ти пропадаєш ні де ні куди
не спитаєш слідами сліди
покриваєш довіряючи пороху шляху
молиш його з висоти
нібито він ще не ти
потойбіччя спіралі
бездоріжжя буття
попіл вибуху перегрібаєш
вибираючи цвяхи з орбіт
кнопки й кусочки афіш з-під чобіт
позад себе для знакУ кидаєш
млосно від мороку пальці обтяті
до сліду слідів пасуєш
колінами їх же ж для знакУ затираєш
весь в поросі і порох весь в тобі
і морок тут туди хоч не питаєш
а кам’янієш вітром видуваєш
останні діри в собі для знакУ
іншим каменям хоч нащо
вони й так не знають того
що ти знаєш не знаєш
що ти болиш в цьому всесвіті пилу
і що це не вода
коли підморгує оку кожний атом
сонцесяйний як зайчик
що не пропадає ні де ні куди
