Мій світ - як тісто -
все вперемішку -
й навіть не знаю, що
було раніше:
руки, ноги
чи очі?
Чи язик,
який все перемеле? -
і навіть чорнуху-порнуху
разом з кістками? -
Що ж - смачного!
Ну, чому, чому
цей клятий вітер
фіранку гойдає
й гойдає мої нерви?! -
го-й-да - го-й-да -
коник-має-три-ноги -
ги-ги..
А тепер про серйозне.
Я справді божеволію - не віриш?
Вчора падав дощ -
і ти так куртуазно
змочував кущ -
бельгійський хлопчик позаздрить..
а собака, що біг повз,
теж примостився -
і я собі подумала:
ах, який симбіоз! -
всі мочаться:
ти, тварина і Бог.. -
І природа від того
стає якоюсь
привітнішою..
І я вже знаю,
що робити далі,
аби світ
не здавався загуслим тістом:
прийду додому -
розшторю вікна,
вмикну на весь голос
свій улюблений "London Grammar" -
так, аби по мізках бабахнуло
першою весняною канонадою -
і вийду гола на балкон,
підставлю долоні -
і впущу
на себе
березневий
дощ..
