Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2488
Творів: 44910
Рецензій: 87881

Наша кнопка

Код:



Художні твори Поезія Опоеза

Особливо

© Сергій Двірний, 02-02-2018
Стояла на колінах, впираючись руками в облуплене бильце.
Вовтузячись, мостився ззаду, міцно вчепившись однією рукою за талію, іншою намагаючись впоратися із кволим, неслухняним прутнем.
Сьогодні знову був напідпитку…

Нарешті йому вдалося…
Згріб у шорсткі жмені її талію і заходився сквапно молотити в неї, немов, шатуни у його колгоспному тракторці.
Стареньке ліжко, гойдаючись на високих металевих ніжках, жалібно заскрипіло на всю хату…

Задихали часто, нерівно, гаряче…
Відпустила бильце і, розкриваючись, всім тілом подалася до нього.
Він задоволено хмикнув і, владно вклавши головою на подушку, ще сильніше стис в руках.

Любила його до нестями, терпляче чекаючи кожного вечора ніби на Бога.
Подеколи був трохи різким чи грубуватим... як сьогодні... але це нічого…
Їй, навіть, подобалося… ніби, по-чоловічому, соромився виказати свої почуття.

Ліжко нещадно скрипіло, млосна хвиля, підіймаючись із лона аж до грудей, сповнювала серце солодкими мріями…
Кожного разу коли кохалися, думала за синочка, якого йому колись неодмінно подарує.
Або доньку – маленьку, ловкеньку, пухкеньку… ясну як зоря і, неодмінно, схожу на нього.

Томливі почуття, мов повінь, розливалися по тілу, весняними бруньками розкривалися у кожній клітинці збудженого тіла й цвіли всіма барвами насолоди…
Тихо охаючи, уявляла, як він візьме своє дитя на руки, зазирне в очі й, притиснувши до неголеної щоки, на повні груди вдихне рідний запах.
Як, без кінця і краю цілуючи, сміятиметься веселим, повним батьківської гордості та радості сміхом...

Дужими руками, що терпко пахнуть мазутом та землею, високо підніме над головою і, підкидаючи до стелі, вигукуватиме найдорожче у світі ім’я.
Ніби Бог обдаровуючи своє дорогоцінне створіння любов’ю, небесною глибиною, сонячним теплом.
Переводитиме закоханий погляд із дитя на неї, із неї на дитя й сміятиметься, сміятиметься, сміятиметься…

А вона стоятиме поряд теж усміхнена, зі сльозами щастя на очах, неймовірно, - як ніхто і ніколи!, - красива.
Сяятиме його коханням у вибіленій рясними пелюшками хаті, ніжна та чиста, немов сад у весняному квіті.
Щедро налита молоком, материнською радістю, щасливою жіночою долею… мов великодня неділя світлом.

А, перед тим, ходитиме вагітною…
Незграбна і примхлива, гордо обійматиме величезний живіт ніби всенький світ.
Він же, кумедний і зворушливий своєю ведмедикуватою дбайливістю, підтримуватиме її за лікті, догоджатиме лагоминками, тішитиме теплим словом…

Завбачливо підставивши стілець, стоятиме ззаду, доки, ухаючи, всідатиметься за обідній стіл… пишна мов пава.
Старанно, ніби навкруг царівни, моститиме подушки, поправлятиме ковдру, коли вкладатимуться на ніч.
Потоптавшись на порозі, виходитиме покурити з хати надвір…

А, прийшовши з роботи, першим ділом, припадатиме вухом до її живота.
Ставши на коліно, обхопить руками стегна й, затамувавши подих, слухатиме, як із її лона йому назустріч б’ється їх одне на двох сердечко.
Голосно сміятиметься над ніжкою, що стукатиме до нього зсередини, жартома хапаючи її крізь тугий, мов барабан, живіт.

Бачила, як сядуть утрьох вечеряти…
За стіл накритий посеред просторої хатини, з запашним букетом квітучого бузку посередині.
Вона з немовлям на руках, а він з блискучим, ще мокрим після вмивання волоссям, напроти.

Як взявши у важенні, наморені долоні скибку хліба і ложку, схилиться над мискою борщу й, піднявши очі, сміючись перепитає: «Чого так дивишся?..»
«Нічого…», - відповість йому ніяковіючи й, зашарівшись, опустить очі до дитини.
А він їстиме неквапом вечерю й, раз по разу, зиркаючи як грудьми годує малечу, щасливо їй усміхатиметься.

Потім, набравши у ночви теплої, пахучої любистком води, разом купатимуть немовля.
Він обережно підтримуватиме його однією рукою під голову, іншою під спинку, доки вона пробуватиме купіль ліктем.
Маля вдоволено сміятиметься, прястиме рожевими ручками і ніжками, коли, набравши повні пригоршні води, литиме теплом і любов’ю… на нього… на руки, які його тримають… на щастя в якому купаються втрьох…  

Вона вкладе немовля, розстелить нове, широченне ліжко і він, у пахощах скуреної перед сном цигарки, міцно притисне її до себе.
Кохатимуться тихо, не кваплячись, стримуючи подих і зойки, аби не розбудити малечу, що спатиме в приставленій до ліжка колисці.
А, коли та, раптом, подасть голос, враз замруть посередині руху, мовчки сміючись одне одному у відкриті обличчя.

