Цей дім із цегли, сад, де плющ розлився тінню між трави,
і викладені з каменю стежки –
я бачу нині тільки в жовтих смугах, що кидає їх сонце
поміж гілля, зарослих імшеддю й омелами дерев.
Я бачу лиш окремі силуети, лиш порухи тонів, що
вітру коряться. Не чую слів, лишень відлуння чую,
лише химерний, дикий напівтон орґанної труби.
Це час обіду.
Б’є у скроні пульс, мов мамут, що, роз’ятрений списами,
іде супроти десяти мисливців.
