Ти ростеш із того ж зерна, що ростуть і усі криниці:
Твоя мова – осінній дощ, твоє тіло – зимовий лід.
Ти течеш, як небесний Дніпр, як прозора терпка суриця,
і з тобою в ядро землі витікає твій довгий рід.
А над прадубом
родовідним
достигають нові сузір’я…
А пра-пра по обидва боки все говорять в тобі, говорять…
І зривають з плечей твоїх всі оброки прадавні звірі,
і пускають за чорним вітром в безіменне бездонне море.
І зростає увись і вшир, в семисвіття, до семибожжя
із палаючого зерняти нуртовина із віт і марень.
«Кожна гілка – то храм душі, в неї віра – нелегка ноша», -
наче подих, речуть пра-пра – серед гілля білесі хмари.
І стоїш ти один, як правда, і вода у тобі – вогонь.
І вирує довкола космос бездоганним танком-рисунком.
І за сонцем тече твій рід.
І весь світ, наче посолонь,
розкриває свою звізду над відгірклим вчорашнім трунком.
