Мій мозок – наче понівечене тіло ящера,
до якого щораз приростає хвіст нового вірша.
Знявши пінку рим, мов пухлин, недоброякісних
я нарешті в ньому починаю лунати сама.
І лунаю крізь біль, і крізь хіть, і недосипання,
і опівніч лунаю, як по полудню лунатиму.
А потому по цей бік від мене таке залишається,
що сам вірш побоявся б назвати матір’ю.
І в мені вже немає коханки – вона на папері,
у чужих ховаючи стегнах спітніле чоло.
І в мені вже немає людини – вона між рядками,
як відкинути думку, що її в мені й не було.
І в мені вже немає верблюда, дитини чи лева,
тільки за гороскопом проспівають треті півні,
коли я-не-поетка, мов смердюча стара королева
у хутра, загорнуся у власні вірші.
Я-поетка тоді всядеться верхи на поні,
я-поетка накреслить тоді носком на піску
незакінчену мантру тими знаками, що на долоні,
і відкине себе за поверхню листа, драглисту й м’яку.
