я не знаю, що це:
скалки-дозвуки світу минулого,
чи здогади-зблиски
життя прийдешнього..
я не знаю, що це:
посеред ночі раптом прокидаєшся
від сну
нестерпно-прекрасного,
неможливо-болісного:
десь блукала по якихось
знайомо-незнайомих
стежках, містах, краєвидах,
допливала на хисткому човнику
до свого потаємного острова -
загaдкової Теrra Ultima Тhule -
до своєї втраченої Атлантиди,
над котрою кружляють
барвисті зорі й планети
у чудернацьких сузір´ях..
і.. хапаєшся мимоволі за серце,
іншою рукою розмазуєш по щоці сльози -
не встигаєш ухопити плин зішалілих думок..
О, уяви, фантазії, візії, мрії..
..я не знаю, що це:
приходиш скільки (безліч?) разів додому,
переживши наступне коло
нестримно-гектичного пекла-хаосу,
ледве відкинеш пальто, знімеш чоботи -
плюх на стілець!
Дихаєш.. Чуєш серце аж у мізках -
ні, гупає навіть десь поза тілесним простором -
поза твоєю приватно-інтимною межею аури..
Гупає.. І ти, ледве віддихавшися, знову полегшено:
"Хух, і тепер пронесло!" -
і теж цього дня радієш, що ще існуєш,
що бачиш продовження
заходу Сонця..
І вечір домашній
(все ж стараєшся,
аби якомога
був спокійний і релятивно нудний),
добігає свого кінця -
плентаєшся, втомлена й сонна,
щойно "накрутивши" горланистого
півника-будильника,
до свого нехитрого прихистку:
до свого пастельних кольорів ложе -
єдиної малої радоcті,
від якої з передчуттям невідворотнього,
мільярди літ такого ж колообігу -
чи космічного чи просто речовинного (яка різниця?) -
щойно відпустивши з настороженої уваги
турботи і світ навколишній,
щойно поринувши у глибокі води..
знову віддано
очікуєш зустрічі
зі своєю зóряною
Долею..
