розминаю пальці,
так ніби між ними ще є залишки глини,
так ніби глина лишилась під нігтями та на складках шкіри;
на подушечках, на лініях долоні.
розминаю пальці, так ніби ще лишились частинки тепла,
теплі мазки на поверхні гончарного кругу.
такої спеки не було вже давно.
сидіти під стелею і відчувати задуху,
відчувати, як повільно сповзає день,
як сповзає тінь з дахів будинків та пташиних гнізд;
як річка часу тече крізь пальці,
як змиває з них залишки глини,
або навпаки намиває.
ніколи не думав що в повітрі буває стільки яскравих фарб
якби я був художником то ловив би повітря руками
вдихав би в камінь ідеї якби був скульптором
міг би назвати їх якби був поетом:
колір моря яке пахне так близько що йде обертом голова
колір вчорашнього сну що так несподівано пішов
колір музики яка змушує рухатись швидше і швидше
колір волосся котроїсь з дівчат якими насправді
пахне липневе місто
барви квітів та барви асфальту
барви тисяч провулків та річкових потоків
десятків тисяч яскравих уборів на вечірніх терасах
останніх трамваїв вина і тонких обіцянок
газет і блокнотів і стриманих порухів губ і непевних
продовжень і пальців гарячих і скронь і задивлених в обрій
очей і нігтів і дихання й часу
ніколи не думав – так легко закрити повіки і віддатися
теплим течіям, земному тяжінню, безтілесним ангелам,
що стережуть ефір твого сну від зайвих радіохвиль та всіляких перешкод;
заливають теплим молоком кукурудзяні кульки твого смутку
та вівсяні пластівці спокою,
стирають порох на полицях твоєї пам’яті,
стирають в порох усі твої сумніви –
усе, що не встиг виправити.
і посміхаються, і розповідають про те, що
глина вже майже стверділа,
і ось-ось з’явиться ще один янгол
і гратиме невідомий етюд на крихітній флейті кольору сонця:
велику симфонію, кольорову мелодію, sunshine reggae.
ще трохи, ще трохи
і коли я прокинусь і обведу поглядом місто яке виліпив
я стоятиму я вдихатиму гарячу тінь цього полудня
я розминатиму пальці так ніби між ними ще є залишки глини
так ніби лишились ще частинки тепла
теплі мазки на поверхні гончарного кругу
