Мій друг напився, його тягнуло говорити,
А я дивився на тьмяний ліс i чорні діаманти
Гігантських сосон – у небо постріл.
Зимова темрява лишала мокрий слід.
І чувсь вселенський гніт.
Я хотів укритися плащем,
У серці маявся солодкий щем.
Темний ліс рипів тягуче.
Друг каявся і ледь не плакав,
Всміхався ліс нічний – стоглав.
Дорога ковзала у чорне ніщо,
Здавалося, я падав на морське дно.
Подібно до монети кинутої жартома,
Аби повернутися. Я ж не бажав
Нікуди повертатись.
Лиш тиші прагнув я серед дерев.
Мені здавалося, усе це жарт,
Зотлілого багаття жар
Остиглий. Цей темний ліс.
Правічний ліс, що тягнеться змією,
Коштовною, холодною і, звісно ж, золотою.
О, цей величний чорний ліс,
Здається, він існує сотні тисяч літ!
Дерева, мабуть, пам`ятають все:
Народження і смерть імперій, і відчай, і кохання.
А ще закінчення війни розпачливе чекання.
О, ця війна нас змінить всіх!
Від старості вилікує молодих.
Велика, заплачена усіма ціна.
Тепер уже нічого не вернути,
Тепер нічого не забути.
Лише холодний, чорний ліс,
Стоятиме з ялинами навскіс.
Ховатиме свої скарби, героїв і мерців.
Ховатиме велику журбу і таємницю,
Ховатиме холодну крицю.
Пливуть cердиті, металеві, хмари,
І крячуть ворони - задири.
Ніч розпочинає лови й розставляє пастки,
Ловити в них наївні душі, полохливі,
Серед сльоти і густої сині.
Зимовий вітер ламав беззахисні верхів`я,
І ліс так жалібно стогнав з просоння.
Колесом золотим котився небом місяць,
Разом із зорями зі срібла прозорого,
Ніч дивилася ув очі строго.
Голубині биті яйця, мертві птахи,
Безмірная пітьма таки
Останній відблиск сонця наздогнала,
Пожерши кволий, сірий горизонт.
Темрява вмостилася на свій трон.
Розлилось відлуння нічним лісом,
Нагадуючи останній травневий грім,
Птаство тривожилося у нічному небі.
Так ніжно пахло мокрою землею і ялиною,
Земля була вкрита сльозами мого друга. І глиною.
Ніч спокійно і самовпевнено зріла,
У серце смуток в`ївся як стріла –
Гостра, безжальна, половецька.
Я так хотів би, щоб це була тільки гра,
Аби мене не обіймала ця нічна самота.
Тягучий сон і тихий звук,
Ця безкінечна мить як той павук
Снувала безсоромну, липку павутину.
Ніч сміялася, о, вона сміялася так безсоромно!
Довго, довго, все занадто довго!
Вітер почав стогнати над дерев верхів`ям смутним,
Над горизонтом потягнуло димом,
Кому це там у голову прийшло опівночі
Серед дерев іти з вогнем в руці?
Холодним, темним лісом, нечутно, чорні постаті йшли.
Як дивно стояти тут посеред пітьми,
У лісі, який оповили тумани.
Тривога вовком за мною ішла,
О, друже, що з тобою? Надто ти блідий
Ти наче сама смерть. Що з тобою, дорогий?
Дивлюся у твої очі й їх не бачу,
Хочу чути голос і не чую.
Друже, ти надто дивний, сам не свій
Ти кажеш мені щось настільки незвичне,
Мені несподівано стало від цього страшно.
Чорний, холодний ліс за мною полював.
Я, звісно, вдавав, що цього не помічав.
Він оточував, він наступав!
І не дихнути, не забути.
І це більше, ніж бути чи не бути!
Життя так часто міняє власні мапи!
Життя має надто міцні лапи!
Від нього нічого не заховати!
У життя надто міцні зуби!
Не сховаєш на тілі від них сліди.
Зараз усе моє життя, у цю єдину мить,
Наче обірваний звук, наче мить,
Наче темний ліс, який скрипить.
Мій п’яний друг затих,
Мій п’яний друг мовчить.
Мій друже, ти білий як папір,
Ти порушник усіх на світі мір.
Звідки ти сюди прийшов, звідки узявся?
Ми тебе всі знали, всі тебе так любили
Та ти помер і ми тебе так давно поховали…
