Я пірнаю в обійми, занурююсь в пестощі хвиль
Крижаних твоїх рук. Талану розпливається мапа.
І хитається світ, і кружляє п’янка заметіль.
Це тремтіння — жадання палке чи істерики напад...
На шматки розлітаюсь, лютує пекельний вогонь,
Ніби десь у душі розірвалась фугасна граната.
Сповідаюсь мовчанням і посміхом, й інеєм скронь,
Як нестерпно щораз мені знову тебе відпускати.
У шаленстві зімну бездоганність святу простирадл,
Білизну їх сприймаючи як неспокуту провину.
Я хапаю повітря, отруєне близькістю зрад
Й проклинаю себе, з насолодою вигнувши спину.
В нетрях марень-дрімливиць валандаюся навмання,
Крізь мереживо снів покриваю цілунками тіло
І тулюся до тебе, неначе сліпе кошеня,
Що під ранок приречене вмерти, хоча й не хворіло.
Кожен день у розлуці затягує міцно петлю —
Забагато емоцій в мені. В тебе часу замало...
Я уб’ю це кохання в собі, власноруч задавлю,
Щоб воно мене більше ніколи уже не вбивало.
