Пропалиш наскрізь і дивитимешся здивовано.
Знаєм, тебе.
Зачарована своїм візерунком на долонях,
йдеш наперекір всі дорогам по порогах.
І ніде не маєш взаємності,
але щось з кожного виносиш,
пробач, але нема констатації.
Пробач, помилився, це не твій номер,
це мій штрих-код на потилиці.
Нарешті побачу, який я порядковий...
Синій, мертвий, ні забилось знову.
Продовжуй шлях, де дві ложки кави
на кожен ранок,
де будить одна і та сама пісня,
вимикається тим самим пультом
один жіночий голос
доповнює той самий сніданок.
І я той самий, але після інсульту.
Може і він стане тим самим.
На протилежність протяжність
невелику, в пів кроку,
і пів-життя на півдорозі
І розпластаний по асфальту нівроку,-
навідь машини вбивають себе...
