***
В ці попелясті сутінки прив’ялі,
де степу й волі лоскітний вогонь,
зостанеться на березі печалі
лиш срібна тінь від голосу твого.
Переживу. Перечорнію.
Перекигичу. Пропаду.
За те – нічого. Все. Німію.
Байдужість в голови кладу.
***
Розіллятися сизим дощем
трохи далі від краю,
від краю...
За півкроку від білої лінії
все всередині
стане слізьми...
А руки порятунку нема.
Я чекаю.
Я знову чекаю.
Так незатишно біля провалля
від холодних очей
зими...
***
А із рук проростають квіти.
Чорні квіти, неначе туга.
Опадають на білу землю.
Я торкнутись тебе боюсь.
Не торкнуся твого обличчя.
Хай не згасить печальна смуга
чорних квітів (то в мене – руки!)
твого погляду
білий
обрус...
***
На обмерзлому згарищі сну
час до болю руку стиснув,
і де пес голодний – твій жаль –
кістку сумніву обгризає,
де на камінь зісох твій хліб,
де стражденним надіям гріб
сивий мох, непам’ятний мох
тихо-затишно сповиває
