Я уникаю зустрічатися з ними
у перші вихідні занадто холодного лютого
коли світ перевтілюється у броунівський рух
під сірим мікроскопом зимного сонця
найдрібніші частинки нерви сліпучо
і наш клас не був занадто дружним
хоча всім нам зараз байдуже
який же в нас все-таки був там клас?
Я іноді бачу когось із них
ми вітаємося обмінюємося декількома репліками
згадуємо про вчителів
або про когось із паралельних класів
а потім говоримо про щось скороминуще
ми стоїмо під цим вселенським снігом
він засипає нас але ми не йдемо до найближчого кафе
не ховаємося під якимось навісом
ні зовсім весело ні занадто сумно
далі провадимо наше випадкове побачення
й ні слова про дійсно суттєві речі та мрії
ну і потім для пристойності
обмінюємося номерами мобільних
на який ніхто з нас
не зважиться зателефонувати.
Це як знайти серед купи шкільних конспектів
стару намагнічену касету
яку колись прослухало півкласу
ввімкнути її
і замість музики почути
той стандартний набір обміну привітаннями
а потому з відчуттям подиву просто довго мовчати.
І ось проходжу повз школу
(цей релікт початку 90-х із поламаною теплицею
засніженим стадіоном із змерзлими дворнягами-
випадковими мішенями школярів-контрстрайкерів).
та вже зачиненим басейном без води для кого?
вдивляюся глибше в мульке небо шкільного вікна
щоб там побачити знайомі далекі сузір'я
ніби на екран мобільного
з телефонними номерами декількох однокласників
на які ніхто з нас так і не зважиться зателефонувати
а сніг починає кришитися все затятіше
мов шкільна крейда
якою хтось поспіхом пише біля дошки.
