Простіть друзі, що не зараз
На ваше слово, слово дав.
Я довго думав, було, й марив,
Аж сів і словом заспівав
Про своє й наше я, в чужині...
Про надбаний багаж років.
Про наше вчора, завтра, нині...
Так, щоб ти друже зрозумів.
Років, поки що не рахую,
Хоч їх і в мене трохи є.
Вечорами сиджу, віршую...
У віршах про Наше, Своє...
Усі вірші мені сестрами.
Оспівую втрачений рай.
В них туга за Сяном, горами.
В рядках моїх пливе відчай.
Буває, що людей питаю:
Скажіть, як там колись було
В селі, яке з книжок я знаю.
Й таке сниться мені воно.
Щасливі люди на дорогах...
Неділя. З церкви кличе дзвін,
Долов, де буде Служба Божа...
Славку, скажи де нині він?
Розбили церкву і дзвін вкрали
Ті, які теж вірять в Христа.
А нас по світу розігнали,
Щоб затратили своє Я.
Від батьків чув, що того били
За греко-католицький сан...
Гриця в хаті його сплили...
Вже стільки років плаче Сян...
Буває і я тихо плачу.
Сльози рукавчиком протру.
Дивлюсь в минуле, а там бачу
Тих, яких женуть в чужину.
Віз і прив’язана корова...
Бабуся стара і тлумак...
Чую її мовчазні слова:
За що карає нас поляк?
Сльози протре кутком хустини,
Рукою зробить знак хреста.
У небо з молитвами лине:
Боже, прости їм так, як я...
Чути, стріляє брат до брата...
Калюжа крові... Ще живий...
Молодий хлопець кличе: - ТАТУ,
Прийди, прошу й мене добий,
Поклонись мамі, сестрам, брату
І вбивцям свою долонь дай.
На Дубнику, при церкві, тату,
Як зможеш мене поховай...
Він ще пожив може годину.
Точно, як довго не скажу.
Вибрали яму. В домовину
Біля церкви його кладуть.
Хреста на могилі немає.
Дошки пам’ятної нема.
Лежить собі тихенько скраю
Тілечко улючанина.
Як будеш там, зломи коліна.
Зроби рукою знак хреста.
За наше Я він жив і згинув.
Хай жертва буде не німа.
