Ми проростаємо
З чорної землі забуття:
Зерна кинув недбало
Босоногий орач
Чужого села,
Яке називають Небо.
Полічив яблука:
А вони падають.
Полічив ягоди:
А вони гірікі –
Набило оскомину,
А виявилось,
Що то ягоди Істини.
Долучіть мене до цього саду.
Хоча б голкою терену –
В скроню,
Дозвольте дивитись на хмари
Крізь листя аґрусу.
Тільки тінь на воді:
Ми випили вино ночі,
Гірке віскі Плеяд,
А вже ранок.
Ми забули як цвітуть стокротки,
А вже падолист
Пікардії небачених мрій,
А вже снігопад
Холодних як небуття
Крижаних візерунків:
Дикий зимовий сад.
Вже.
