1.
Мушу визнати, що з самого спочатку
Хотів написати цикл енциклік до тих,
Хто мене недооцінює,
Чи пак – переоцінює...
Але словами ейнштейнової мудрості
Нагадаю: Все є відносне...
І авжеж, обійдемось без цитувань Аристотеля,
Це його особистий досвід і справа пройденого!..
2.
Заплакані чайки, що гнізда звили над берегом
І найніжніші збудники нервів в епітелії рухомої
Кори задоволеності – вже енний раз мене привели
В монастир, що здалеку є проблиском сонячного зайчика...
Монастир зі слюди і слини будівничих, плечей виноградарів:
Багатий у часі її Величності Традиції,
Як і цілунків пожеж, мов розпеченого
Сім’я на все рішучого Ліберті...
Поріддя накопичених зрадницьких поглядів –
Це збільшувальне скло під прямим кутом сонця,
Вони вкрай небезпечні,
Тому нападають в найспокійніші моменти
Штилю вартування людського...
Коли вже до болю знайомі обличчя
Кривляться од незнайомих наскрізних
Пострілів зайди – їх не розгладити, не стерти
Сліз, як із плакучих ікон...
Не запитуй про щастя, чому зовні його
Не зафіксуєш у аскета, отого, що
Змітає пісок зі своїх сандалів, чийого
Бороду бджоли заповнюють медом...
3.
Потреба неприборканої самотності під глянцевою лампою місяця,
Щоб лежма скорившись, у м’ясорубці життя, почати молитися...
Зачати молитву...
Без того гнилого виправдовування...
Без приміряння німбів, дукатів тощо...
4.
У штольні, у бісері зеленого дихання вогників світлячків –
Старечою міддю зіщулилось серце пророка
Із виколотими очима...
Того, що встояв перед підкупом світу...
Такого подібного на тебе у тому,
Що зачарувався людиною
І не розгубився, не втік, хоч міг –
Із вогню з лілеєвими пелюстками...
5.
А тобі, брате, із блискітками золотавої цікавості
Мене не збагнути,
Якщо тобі не доводилось увійти в ініціацію
Блудного сина...
Бо як же інакше пізнати тобі цей смак повертань
До жизної ріллі чогось більшого ніж просто
Починання дитини?..
