сандальку крім жреців ще й музикантам, бо вони ніби, як віриться й мені, наближені до Бога, хоча - таке у всіх.... Музика мала назву «хі» - відчутне ж ніби щось і інше, як буває в сміхові… На межі – так. На межі! Іронія (не зараз) – це теж с-м-і-х н-а м-е-ж-і… Незлий сміх. Не хочеться, щоб злий. Навіть на межі. Десь, може, на Гаку писала, що коли Густава Малера спитали у дитинстві ким він хоче бути, дитя Густав сказав: «Мучеником». Та ні, всі різні є всім різним… Місяць як про це розповіли. На межі, звісно, – так.
Спасибі, глибинно, від душі.
http://www.youtube.com/watch?v=outRT0lgJVs - чарівно, ніби «тільки звучить»… (відео теж приємне)
Відштовхуєте - ні. Ніяк, нізащо. "Знову Ви-форма?" - саме це питання. В одному напрямку Джойс ("будую тексти, розраховуючи на знавців") і Рембо (коли настільки сталий стиль, що поламати (протистати) дуже легко - але це Франція 1870-ті). Додати можна що завгодно - Езра Паунд, Беккет, цей-як-його-ага-Джон Беррімен - тоді розмова навертає стиль на стиль, на форму - форму. (Ви ж відчуваєте...) Але.
Але.
Але. Дізнатись. "Вас не дізнаюсь, чи не так?" Не так. Принаймні... Тоді це протилежний напрям. Не Джойс і не Рембо, не Котляревський (я все ще йду у метрах, як ви знали). Цей Аdiemus - те, чим я глушу людей на роботі, по-2 мелодійно подобається, по-3 - сама ідея мови, що нічого не значить, а тільки звучить, вільна глосолалія (як у першій проповіді апостолів, хоча є в тому дещо демонічне, правда?) А по-4, то була ідея, що писати легше-можна-варто-справді, коли немає іншого виходу зназовні (тут є історія, окрема, довга та доказова), коли зназовні бомбить звукова структура. Тут є насправді дві історії (та теореми), але ж...
Без форми це кисіль? Це звести будинок до фундаменту (здається). Якщо про текст - це писано про смерть. Передчуття, своє (не так оригінально?). Якщо теорія (і знову крок до форми) - писати можна тільки на межі. При тому (як не слухай Аdiemus) - не за бажанням, а - на жаль - за примусом зназовні та поза будь-яким навмисним наміром. Усупереч і на межі.
Звідси - яка нормальна людина буде писати?..
знову Ви-форма? як Вам більше імпонує. я із цими абстракціями відштовхую людей, (так?..), хоч люди мені по-доброму не байдужі. правда. з Рембо рядок - я можу перекласти, але не розумію чому його розмістили тут. всі мої аналізи - і цього рядка, і інших - будуть лише потенційностями, і відносно правди про рядки і Вас не дізнаюсь, чи не так? Аdiemus - маю сприймати як те, що мушу зробити? набридла Вам, так?.. так сильно набридла? можете, будь ласка, про це чесно? я не ображусь.
Це точно. Так і було. riverrun, past Eve and Adam's. Корок. А він же місто Корк. Хоча не тільки та не стільки, бо не звідти. Є й інший гудзик. Цей отвір зелені, де джерело співає. Але знову ж - і тут - не прямо, а відбите. Двічі. Через перетинку. А це вже соромно, якщо зважати, звідки напрям. Хоча, кінцево, це не має значення. Бо все одно на витоку виникає Les pieds dans les glaïeuls, il dort. Не стрілочник.
А решту дуже просто зрозуміти, як ви знаєте.
