Не знаю, до кінця не взнаю, допоки сама не скуштую.
Допоки власний досвід не покаже, не дасть відчути. Реально.
Бо ж як можна уявити собі нелюдські страждання іншого,
коли вся не влізеш у його шкіру?
Проте десь так тиждень тому я мала сон.
Я знову бачила ліс (якісь джунглі чи сибірська тайга - не суть)
і я знову кудись ішла, допоки не натрапила на огорожу
з високими бетонними стовпами і колючим дротом.
А за ним - на військових, повністю озброєних, і їхніх скажених собак.
І бачила я крізь ту огорожу людей, полонених,
що сновигали по периметру цієї зони
і з якими ці військові робили все, що їм заманеться.
А я, схована за якимось кущем, отримала шок,
подібний до електричного -
так мене пронизав страх від побаченого.
І щойно я його усвідомила,
мене схопили і заштовхали у цю резервацію.
Мовляв, буду піддослідною.
Цієї миті мій страх вже не був електрошоком,
він був величезною, важкою кам´яною брилою,
котра повністю паралізувала свідомість
і в думках крутилося лише одне:
я залежна, я тепер завжди і повсякчас, кожної хвилини, секунди
залежна від волі того, хто мене поневолив.
Бо я - тепер не я.
Я, живучи, померла.
ПС: Найстрашніше у тім сні було відчуття втрати контролю
над собою, над своїми діями, думками, над своїм диханням.
Коли елементарне відчуття себе-людини
змінюється на сприйняття себе як біомаси -
брудного непотребу, котрий, окрім тортур, різних за формою,
про які не знає, коли настануть і як довго триватимуть,
відчуває, що стан притиснення до стіни
чи закопання заживо й причавлення
важезною могильною плитою -
цей стан - пожиттєвий, довічний,
ба гірше - цей стан такий, який піде і за поріг смерті..
Найстрашніше - це коли звивини
лабіринту твоїх мізків
хтось просто так,
заради своєї садистської втіхи,
випрямляє
у сліпу безвихідь..
