Попробуй напиши вірша,
Коли немов дзижчить у голові комаха,
І розпач й злість тебе не полиша,
Й турбота не лишає з прагнень праху.
Чи відаю я, що творю в цю мить?!
Лечу у височінь чи падаю зі скелі?
Хоч мрія про поезію в печі горить,
Та цей вогонь обігріва оселю.
Не маю поетичних вже думок,
Хоч навіть пишу в мить цю вірші, а не прозу:
Дитячий "мрійний плащ" з дощу промок,
Відводячи від мене всю загрозу.
На думку лізе не моя мораль,
Чужа, як та куріпка у зимовім лісі;
Нашіптує: "Ти драматизмом вжаль".
А відчуття свої пошли до біса!
Моя мораль завжди буде чужа
І леститиметься біля мого порогу.
Не раз я бачив блиск того ножа,
Який стиска рука її волога...
Скажіть! Молю, благаю, заклинаю!
Навіщо написав цього вірша я?
Там правди - близько половини,
Там ні дорослий, ні дитина
Не знайдуть прихистку від жаху,
Залишеного чиїмсь крахом!
Там ні птахів, ані людей...
Один липкий міцнющий клей
все ліпить автора до твору,
вганяє у тісну комору,
щоб дати злитись із думками.
Й зробити власними руками
хай і дурню, але свою.
Не зміг би вже стояти - не стою.
І кілограм кривлянь, і гри,
І безпросвітних пошуків натхнення
Знайшов своє призначення і ймення.
А я вже йду з брудної - чарівної - комори-конури.
