З вівтаря твоїх очей упаду молитвою,
Серед церкви сподівань стану тлом ікон,
На подвір’ї наших днів під старою липою
Розстелю по споришах наш мрійливий сон.
Заплету із кіс твоїх ручаї неміряні,
Пригорнуся до душі, як до раю Бог,
І помножу на нулі наші дні зневірені,
І воскресну до життя, наче ми удвох.
На руці твоя сльоза заіскрить перлиною,
По вустах стелю, як ніч, мерехтіння зір,
І по полю із життя побіжу дитиною,
І злікую рани, мов половця аїр.
Перекреслю ту біду, що по норах хована,
Перерила наші дні, наче луку кріт,
І гриміла, як баддя, плітками обкована,
В криниці страхів і мук тягнучи наш світ.
Тільки жаль, що зошит мій, креслений, пописаний,
Не рахується в світах за святий закон,
Притулюся до щоки, серцем заколисаний,
Простелю по споришах наш мрійливий сон.
