Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть



	ПОШУК

АВТОРУ:

	Ім’ я користувача

	Пароль



Бажаєте зареєструватися? Забули пароль?

Жанри

Гоголівський ФОРУМ

AlmaNAH

Наша статистика

Авторів:	2710
Творів:	52097
Рецензій:	96321

Наша кнопка

Код:

Рецензії

[ Без назви ]

(Рецензія на твір: , автор: )

Цей текст — наче надірване покривало на порозі дому, де ніхто вже не живе, але все ще пахне чимось дуже твоїм. Катерина Омельченко пише не стільки про війну, скільки про людину у війні — у миттєвості, що змінює людину назавжди, але не має для цього ні спецефектів, ні навіть підсвітки. Усе тихо, аж тисне вуха. Місто не кричить, воно вичахло — в ньому живе той, хто не зміг виїхати, і той, хто не зміг не повернутись. І серед цього вистояного болю — дівчина. Жива, тиха, щільна, як пізнє молоко. Не героїня, не символ, не кричущий плакат, а просто одна людина, яка не встигла не жити.

Катерина працює дуже чесно. Вона не намагається взяти масштабом чи розмахом — вона тримається ближче до землі, до того самого рівня, на якому розгортаються головні трагедії життя. Її Донбас — не ідея, не фон, не карта воєнних дій, а хата. Точніше, те, що лишилось від хати. І те, що тягне додому навіть тоді, коли від дому вже нічого не лишилось. У цьому тексті немає жодного несправжнього слова. Він весь — із реальних рук, зі справжньої мерзлоти, з бетонного пилу, що вже не вибивається з речей, навіть якщо їх прати двічі.

Тут пам’ять не повертається — вона лишається. Кров не з’являється, але все одно просочується. А любов — не сюжетний поворот, а єдина причина досі дихати. Бо якби не вона, все це давно вже могло б закінчитись. І водночас любов у цьому тексті — не порятунок. Це щось складніше. Щось таке, що не дає ні втекти, ні зникнути. Це — обов’язок, як світло в кватирці, яке треба лишати, навіть якщо більше ніхто не прийде.

Те, що написала Катерина, — не розповідь. Це стан. Його не можна переказати. Його треба прожити. Як зиму без батарей, як дорогу додому, якої немає. І кожне речення тут — не стільки крок, скільки підтвердження того, що йти є куди. Навіть якщо точку прибуття давно зруйнували. Людина, яка читає цей текст, мимоволі стискає плечі — не від страху, а тому що в повітрі вже пахне першим мінусом.

Омельченко не драматизує. Вона просто показує, що болить. І не своє — а наше. І це «наше» — навіть не патріотизм, а спільна втрата, яка не потребує слів. Просто лунає, як тиша у вивітреному під’їзді. І коли ця дівчина сидить на підвіконні, коли вона варить каву, коли вона згадує — вона в цей час не говорить. Але весь текст — це те, що в цей момент говорить її мовчання.

Це проза, яка не пише себе на згадку, а на виріст. Бо вона про те, що не мине, навіть якщо ми дуже постараємось. Вона про жінку, яка не чекала війни, але не втекла. Про дім, якого не стало, але який досі існує в пам’яті запахів. Про зв’язки, що тривають після обриву. І про війну, яка відбувається не в окопі, а між словами. Там, де просто людина. Просто жива. Просто не забула.

Додати свій відгук!

Згенеровано за 1.4630808830261 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Що почитати

• Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …→

• День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …→

• Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …→

• Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …→