В неживому дзеркалі ховаєшся
Моя „Незнана”
Із ниток прозорих виткано тебе
Дотиком пробив би вхід до того царства
Та від твоїх подихів
Перетворилось в камʼяне
Знаю
Що стоїш по тому боці
Знаю
Що скляне обличчя маєш
І незронену сльозу
Що зʼявилась і застигла
Вчувши
Що не убачивши твою красу
Вибрав іншу ¬ неземну
Про яку говорять
Що веде у смертну тьму
А твою ¬ реальну й чарівну
Не торкаючись утратив
І напевно
Вже ніколи не знайду
Все ж таки
У дзеркало я заглядаю
Вже потріскало
Від поглядів заплаканих очей
Може в тріщинах отих
Сльозу твою впізнаю
І тебе ¬
„завмерлу мрію” оживлю
Чи повіриш
Що завжди тебе люблю?
Хоч в сліди на дзеркалі від твоїх уст
Свої я не вкладу
Усміхнусь зате
І в світ твій увійду
Та й відразу ж
Недосяжним спогадом
В думках твоїх помру
Вибач
Але ти мабуть уявна
Неіснуюча як наше задзеркалля
Ми не бачимось!
А може навпаки?!
Залишаємо взаємних поглядів сліди?
Може руки подавали ми собі не в сні?
Може та
Яку розшукую
Це саме ти?!
Та мене і так ти не впізнала б
Ані я тебе не зміг би віднайти
Знаємо ж
Що нежива колишня мрія
У якій могли б зустрітись я і ти
Тож не плач і не дивуйся
Що в інакший одяг я вдягнувся
До сльози твоєї доторкнуся
Бачиш?
У своїх мабуть я теж втоплюся
А твою ¬ застиглу
Оживлю
Хай тече і забере твою журбу
Обіцяю
Я тебе не розлюблю
І розбите дзеркало в мозаїку складу
Тільки кусник твоїх уст
Собі я заберу
До своїх безслідно прикладу
Перевтіливши дві спраги
В ненасичену й одну
Як проходитимеш поряд
Розпізнаю спраглий погляд
На устах моїх його мета ¬
Вкрадена частинка одуховленого скла
Знаю
Ти без сумніву захочеш
Повернути
З недоторканих ще сховищ
Свою власність
А вона
Втілена в мої уста
Чи вкладеш свої до їхнього життя?
Чи насмілишся порізатись
Об вістря небуття?
Глянь
Поблискує на тих устах
Отруєна роса
Мовби неіснуюча вода
З несмертельних поцілунків джерела
Чи ж не в силі ми
Не допустити до солодкого пиття?
Мабуть ні!
Занадто вже слабка
Виткана для наших тіл
Одна душа
В поцілунку розпізнаєм
Що розірвану її колись
В цей час єднаєм
Та напившися із уст отрути
Повмираємо
Бо не судилося разом нам бути
Дзеркало на землю впаде знову
Не зберу його в одне
Мабуть ніколи
І тебе у ньому не побачу
Дивно
Та ж невже я знову плачу?
