| © Ольга Ярмуш, 07-05-2019
|
Грай на цій окарині, вона, ніби плескіт води,
і нехай із моїх грудей проростуть водяні сади.
Людина, що була другом, сьогодні пішла від нас,
риба ота – зозуля – кувала в недобрий час.
Згоріла небесна зірка, розтанув над плесом слід,
людина, що була другом, зарано пішла убрід.
Ріка розімкнула води, ріка вкарбувала кроки.
Грай на цій окарині, вона подарує спокій.
Людино, що була другом,
сльози мої – це дань
тому, що я відпустила з тобою в цю ранню рань,
книгам твоїм і вірі, світлу твоїх відверть,
бо ти пізнала раніше, що життя – це ріка крізь смерть.
Тумани вставали сірі, трунком текли пісні,
а вірилось: перезимуємо, сила прийде́ по весні.
А вірилось: жити легко, коли не боїшся утрат,
коли не боїшся смерті, вона – тільки шлях назад.
Рахуючи дні і втрати, леліючи плоть і страх,
знаходиш, що все – лиш міти, велика космічна гра.
А отже боятися смерті – це наче боятись воріт,
та смерть – не тільки є вихід, вона також є і вхід.
Грай на цій окарині, рости водяні сади.
Кожен із нас, хто приходить, лишає свої сліди.
Кожен із нас, хто відходить, лишає свої сліди.
Грай на цій окарині – вона, ніби плескіт води…
05.2019
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
