Вона ішла босоніж по Парижу,
збиваючи підошви об бруківку –
уже не ступні-ще не лапки
людські-чи-жаб’ячі кінцівки
їх м’ясо ще живе
іще сочиться кров’ю – свіже;
вологе чавкотіння
плоті по асфальту –
за мимовільне донорство
тобі подяка, чуєш?
від вічно-анемічного ґраніту
від тротуарів по горизонталі
нáпнутих, а спúна
нáпнута по вертикалі
хребет прямий, хребет-стріла,
яка встромляється у шию,
хребет-годинникова стрілка,
хребет – як стрілка дзиґарів,
що відраховують віки;
спина пряма пряма постава,
бо стосами на голові
лежать французькі словники,
а в голові – французькі поцілунки,
а зранку всім покажуть простирадла,
розвісять їх на Ейфелевій вежі,
і на одну паризьку плітку
стане більше:
– а де ж червоні плями крові
нема вона залишилась слідами
без пальчиків
на вулицях омріяного міста
химерно-витончених збочень
на вулицях кохання без любові.
