Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2533
Творів: 45675
Рецензій: 89372

Наша кнопка

Код:



Художні твори Поезія Опоеза

Особливо

© Сергій Двірний, 02-02-2018
Стояла на колінах, впираючись руками в облуплене бильце.
Вовтузячись, мостився ззаду, міцно вчепившись однією рукою за талію, іншою намагаючись впоратися із кволим, неслухняним прутнем.
Сьогодні знову був напідпитку…

Нарешті йому вдалося…
Згріб у шорсткі жмені талію і заходився сквапно молотити в неї, немов, шатуни його колгоспного тракторця.
Стареньке ліжко, гойдаючись на високих металевих ніжках, жалібно заскрипіло на всю хату…

Задихали часто, нерівно, гаряче…
Відпустила бильце і, розкриваючись, усім тілом подалася йому назустріч.
Задоволено хмикнув і, владно вклавши головою на подушку, ще сильніше стис в руках.

Любила його до нестями, терпляче чекаючи кожного вечора ніби на Бога.
Подеколи був трохи різким чи грубуватим... як сьогодні... але це нічого…
Їй, навіть, подобалося… ніби, по-чоловічому, соромився виказати свої почуття.

Томливі почуття повінню розливалися тілом.
Весняними бруньками розкривалися у кожній клітинці збудженого тіла.
Цвіли яркими барвами насолоди…

Ліжко нещадно скрипіло, млосна хвиля, підіймаючись із лона до грудей, сповнювала серце солодкими мріями…
Кожного разу коли кохалися, думала за синочка, якого йому колись неодмінно подарує.
Або доньку – маленьку, ловкеньку, пухкеньку… ясну як зоря і, неодмінно, схожу на нього.

Тихо охаючи, уявляла, як він візьме своє дитя на руки, зазирне в очі.
Притиснувши до неголеної щоки, на повні груди вдихне рідний запах.
Як, без кінця і краю цілуючи, сміятиметься веселим, повним батьківської гордості та радості сміхом...

Дужими руками, що терпко пахнуть мазутом та землею, високо підніме над головою і, підкидаючи до стелі, вигукуватиме найдорожче у світі ім’я.
Ніби Бог обдаровуючи дорогоцінне створіння любов’ю, небесною глибиною, сонячним теплом.
Переводитиме закоханий погляд із дитя на неї, із неї на дитя й сміятиметься, сміятиметься, сміятиметься…

А вона стоятиме поруч теж усміхнена, зі сльозами щастя на очах, неймовірно, - як ніхто і ніколи!, - красива.
Сяятиме його коханням у вибіленій рясними пелюшками хаті, ніжна та чиста, немов сад у весняному квіті.
Щедро налита молоком, материнською радістю, щасливою жіночою долею… мов великодня неділя світлом.

А, перед тим, ходитиме вагітною…
Незграбна і примхлива, гордо обійматиме величезний живіт ніби всенький світ.
Він же, кумедний і зворушливий своєю ведмедикуватою дбайливістю, підтримуватиме її за лікті, догоджатиме лагоминками, тішитиме теплим словом…

Завбачливо підставивши стілець, стоятиме ззаду, доки, ухаючи, всідатиметься за обідній стіл… пишна мов пава.
Коли вкладатимуться на ніч, старанно, ніби круг царівни, моститиме подушки, поправлятиме ковдру, Потоптавшись на порозі, виходитиме покурити з хати надвір…

Прийшовши ж з роботи, першим ділом, припадатиме вухом до її живота.
Ставши на коліно, обхопить руками стегна й, затамувавши подих, слухатиме, як із лона йому назустріч б’ється їх одне на двох сердечко.
Голосно сміятиметься над ніжкою, що стукатиме до нього зсередини, жартома хапаючи її крізь тугий, мов барабан, живіт.

Бачила, як сядуть утрьох вечеряти…
За стіл накритий посеред просторої хатини, з запашним букетом квітучого бузку посередині.
Вона з немовлям на руках, він з блискучим, ще мокрим після вмивання волоссям, напроти.

Як взявши у важенні, наморені долоні скибку хліба, схилиться над мискою борщу й, піднявши очі, сміючись перепитає: «Чого так дивишся?..»
«Нічого…», - відповість йому ніяковіючи й, зашарівшись, опустить очі до дитини.
А він їстиме неквапом вечерю й, раз по разу, зиркаючи як грудьми годує малечу, щасливо їм усміхатиметься.

Потім, набравши ночви теплої, пахучої любистком води, разом купатимуть немовля.
Обережно підтримуватиме однією рукою під голову, іншою під спинку, доки вона пробуватиме купіль ліктем.
Маля вдоволено сміятиметься, прястиме рожевими ручками і ніжками…

Вона ж, набравши повні пригоршні води, щедро литиме теплом і любов’ю…
На нього… на руки, які його тримають…
На щастя в якому купаються втрьох…  

Затим, вклавши немовля, розстелить нове, широченне ліжко.
Розпустивши перед сном коси, поволі чесатиме їх перед дзеркалом, відчуваючи на своїх грудях, стегнах, литках його жадливий погляд…
Аж допоки, у пахощах скуреної перед сном цигарки, міцно не притисне до себе…

Кохатимуться тихо, не кваплячись.
Стримуватимуть подих, зойки, аби не розбудити малечу, що спатиме в приставленій до ліжка колисці.
А, коли та, раптом, подасть голос, враз замруть посеред руху, мовчки сміючись одне одному у відкриті обличчя.

