Тіло,
немов розп’яття,
навхрест чорної діри:
ніщо,
яке дорівнює всьому,
в якому все –
ніщота,
що «ні» твоїм жахає повсякчас,
що вабить безнастанно,
того, хто мрією живе
про долю царську – бути зверху.
О, невблаганна горловино світу,
в яку вливається,
за ходом стрілки,
кругобіг всіх речей,
аби завмерши десь під серцем
(на найкоротшу мить)
пуститися назад, –
і так без краю,
без початку, без кінця…
вічне колесо тернового вінка,
під лобом пелехатим.
О, циркуль ніг,
колін ламких химерний циферблат,
що, обертаючись і так, і сяк,
уписує у кола
розпачливих блукань,
численних мов морський пісок
в клепсидрі небосхилу…
О, ніжність губ уперехрест губам,
гарячих язиків непогамовна впертість,
мов тятива, немов струна,
від «є» до «я» розіпнуті тіла…
й співа відпущена струна,
коли пронизує стріла,
чорної діри обручку,
у частім приспіві зітхань…
П’ю сік твого бажання,
неначе трунок забуття,
занурюю єство у горловину,
із ненаситним смутком,
залишаючи всі «я» немов сліди, -
гарячі, білі, водянисті, -
мов краплі ярої свічі:
о, зупинися мить –
ти так прекрасна,
посічена на кадри стрічка,
на звуки розпорошена струна!
І вже нікого –
ані тебе, ані мене, ні інших,
завмерли речі, загубилось, що було,
безцільним вкоїлось майбутнє,
причин розпались ланцюги,
карт колодою розсипавсь простір,
часами випарувався час -
геть все розбризкалося світлом:
оргазм -
від світла ваготи діра чорніє…
Загорнутий у тьму мов у пелюстки плоті,
покоюся в нірвані,
зерно гірчичне,
що ані дня, ні дна уже не має,
не має «вже» і «де»,
не має «є»:
лиш, нуль нулів,
що ще і вже не стали ланцюгами,
тож на порозі всі –
святі й не переступні мов Адами
чорної, чорної …и.
