І
В пам’ять про тих, що колись тамували голод Хлєбніковим,
А тепер підперезані часовими поясами різними,
(Відстань – не перешкода любові, коли це любов до відстані.)
Прокладаю маршрути через Чумацький шлях,
Обганяючи надсвітлову, стаючи тінню.
Так бува: точки зустрічі й неповернення співпадають
І знезвучуються слова.
Осідає попіл на дні моря Спокою, – хто тепер
Упіймає зникому гравітаційну хвилю,
Хто мене поцінує за зорі на фюзеляжі,
Поцілує навиліт?
Коли я засинаю в обіймах кабіни однопілотника,
На чиїх колінах лежить твоя голова?
ІІ
З ким би приговорити це літо?
Капітанський місток опустів.
Галактичний боцман викручує з дна
останні
краплини
лірики
Й гука із кубрика:
Дірка від бублика – також частина всесвіту,
То з якої, салаго, тобі сумувать самоти…
З ким би проговорити це літо,
Кому розказать,
Як сідає сонце, настояне на «Блю кюрасао»,
Як по небу розсипані м’ятні льодяники,
Й альфа Ліри снує світлові роки?