Разом потягнуться до колисочки й, рука об руку, колихатимуть, допоки знову не почують розмірене сопіння.
Й, упевнившись, що малеча міцно спить, продовжать кохатися.
Так же тихо і благословенно…

Вогонь розпалювався у ній все глибше й вище …
Насолода ставала гострішою, нестерпнішою…
Доки, зрештою, не вибухнула палахкою лавою у кожному куточку тіла…

Раюючи, забувши все на світі, розпливалася неначе солодка нуга.
Як нині… як завжди з ним…
Тільки він і вона… та їх майбутні діти…

Ніби розчувши її мрії, відпустив талію і, перехопивши дужими жменями повні груди, здавив їх біля тугих родзинок сосків.
Аж до солодкого болю…
Немовби ліпив на ній пасочки материнського блаженства…

Ноги зрадливо дрижали…
Схлипування перейшли уже в стогін та крики…
Проте, чим жвавіше відкликалася на його рухи, тим тяжче було в ній залишатися.

Він старався як міг…
Навалювався всім тілом, щосили втискувався, нахиляв, повертав…
Але, попри всі потуги, сили підступно залишали…

Його рухи уповільнились, пальці ослабли, дихання збилося…
Врешті решт обм’якнув… схилившись над нею, вперся руками у бильце…
Й, тяжко зітхнувши, безсило розпластався на її спині.

Слухаючи гаряче дихання на своїй шиї, відчувала як його рясний піт, змішуючись із її власним, теплими струмочками стікає по спині, бокам, ногам...
Як млявий прутень поволі в ній меншає, стискається, морщиться…
Аж допоки безживним кавалком не випав із неї геть… так і не давши їй ані краплини сім’ядолі…  

Вона знала: за якийсь час, незграбно завовтузившись, обудиться, впреться у неї руками і звалиться обабіч на ліжко.
Й, просто, мовчки лежатиме… навіть, не притягне до себе, не поцілує, не пригорне.
Лиш, неслухняним язиком, ніби вибачаючись, пролопоче щось на кшталт «мабуть я сьогодні те… перебрав трохи…» і, крекочучи, злізе із ліжка.

Не вмикаючи світла, навпомацки збере спіхом розкиданий підлогою одяг.
Просовуючи руки в холоші та рукава, виверне й натягне штани, заправить сорочку.
Одягаючи шкарпетки, присяде на край ліжка, слабо заскрипить натрудженими пружинами.  

Випроставшись, облапає кишені й, на мить замислившись, піде вештатися темною хатою.
Тихо матюкатиметься, натикаючись на стільці, кути та одвірки, доки, врешті решт, не знайде свої сірники і цигарки.
Пробурчавши щось на прощання, сліпо чмокне у вухо чи скроню й, хитаючись, темною плямою вивалиться надвір.

Піде, - уникаючи людей і світла, - спорожнілим селом додому.
До молодої дружини, що чекаючи на нього у шлюбному ліжку, згорає від ревнощів, безсилої люті, улізливих думок.
Самотужки нагодувавши, скупавши й уклавши спати їх двійко чудових діточок – хлопчика і дівчинку.

Наодинці зі своїми мріями, спогадами, страхом…
Така ж самотня, як і вона тепер.
Що точно так же лежить і, з гіркотою, п’є біль порожнього ліжка…

Жде, доки він здолає важку, мов похмілля, ніч поміж ними.  
Маючись, туди-сюди, на линві кривої сільської стежини ніби неприкаяний маятник.
Завжди залишаючись поміж тим, що було і чого вже немає та тим, що має бути і чого теж нема…

Вони й, справді, були немов минуле й майбутнє одна одної, воднораз.
В тій мірі, в якій він, часом, бував то з однією, то з іншою…
Наздоганяючи себе то тут, то там немов хвилинна стрілка годинну…

Й ось він знову пішов… до неї… а, вона, як і раніше, залишилася одна.
У порожній хаті, у ліжку ще й досі теплому від нього...
У погордженому тілі, що, спливаючи соком не розділеної жіночої снаги, ще довго пахнутиме його руками.

Корчачись, обійматиме вологу від їх кохання постіль.
Проклинатиме час, коли його зустріла, даватиме страшні обітниці.
І плакатиме, плакатиме в подушку аж до сірого світання…

Зі стін прискіпливо і грізно дивитимуться портрети невидимих родичів.
На підлозі, у мертвотній плямі місячного світла, немов з могильної плити, чорнітиме хрест вікна.
Й, неначе суворий вирок, цокатиме на всю хату старожитній будильник…

************************************************************

Їй було вже під сорок і в ній не було нічого особливого.
Зарівно, як і в її долі чи цій ситуації.
Звичайний, буденний випадок із безлічі подібних.

І від цього робилося особливо боляче…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.026123046875 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …