Десь за вікном напівпрозорий місяць тоне
У сяйві блискавок і сірого дощу,
Від грому голосу аж серденько холоне,
І зовсім сну немає в ніченьку таку.
Я прислухаюся до того голосу грізного,
Здається, він самотній, і у тьмі когось зове,
І сльози капали із неба чарівного,
Чомусь, ті сльози впали в серце і моє,
Чому ж так гірко плачеш ти, о синє небо?
За ким голосиш так, чого тобі не вистача?
Може, зірок? Ти тільки їх поклич до себе,
І ти побачиш – миттю стане ніченька ясна.
Чи, може, місяць, умиваючись в росі ранковій,
Десь заблукав й назад дороги не шука,
І ти у розпачі. І в надвечір’ї колисковім
Шукаєш, де ж цей красень заблукав?
Та він повернеться. Я в цьому впевнен, я знаю
Але чому ж якась нестримність душу мою жме?
Якась німа печаль моє серденько огортає,
Заціпеніла жалість сковує мене.
Моя душа також за чимось тихо плаче.
Але чого насправді, серце, хочеш ти, скажи.
Чому болиш, немов гориш у полум’ї гарячім?
Не плач, благаю, і мій спокій збережи.
Моє єство, мабуть, лиш прагне щастя,
Але яке воно? У чому його суть?
Та знаю, спалахне в мені тоді його багаття,
Коли я чесно і прадиво подолаю путь…
2004р.