Разом потягнуться до колисочки й, рука об руку, колихатимуть, допоки знову не почують розмірене сопіння.
Затим, упевнившись, що малеча міцно спить, продовжать кохатися.
Так же тихо і благословенно…

Вогонь розпалюватиметься у ній все глибше й вище …
Насолода ставатиме гострішою, нестерпнішою…
Доки, зрештою, не вибухне палахкою лавою у кожному куточку тіла…

Раюючи, розпливеться неначе солодка нуга й забуде все на світі…
Як нині… як завжди з ним…
Тільки він і вона… та їх майбутні діти…

Ніби розчувши її мрії, відпустив талію і, перехопивши дужими жменями повні груди, здавив їх біля тугих родзинок сосків.
Аж до солодкого болю…
Немовби ліпив на ній пасочки материнського блаженства…

Ноги зрадливо дрижали…
Схлипування перейшли уже в стогін та крики…
Проте, чим жвавіше відкликалася на його рухи, тим тяжче було в ній залишатися.

Він старався як міг…
Навалювався всім тілом, щосили в неї втискувався, нахиляв, повертав…
Але, попри всі його потуги, сили підступно залишали…

Його рухи уповільнились, пальці ослабли, дихання збилося…
Він обм’якнув… схилившись над нею, вперся руками у бильце…
Врешті решт, тяжко зітхнувши, безсило розпластався на її спині.

Слухаючи гаряче дихання на своїй шиї, відчувала як його рясний піт, змішуючись із її власним, теплими струмочками стікає по спині, бокам, ногам...
Як млявий прутень поволі в ній меншає, стискається, морщиться…
Аж допоки безживним кавалком не випав із неї геть… так і не давши їй ані краплини сім’ядолі…  

Вона знала: за якийсь час, незграбно завовтузившись у неї на спині, обудиться, впреться у неї руками і звалиться обабіч на ліжко.
Й, просто, мовчки лежатиме… навіть, не притягне до себе, не поцілує, не пригорне.
Лиш, неслухняним язиком, ніби вибачаючись, пролопоче щось на кшталт «мабуть я сьогодні те… перебрав трохи…» і, крекочучи, злізе із ліжка.

Не вмикаючи світла, навпомацки збере спіхом розкиданий на підлозі одяг.
Просовуючи руки в холоші та рукава, виверне й натягне штани, заправить сорочку.
Одягаючи шкарпетки присяде на край ліжка і слабо заскрипить натрудженими пружинами.  

Випроставшись, облапає кишені й, на мить замислившись, піде вештатися темною хатою.
Тихо матюкатиметься, натикаючись на стільці, кути та одвірки, доки, врешті решт, не знайде свої сірники і цигарки.
Пробурчавши щось на прощання, сліпо чмокне у вухо чи скроню й, хитаючись, темною плямою вивалиться надвір.

Піде, - уникаючи людей і світла, - спорожнілим селом додому.
До молодої дружини, що чекаючи на нього у шлюбному ліжку, згорає від ревнощів, безсилої люті, улізливих думок.
Самотужки нагодувавши, скупавши й уклавши спати їх двійко чудових діточок – хлопчика і дівчинку.

Наодинці зі своїми мріями, спогадами, страхом…
Така ж самотня, як і вона тепер.
Що точно так же лежить і, з гіркотою, п’є біль порожнього ліжка…

Жде, доки він здолає важку, мов похмілля, ніч поміж ними.  
Маючись, туди-сюди, на линві кривої сільської стежини ніби неприкаяний маятник.
Завжди залишаючись поміж тим, що було і чого вже немає та тим, що має бути і чого теж нема…

Вони й, справді, були немов минуле й майбутнє одна одної, воднораз.
В тій мірі, в якій він, часом, бував то з однією, то з іншою…
Наздоганяючи себе то тут, то там немов хвилинна стрілка годинну…

Й ось він знову пішов… до неї… а, вона, як і раніше, залишилась одна.
У порожній хаті, у ліжку ще й досі теплому від нього...
У погордженому тілі, що, спливаючи соком не розділеної жіночої снаги, ще довго пахнутиме його руками.

Корчачись, обійматиме вологу від їх кохання постіль.
Проклинатиме час, коли його зустріла, даватиме страшні обітниці.
І плакатиме, плакатиме в подушку аж до сірого світання…

Зі стін прискіпливо і грізно дивитимуться портрети невидимих родичів.
На підлозі, у мертвотній плямі місячного світла, немов з могильної плити, чорнітиме хрест вікна.
Й, неначе суворий вирок, цокатиме на всю хату старожитній будильник…

************************************************************

Їй було вже під сорок і в ній не було нічого особливого.
Зарівно, як і в її долі чи цій ситуації.
Звичайний, буденний випадок із безлічі подібних.

І від цього робилося особливо боляче…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0800199508667 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Культ предків», або Повернення спадщини
Чи про всі українські звичаї знає сучасне покоління українців? Та й чи правильно дотримується тих, про …
«В’язень неба»: роман про справжню чоловічу дружбу
Цвинтар забутих книжок — це місце, яке минулого року зачарувало багатьох читачів. Хтось вкотре пересвідчився …
«Привіт, це Чарлі, або Переваги сором’язливих». А кому б ви написали листа?
Хотіли б дізнатися, що у -надцятилітніх відбувається у голові? Що вони відчувають, чим цікавляться і …
«Львів — одне велике ліжко»: відверто про львів’ян
Кава, шоколад, круасани, книжки, європейська архітектура — те, що зазвичай спадає на думку при згадці …