І не люблю.
Нікого.
І себе.
Душа, як передгроззя,
душить,
душить...
Немає місяця уже.
Нема небес.
Повітря
у важкі
і сині згустки
збиває в горлі
голос і слова.
Мовчи.
Мовчи.
Не воруши думками.
Земля німа.
Десь котиться гроза.
Хай блискавиця
трісне між горáми.
Тоді здобудеш голос,
як вона –
трембіта тужна –
зболена смерека.
Не говори.
Мовчи.
Сама.
Сама.
Гроза вже близько.
Скоро.
Недалеко.
***
Звільнитиочі від твоєї постаті
і залишити простір твій,
хилитися вербою в синім вітрі,
бо ти – не мій ти...
