Ти підбери цю тишу, час благословенний,
і світло в своїм серці розсвіти...
А я зникатиму щоразy з пам´яті твоєї
поки не зникну зовсім, мов осінній дим.
Стікатимуть повільно дні дощами
із ринви літ, з дахів віків,
із веж тисячоліть.
Тебе поволі, непомітно я втрачаю
як срібло, що із неба ллється
на бруківки міст.
До брами серця, наче брами раю,
обітоваAної і таємничої землі,
ти все шукав стежкИ із лабіринту,
заблукалий:
і ось знайшов одну,
й знайшов потрібний ключ -
та все ж не відчинив...
Ти поклади цю тишу й душу мою на долоні
так, ніби ти жіночість мою дику підкорив -
і на душі оцій, розгорнутій, мов молитовник,
чорними літерами слово "втрата" напиши.
I вознеси цю тишу ніби передвістя осені,
й багаття суму в своїм серці розпали.
Арктичний вітер пригорщами повними
сріблясту паморозь на вежі притрусив, -
O, як чіплялися вони все вістрями за просині,
немов прудкий спиняли літа часоплин!
A хмари! - ген летючими голландцями
невпинно линуть в безвість так,
як і я з твого життя -
в позасвіти...
Лиш не тримай в думках цю тишу,
краще відпусти -
нехай же птахом сизокрилим й чорнооким
невисказаних досі слів летить!
І щойно перший промінь передвістя осені
торкнеться серця ніжно позолотою -
ти в нім про мене спомин загаси...
