Оце люблю оцю жінку, бо знак її,
мов на душі тавро чи шрам на серці.
І всі слова, що вона каже, – слова мої,
і що не каже, – моє… чи так здається.
Вона, як плескіт отих річок, яких нема,
бо кожна річка пішла під землю і стала міфом.
Вона солодка, вона терпка́, немов хурма,
бери і ріж, бери і їж – але не спіхом…
Оце люблю оцю жінку, її печаль,
її паростя, її тумани, жалі і жа́ла.
Я бачив, як
вона згоріла, немов свіча.
І бачив, як
набралась сили і воскресала.
Я бачив як
вона бриніла немов струна,
коли від щастя із неї пісня текла і віра,
я падав з нею, і разом з нею злітав із дна
не був, єдине, ніколи з нею в подобі звіра.
Оце люблю оцю жінку, тому промо́вчу
про те, як важко буває часом носить їй зорі
і залишати в її житті свій теплий почерк,
і залишатись у полі зору, у тіні зору.
Життя то зводить, а то розводить, неначе грає.
Ми то у мандрах, то на роботі, то на війні.
Життя, як річка, що протікає між пеклом-раєм –
знайти ще можна, не загубити – часом, ні.
Тому люблю оцю жінку, люблю її!
Хай буде тричі Земля робити мертву петлю, –
знайду, зігрію,
бо всі слова, що вона каже – мої,
тому що ЛЮ…
